Маруся Богуславка – Іван Багряний

Чим далі Сазонов дивиться на обличчя молоді, тим більше хмурніє, тим більше наростає в ньому ворожість, у відповідь на ворожість, що там дефілювала й що він її відчував. Відчував же!.. Ось ідуть дівчата, ставні й гнучкі, й гарні, мов перемиті, але… Сазонова розбирає гірка досада — він розуміє, що то не його дівчата, зовсім не його. Він їм потрібен, як трясця, а може, й як прокляття, як пісок у оці. Не бійсь, не в одної родичі десь по Колимах та Дальлагах, оті класово ворожі душі, непримиренні й ненавидящі, — і це їм, дівчатам, відомо, і від того їхні серця ніколи не горнутимуться до нього… Яблуко від яблуні недалеко падає. «А ти тут дивився й слину розпустив — яка прекрасна молодь! які ставні, гарні спортсменки! які гарні очі й брівки!.. Йолоп! Ти їм потрібен як торішній сніг, — ти персонально, як неотесана мавпа, з їхнього погляду, і ти взагалі, як знак часу, порядку…»

Сазонов ятрить свою душу зумисне, садистично, хоч вона й так ятриться сама. Чим більше він дивиться в обличчя, тим ясніше стає, що перед ним світ зовсім чужий і до нього ворожий. Не тільки тим ворожий, що то молодь, зухвала й брава, пружиняста, а він уже утиль, а й тому, що вона не боїться його, горда в душі, бо знає, що вона — майбутнє цієї землі, і нічого з нею не зробиш, жодними тюрмами не укоськаєш і справи не зміниш, і не приєднаєш її серця, лише навпаки… Так, так, тому що їм взагалі ніколи один одного не зрозуміти, бо молодь іде вперед, живе своїм життям, має свої думи й затаєні (і не сконтрольовані, от що!) прагнення, свою любов (теж несконтрольовану!), свої пристрасті (не сконтрольовані!), а вони — старші — щонайменше тупцяються вже на місці. «Що ж, що ти страшний та що, мовляв, доля кожного в твоїх руках! Не дури себе! Бо ж молоді на те накивати! Більше того, такий, як ти є, ти вже самим фактом такої твоєї ролі — ворог, ненависний усім цим юнакам! Бо така їхня природа. От!..» Ну, а до того — взагалі всі тут: і ті, що маширують, і ті, що отам стоять юрбами, — це ворожа стихія, давно відома зоологічною ворожістю й непримиренністю. Сазонов дивиться на хлоп’ячі зосереджені обличчя (може, просто від утоми й апатії зосереджені, може, попідводило животи, не ївши зранку), а йому видається, що вони йдуть і теж отак, як він, напружено думають свої думи: думають: «Чого це оцей ненависний жандарм стоїть на балконі й лупить очі, замість висіти десь на телеграфнім стовпі?! Ану, якби його повісити, та ще й за ноги потягти!…» І вже Сазонову здається, що вони іменно ЦЕ думають. Темна у цих людей і в цього краю душа, як сфінкс. Скільки він тут, але й на крихту не проглянув всередину, не зискав собі там тепла й привіту. Темна душа й загадкова. І замкнута, як зціплені зуби… Невичерпне джерело махновщини… Дух м’ятежу й повстання… Так і дивись, щоб не спорснув налигач, бо буде біда… Нерозгаданий і ворожий дух цієї землі, затаєний, що його навіть партквиток не зборкує в отаких от… — Сазонов глянув на Павла Гука й швидко відвів очі, бо Павло відчув на собі погляд і почав повертати голову. Вони чули один одного духом, як вовк пса. Одвів очі Сазонов і вшнипився ними в шереги молоді, хоч уже кепсько бачив їх крізь паволоку нервозности, злости й бентежних, кров’ю налитих думок… «Маширують… Вся земля ця маширує. Авжеж! Вимуштрували ми її, зборкали, вгнали в шори дисципліни й порядку, послуху, але… Що ж, що вона ходить, як кінь на корді, а так і дивись — обірве. Як норовистий кінь, ходить. Десятиліття минули, а не звикла. Удає лише. Видно ж, що удає! Ніби слухняна й з дисциплінована, ніби своя, ніби рідна, ніби вже примирена, але — чорт її знає!.. От і ця молодь, глянеш анфас — які милі й щирі фізіономії; а глянеш в профіль — і душа перевертається. Сфінкс. Махновщина! Ач які затиснені щелепи й зведені брови! Чого б нібито! Двоєдушна, віроломна душа хахлацька! От що! І не поймеш — чи глузує, чи кепкує, чи так тобі співчуває. А чи просто пустота й дур в голові… Павло протиснувся до Сазонова поближче й нагнувся разом з ним над парапетом, пробубонів:

— Салют, товаришу начальник! Дивишся на зміну? А?.. — а в голосі смішлива нотка, ніби він прочитав думки Сазонова.

«Чортів хитрий хахол!»

— А дивлюсь, дивлюсь… — буркнув Сазонов понуро і досить непривітно, з зовсім незамаскованою поденервованістю. — Дивлюсь, товаришок… Тільки я не знаю, чия це буде зміна, от… То пак, я не знаю, скільки тут буде зміни моєї… а скільки твоєї… а скільки Сміянової… — це все Сазонов говорить півголосом, протяжно, й задумливо, і в’їдливо.

— Що за дурниці городиш!.. — скинувся Павло. — Що тобі той Сміян, світ поставив шкереберть, ніби наврочив хто! Ніби на тому ідійотові всесвіт клином зійшовся, єй-бо!.. Такий момент, а тобі різне чортовиння в голову пре… чи з голови пре…

Сазонов засміявся вимушено:

— Та то я так, жартую. З голови пре. Ти ж знаєш мене… А це все наша совєтська молодь, соціалістична…

— Отож…

— Та отож…

На тому розмова їхня урвалася. Коли скінчилася парада і всі пішли з балкона, Сазонов і Павло лишилися стояти так, як і стояли, спершись на парапет, над портретом Сталіна, межи пишними прапорами. Крім них, звичайно, залишився ще Зайдешнер, оддалік, непомітний у кутку на солом’яному кріслі.

— М-мда-а … — протіг Павло Гук. — Дивлюсь я на тебе, й мені чомусь здається, що тебе точить хробак страху перед масою. Чи що тебе точить?

— Та точить…

— Що ж тебе точить?

— Це справа приватна. А втім, може, й не приватна. Чи як ти думаєш?

— Я думаю, що якщо начальника ЧК точать хробаки, то це справа зовсім не приватна, — протяг Павло з усмішкою. Сазонов теж засміявся:

— Іменно… Молодчина! Сукин же ти й син! Ох і спритний, зубастий чорт. То ти за мене так турбуєшся?

— Авжеж. Бо досадно дивитися, як людину залізну та точать хробаки, а ще досадніше дивитися, чоловіче, як така добряча голова, як твоя, та набита половою… половою страху. Пробач, але я щирий з тобою…

— Будь ласка, будь ласка! Чого ж… Так кажеш, половою? Хробаки страху, кажеш?

— Половою… І хробаки страху. Точать тебе, чоловіче! Тебе точить манія підозри (маніакальної підозри!) до всіх, дух недовіри, дух надмірної, вже до абсурду доведеної чуйності і пильності гіпертрофованої…

— По долгу служби, брат, по долгу служби! {Сарказм). А ти що, хотів би мою пильність і чуйність чекістську, клясову приспати? Га?

— Та йди ти к чорту!.. Задавитись треба з такою підозрілістю…

— По долгу служби, брат… по долгу служби… {Загадковий смішок). Ну, й що далі? Давай доїжджай до краю.

— Та я вже й доїхав. З тобою говорити — це як по линві ходити, от-от обірвешся й уб’єшся ік чортовій матері. Ну тебе!

Сазонов мовчки сміється. Скириться. Остання фраза йому дуже сподобалась. Пересміявшись, Сазонов поважніє. Мовчить довго. Думає щось розсіяно. А далі несподівано:

— Як ти думаєш, чи багато тут тих, що на них треба би ставити хрестики оті, про які колись була мова?

— Ну, от! Ух, жах який! Убитися треба! Як же ж професія калічить людину! Ти вже не можеш думати інакшими категоріями й міряти світ іншими мірками, як тільки тими, що є в твоєму професійному арсеналі!.. Це все одно, коли би токар чи інженер-металіст здумав би до всього в світі підходити з своїм лекалом. Звідси недалеко й до достославного Прокруста, на жаль…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: