Маруся Богуславка – Іван Багряний

Доісторична темрява.

Розпростертий велетень спить — не спить… Удає сплячого. Нишкне в нудьзі і тривозі — чекає ранку, коли щезнуть нічні примари (а може, й не примари), тіні (а може, й не тіні) жаского минулого й чорні духи невідомого майбутнього, що насідають йому на груди й тиснуть за горло. Змучений, сторозтерзаний велетень чекає, щоби ці примари нічні спливли туманами, щоб хоч на світанку зітхнути з полегкістю й хвилину заснути без волохатих лап маячінь на змучених грудях.

На високих дзвіницях, в пустці недоруйнованого кавчать сичі, мов плачуть. За прикметами стародавніми, за кодексом старозавітних законів битія міста Нашого, — сич кавчить «на вмируще». Або на велике лихо, на біду моторошну.

А ще десь в темній безодні ночі угугукає сова — зухвало і жаско, зовсім так, як розбійник гукає десь до розбійника — перегукуються, голос подають на умовній гайдамацькій мові — кого де перестерегти з келепом чи з захалявником, а чи до кого у вікно влізти і викласти старих і малих покотом, щоб потім на ранок збіглась ціла громада дивуватися на моторошне «геройство» душогубів…

Колись Прометей украв вогонь у богів, щоб подарувати його людям…

А тепер хтось украв вогонь у людей, щоб вони терпли в мороці, щоб вони не дерзали до богів рівнятися, щоб нишкли й тіпалися й щоби вічно пам’ятали, хто вони: пил і ніщота, раби й парії… Навіть каганці не горять… бо люди одного, зовсім ще недавнього року голодного поїли тут увесь лій і стеаринові[39] свічі на сто років наперед!.. І, може, то від тих тяжких рефлексій сторозтерзаному велетневі так нудно і марудно всередині й так моторошно на душі. Може, тому він лежить, розметавшись, і не спить — зітхає в темряві тужно і лячно, тихо-тихесенько, — лише пара йде легенька над ним, як імла.

А може, це він лежить, теж прикований за якусь кару й покльований.

І теж чекає свого Геракла.

* * *

Ночами темними на ярмарковій площі й в глухих завулках гоголівський чорт шукає «червону свитку»…

Хоч це й не Сорочинці, але гоголівський чорт, кажуть, живе тут, переселився до міста Нашого. Може, тому, що переселився сюди рід Солопія Черевика його чарівної дочки й живе (рід Черевика Солопія) на Йондівці. Мабуть-таки це з цього роду походить Атина подруга Оксана Чоботар, одна з «дівчат нашої країни», що так любить завжди наспівувати іронічно й бравурно:

А мій батько чоботар, чоботар,

Черевички полатав, полатав…

Правда, Чоботар, це ніби не Черевик, але, зрештою, яка ж різниця, Чоботар чи Черевик. Хіба тільки в тім різниця, що Черевик — це ніби Чоботарева продукція, що свідчить про більшу давність роду Чоботарів, але ж це свідчить і про те, що вони — кревна рідня. І хіба не видно, що Оксана Чоботар таки прямий нащадок Солопієвої дочки, тієї красуні, тільки, мабуть, ще краща. Але на Йондівці живуть і Черевики. Там десь поблизу живе, мабуть, і чорт. Черевики й Чоботарі тепер сколективізовані, власне, об’єднані в шевську артіль ремісничу, така-бо дійсність, соціялістична, лише чорт, мабуть, лишився одноосібником, никає один неприкаяно. А втім, тяжко сказати… На великій ярмарковій площі (головній, бо є ще й та, що на краю міста), що одним краєм примикає до Йондівки й де маячать розкидані шопи, ятки, або «ларки», й де тепер рідко відбуваються ярмарки (що були колись чи не кращі й імпозантніші за сорочинські), але зате часто відбуваються великі базари — на цій площі ярмарковій кожної майже ночі розігруються дивні якісь містерії: звідти прибігають люди додому (ті сміливці, що зважувалися цю площу вночі перейти) в самій білизні або й у самих трусах і босяка. Кажуть, що то чорт, шукаючи «червону свитку», перестріває кожного й роздягає до нитки, бере компенсацію за «червону свитку». А деякі кажуть, що то ціла артіль чортяча, чи ціла «ударна бригада», розшукує ту «червону свитку» і бере компенсацію. Бо один чорт такого не втяв би. І так і ходить поголоска, що в місті Нашому існує артіль чортів для розшуку «червоної свитки»… І влада нічого не вдіє, бо ж то все «соціяльне близькі», та й має інших клопотів по вуха.

Раз Ата поверталася через ярмаркову площу сама пізньої ночі (хотіла швиденько перебігти її навпростець, навскоси, бо це ж найкоротший шлях додому) та й зустрілася з чортами віч-на-віч. Коли вона порівнялася з великою темною шопою в центрі площі, звідти вийшло кілька тіней і заступили їй дорогу. Ата перелякалася на смерть. Так перелякалася, що й голос втратила, хотіла крикнути й не могла. А тіні обступили її щільним кільцем, і один і каже:

— Скидай свитку!… — басом так.

— І сорочку… — додає другий, теж басом.

— І черевички… — додає третій так само, ще й єхидно, злюче.

Голоси удають баса, але молоді такі, хлоп’ячі.

Зразу по Аті пішли люті зашпори від жаху, але той факт, що це були не чортячі, а, звичайно, людські, ще й юнацькі голоси, хоч і перейнакшені на «страшну» ноту, зменшив жах наполовину. Десь узявся знову голос, і Ата промовила, намагаючись бути спокійною:

— Не дурійте, хлопці!..

Вона хотіла це сказати жартівливо, а вийшло досить жалібно й благально.

— А стій, стій!.. — похопився один чорт здивовано й швидко і чиркнув сірником. Це була тільки одна мить, коротка мить, — Ата вгляділа зовсім близько перед очима молоде хлоп’яче лице і витріщені очі на нім, в яких було спершу здивування, а потім враз бризнули веселі іскорки… Світло погасло, й стало ще темніше, аж чорно.

— Стоп! — сказав чорт у тій чорноті голосом того, що світив. Сказав-приказав, твердо, як команду до своєї чортячої артілі. Потім протяг здивовано:

— Та це ж Ма-а-в-ка!..

Шепнув щось на вухо одному й другому, і чути, як коло розімкнулося.

— Жаль, — муркнув котрийсь понуро, а перший до Ати в темряві:

— Вибачте, е-е… це був жарт. Ви йдіть, вас ніхто не зачепить… А втім, ми вас проведемо, щоб ніякий чорт вас не зачепив. Пішли, хлопці!

Серце Атине калатало зі страху, й вона кинулась би геть звідси бігцем, від цих хлопців, але незручно ж відмовитися від такої лицарської пропозиції; та й хтозна, що там ще може трапитися впереді, скільки там ще є чортів у страшній тепер темряві.

Ата пішла помалу попереду, хлопці по боках. Йшла й боялася, ану ж вони передумають і скажуть знову: «Скидай свитку!.. і сорочку!..» І… Боже, чого можна ще сподіватися!.. Згадала той «Собачий перевалок», що десь там, у Москві чи десь, і йшла все швидше, швидше. Хлопці ледве поспівали.

— Не летіть так, — порадив насмішкувато той самий голос, що сказав був зворушено. «Мавка!» (а він же ж то мав на увазі Мавку з «Лісової Лісні», ясно!). — Не летіть. А то ще хтось подумає, що ви од нас рятуєтесь, — і додав уже не насмішкувато, а щиро:

— Не бійтесь… Ата стишила ходу.

Так вони перейшли площу, — перейшли чорне море темряви, — й наблизилися до світляної зони на розі вулиці. Тут, на щастя, був ліхтар. Тут хлопці зосталися в темряві, а лише один, той, що говорив, вийшов з Атою на край світляного кола й зупинився. Це був бравий, гарно одягнений хлопчина, щелепатий, з крутим підборіддям, середнього росту, з гарною шевелюрою і навіть при краватці. Зупинився й промовив дерзко й насмішкувато:

— От і все… Скажем, що це було в театрі… Така п’єса…

— «Обрізан!…» — зашипів нагло з темряви котрийсь з «чортів», попередливо, тривожно. А другий на першого:

— Цс-с-с!..

На Аті все потерпло. «Обрізан»?! Господи, та це ж сам знаменитий і таємничий отаман чортячої шайки!

А той відмахнувся рукою в темряву і вклонився Аті театрально.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: