Ось вона плаває по цьому морю сама…
Людей так багато, що, здається, ніби вони збіглися сюди з цілої республіки. І іменно збіглися, гнали десь вчвал, бо порозхристувані й простоволосі, і босоніж, чи в черевиках набосоніж, і без торб чи кошиків, позабували чи погубили в поспіху. Поспіх — це перша характерна прикмета цих велетенських юрбищ. А друга прикмета — вони всі дивляться вниз… Всі дивляться вниз… Вони всі чогось шукають, гальопом, нагально, наввипередки: ніби шукають щось давно загублене, якусь коштовну перлину, без якої їм вже не можна й жити, і знайти не можуть… А третя риса — це, попри всю зосередженість, все ж на обличчях ані яскравої журби, ні справжньої печалі, навіть якась ніби вдоволеність чи примиренність, що так контрастувало з загальним виглядом цих людей — обшарпаних, убогих, простоволосих і босоногих, здебільше подібних до арабських дервішів.
Униз вони дивляться всі тому, що, власне, там унизу розташовано всі чудеса й приваби цього базару, виставлені напоказ, на продаж… Просто на землі безкінечними рядами — вздовж, паралельно і навхрест — розкладено різні речі, винесені обивателями для продажу; тут є все — від старого недобитого скляного посуду, через різні цвяшки, бляшки, кочережки, чаплії, старі засиджені мухами до невпізнання картини, старі рями, кухлики, пляшечки й пляшки, шматки якихось рурок, шпуги[40], скаби од дверей і скринь, шматки якогось старого хутра, старі картки фотографічні, старі книги, рашпилі, терпужки, обценьки, творені, лієчки, лампи, різне старе череп’я і т. д., і т. п. і аж до недоламаних крісел, недоламаних грамофонів, балалайок, гітар…
Словом, тут викладено «всі свої пожитки», що до того були в користанні кількох поколінь. Продавці сидять рядочками над ними, теж ніби якісь старі деталі минулої епохи, од чогось одірвані, заржавші, недоречні, готові до продажу за безцінь.
Найкоштовнішими речами, либонь, були старі шкарбани, старі, геть зношені черевики, галоші, або пантофлі, що пережили вже кількох володарів, а то й кілька режимів, або навіть тільки частки черевиків, чобіт, пантофлів — халява, обцас[41], передок, підметка, опорок, — рештки «минулої слави». Біля таких коштовностей товпилися юрбища, стояли тичбами[42], мацали й нюхали (взуття ж!!) і прицінювались до них. В них найбільша магнетична сила… Проте, як для кого.
Ата найбільше цікавилася старими книгами. І вона в цім була не одна. Ще якісь студенти й студентки теж отак никали помежи покладами різного добра на землі й стовбичили там, де була хоч одна книжка…
Вся маса сунулася швидким темпом межи рядами розкладеного краму й сидячих над ним зрезигнованих фігур, товпилася, душилася, переступала через голови продавців, простуючи до іншого ряду… Але люди мало що купували, більше прицінювалися, либонь, бажаючи взнати ціну, щоби на другий раз винести й своє отаке добро на продаж. Над всім цим морем людей стоїть лише тихий рівний гул; ніяких ексцентричних звуків, пісень чи вигуків, чи музики, як то буває на великих базарах чи ярмарках. Лише іноді десь з самісінької глибини цього глухого гулу зринає жалібний голос і звук захриплої гармонії, — то десь співає одинокий сліпець…
Ата йшла куди хотіла, никала без жодного плану й системи, просто крутилася в водокрутні; її штовхають з усіх боків, вона теж прокладає собі дорогу, коли треба, то й ліктями, оглядає все, прислухається… Яка сила-силенна речей, найрізноманітніших! Ніби хтось ціле тисячоліття збирав їх, ховаючи від людського ока, а потім ураз з одчаю взяв та й вивернув усе вже поржавіле, погниле й попріле — нате! І продавці здебільша цілком до пари крамові, — а були й такі, ніби взяті з музею чи з паноптикуму, таких, либонь, і не побачиш ніде на вулицях та площах міста, а десь вони лежать присипані нафталіном, як вибулі геть з ужитку речі, і тільки виповзають на оцей базар разом зі своїм приватним музеєм-архівом.
Часом крам був такий дивний, що Ата не могла зрозуміти, для чого він виставлений і хто його може купити. Ну, от, скажімо, лежить одірваний і зовсім гнилий закаблук з великого якогось чобота. Для чого він? Бач, мабуть, він лежить тому, що походить з чобота велетня, не йначе, як рідкість історична. А закаблук собі лежить, наїжачився щетиною цвяшків іржавих… Та ось підходить чолов’яга, хапає закаблука захоплено, ніби якраз оту загублену перлину, що без неї й жити годі, і вже не хоче випустити з рук, торгується. Підходить другий — і створюється конкуренція… «Попит перевищує пропозицію»! Ата пильно дослухається, для чого їм потрібен закаблук такий гнилий і плюгавий? От бач!!. Виявляється, справа зовсім не в закаблукові, а в цвяшках! Це ж цілий капітал — цвяшки!!!
Та Ата не тільки роздивляється на фантастичний асортимент цього «горизонтального універмагу» (за визначенням якогось веселого студента з цих-таки юрбищ), і не тільки полює вона на книги, — вона ще й шукає чогось іншого, важнішого. В стократ важнішого! Не ярмаркової екзотики гоголівських часів шукає вона, ні. Зрештою, Ата вже звикла до думки, що з тих гоголівських ярмаркових атрибутів лишився, мабуть, тільки той «сколективізований чорт», що шукає ночами (а може, і вдень тут десь по кишенях) «червону свитку», та й той (чорт) зовсім змодернізований. Ні, Ата ходить на ці базари, як у школу, тільки нікому не признається. Вона на всі вуха слухає гомін. Вона впивається м о в о ю! В цієї обідраної юрби, позбавленої всіх гоголівських пишнот і прикрас колишніх, яка ж прекрасна мова! Соковита, звучна, співуча! І — динамічна! — ось цим нова. Тепер вона динамічна. Не солопіївська. Яка прекрасна мова!
Аті спадає на думку, що це ж найкоштовніший атрибут іменно гоголівських ярмарок, гоголівських часів — мова! І що проти цього воли та корови! і навіть цигани й всі чорти? Мова — це ж душа всієї країни і оцих усіх юрбищ. І вона пісенна, звучна, мила, з чудесним округлим, «ль», з такою гарною фонетичною стильністю, що найкращим мовникам і не снилась.
Особливо Ату приваблювали різні голосні суперечки, перепалки помежи жінками. Ата неодмінно поспішала туди й слухала. Від деяких словечок вуха їй в’яли, але нічого, з пісні слова не викинеш, — поза тим — яка ж гарна лекція мови. Кожен такий її «похід в маси», «в народ» збагачував її лексику, а головне — оживляв душу її власної мови й вимови.
Біля якої-небудь жінки чи бабусі, що звучання її мови особливо впадало Аті в вухо й вабило, Ата зупинялася й зумисне розпитувала її про якусь річ, прицінювалася, сперечалася, торгувалася. Смішно. І чим краще жінка чи бабуся говорила, тим гарячіше Ата торгувалася. Милувалася звуками й зворотами мови, перехоплювала їх і повторювала в суперечці, поки жінка чи бабуся не говорила: «Іди, дочко, не мороч мені голови!». Заодно й людей отак студіювала.
Тепер ось вона отак стоїть і торгується з якоюсь старенькою-старенькою бабусею… Бабуся продає старі книги, ще старіші за неї, а серед тих книг Біблія. Ця Біблія геть розшарпана й без оправи, але все ж таки це Біблія, ще й на старослов’янській мові. А сама бабуся теж така, як і Біблія, — біблійна якась бабуся, древня. Щось у ній таке, що вражає. Вона говорить звичайною, простою українською мовою, але сама, здається, далеко не з простого роду. Щось в її обличчі аристократичне, хоч одягнута вона в звичайні, знеосіблені лахи. Бабуся сидить на землі, трясе головою від старости, а білі-білі пасемка волосся сяють на сонці, як авреоля… Ата вже закінчувала розмову з бабусею, купивши Біблію за 2 карбованці, як хтось її торкнув за плече. Ата обернулася й зраділа усмішці, опроміненій рясними зморшками, що засяяла назустріч, — Харитон!
— Здрастуйте, Дахненя! Базаруємо?
— Здрастуйте… Базарую…
— Ну, то будемо разом, а то ви ще загубитесь. Ач яке возстаніє вавилонське!.. Здрастуйте, Бакрабихо! — гукнув Харитон до бабусі. — Боже поможи!
Бабуся закивала привітно, як добра стара знайома:
— Здоров, здоров, Харитоне Григоровичу!.. Спасибі, спасибі…
Харитон взяв Біблію з Атиних рук. — Ага, це про Страшний Суд!.. Добра книга. Це в Бакрабихи? Добра баба… Тільки ж і нащо вона вам, ця книга? Це попові б… Або хай би той Губенко читав, собачий син, про Страшний Суд. Йому треба… А вам… Ну, кат-тього бери! Пропав коповик[43]?.. Два карбованці?! Та що ви?! Ну, кат-тього бери…