Ата пригадує горбанів вираз про «горбату душу» й по-справжньому розуміє сенс цього щойно тепер. І згоджується. Покірно згоджується. Дійсно… І від того стає їй трохи журно. Ах, яка ж вона убога тут супроти нього! Вона відчуває, яка ж вона убога…
Нарешті стомлена спогляданням, сповнена враженг нями, а особливо підтята згаданим виразом про «горбату душу», Ата сіла на одне, з крісел і, ніби відчуваючи горбатість власної душі, знітилась… А надворі періщить дощ, б’є грім, ніби зумисне не даючи їм звідси вийти, щоб побачили все і пізнали все до кінця, щоб побачили світ і душу цього горбаня до глибин…
Ольга підійшла й тихо сіла біля Ати й дивилася здивовано на горбатого господаря. А він, хоч і зовсім юний, а такий негарний і некрасивий, миршавий і сіренький, стояв і чекав, увесь якийсь насторожений, зібраний в кім’ях[47], і тільки очі поблискували, ніби говорили: «Ну ж, дивіться далі! Ви хотіли бачити мою душу, так дивіться далі! Дивіться! Це все була єрунда, а от дивіться далі!..»
Тут Ата вловила погляд «пророка», що здивований мандрував від неї до тієї таємничої постаті на підставці, замотаної в простирадло, і назад, ніби порівнював, і зрозуміла — головне там! І це горбань хоче, щоб вони глянули й на те, що під тим накривалом.
— А то що? — запитала Ата в горбаня, з тремтінням у серці, кивнувши на простирадло.
— Та то так… — мляво протяг горбань, а чоло йому вкрилося потом, зніяковів, аж зблід, схвилювався.
— А можна глянути?
— Та… знаєте… — зам’явся горбань, — то так… знаєте… — а очі так і кричать «можна! можна!»
Ата, чомусь хвилюючись шалено, підійшла й — зняла простирадло. І обидві вони з Ольгою так і обімліли. Ольга тихо ахнула, Ата стрималась, але скрикнула в душі…
На підставці стояла — Людмила Богомазова!! Та… повія… та «Генеральна лінія»! Погруддя вилите зі сніжно-білого гіпсу? Людмила Богомазова! Але яка! Невимовно прекрасна. Не звичайна Людмила Богомазова, пропаща дівчина, оклепана «Генеральна лінія», а дивна. Небесно гарна. Печальна й чиста, як янгол!.. Голова її гордо піднесена вгору, очима в небо, а очі неначе повні сліз… В рисах обличчя викарбувана прекрасна людська душа, очищена в печалі, в великій трагедії… Божеська душа. Руки одтяті по самі плечі, зумисне, щоб не заважали; бо нащо тут руки!
Приголомшена Ата стояла й дивилась, не відводячи очей. Згадала про той зошит і зрозуміла, що то до Цієї ось були адресовані ті слова «Я люблю тебе безумно!..» І слово «Тебе» там стояло з великої літери.
Ой, яка ж сила таланту! Ой, яка ж вона прекрасна!.. І яка ж і шалена любов породила це диво! Яка ж, яка ж вона дивно гарна!..
А Данко теж стояв і дивився молитовно, як зачарований, і Аті видалося, що в нього зовсім немає горба, такий він увесь перероджений, одухотворений… І враз Ата збагнула, що це ж не вона, це не Людмила Богомазова. Тіло це її, але душа не її. Це їй удмухнув горбань свою душу! Це його душа! Це вона, його душа, так поривається в небо!
— Це не її душа! — мимоволі виронила Ата з незрозумілим протестом, тихо.
Гнітюча мовчанка.
— Ви думаєте? — похмурнів Данко; помовчав, а тоді пробубонів сумно: — А ви її знаєте?
&mda sh; Ні… Але… Гм… А ви її знаєте?
Данко помовчав, ніби роздумуючи, чи знає він справді її, чи ні… а тоді повільним рухом накрив погруддя простирадлом…
А накривши, провів рукою по чолі, по очах і пробубонів:
— Ні, ви її не знаєте.
«Справді! Відкіля мені знати, яка в неї душа?!» — розкаялася Ата в своєму блюзнірському сумніві. Десь прокинувся тоненький незбагненний жаль, ще вчора чи навіть позавчора народжений, жаль з невідомої причини. Хотілося раптом встати й тихо вийти, піти геть. «Ах, яка шалена сила любові!» Але надворі періщить скажений дощ.
Тут купа лахміття заворушилася, великі банькасті очі в ній заблищали — мовчазний досі «пророк» несподівано осміхнувся й прорипів густим пияцьким басом по-російськи:
— І ти не знаєш… Ти ж ніколи навіть не говорив з нею… Ти ж виліпив її так… ну так, як Бог Єву, — взяв шматок глини брудної, дмухнув у нього, в бруд, і — на! маєш! З бруду маєш щось!..
Мова расова, орловська, з широким «о» і «ё».
Горбань шарпнувся, хотів сказати щось гостре, брутальне, але швидко гнів його минув, і він вимовив з якоюсь печаллю ніби, огризнувся:
— А ви мовчіть там!..
В голосі було вже каяття, що він це показував. Та «пророк» вирішив чомусь не мовчати:
— Ну, чаво ж — заговорив він, розтягуючи смашно «о» й «ё». — Ти єйо создал… Но ґординя твоя напрасна, ето не ти, а Бог всьо, Бог!.. Всьо, брат, ад Бога! А ти, что ти — вошь ти малая, сєрдітая такая… червь земной ти, вот что… — говорив він вольовим твердим голосом і з фанатичним блиском в очах, як чаклун.
Ата згадала про зошит і що було написано в тім зошиті, про ту гордість несамовиту, про високий лет думки й гордої душі в тирадах про справжнього Бога й думала, що горбань зараз стане цапки, поб’є діда чим попало й викине з кімнати. Але, на диво, того не сталося. Горбань якось знітився, як послушник перед ігуменом, як дійсно червак земний, і тихенько став, обіпершись об мольберт. В нім відбулася якась дивна зміна, він дивився блискучими очима на дідугана і спідлоба позирав на дівчат, мовляв «ага! ось тепер ви послухайте!»
«Що, що таке? Що це значить?» — високо звела брови Ата з дива. «Як же пов’язати той зошит, ті несамовито горді слова в нім з цією упокореністю, з цією майже побожною шанобою до того, що говорить отой брудний п’яниця? Що може говорити про Бога цей?!»
А п’яниця, дійсно, як несамовитий маньяк, уже потрясав космами й говорив з чаклунською силою переконання… Видно, що він сів на свого улюбленого коника, вирішивши, що для того найвідповідніший момент. І мала би між ними відбутися розмова-дискусія, на зразок тієї, яку Ата чула колись між Харитоном і Чубенком з Гилимеєм.
— Червь!., І мразь!! — гримів «пророк» з маніакальними очима. — Всє мразь… І ваш удєл — гєєна оґненная! Гєєна… Ваш удєл!..
— А ваш? — пролепетала злякана Ольга. Ата мовчала, все більше хмарніючи.
— Ваш!.. — заклекотав «пророк» і аж простяг руку. — Удєл грєшніков!.. А праведників Бог обирає…
Ольга зовсім злякалася й замовкла, знітилась. А дідуган гримів:
— Забули Бога!!. Строптиві й горді!.. Це по ділам вашим… Ну, от ти, — раптом простяг дідуган руку до Ати, — ти віриш в Бога? Га? Га?!.
Ата мовчала. Вона дивилася на Данка Шигимагу й чекала, думала, він візьме на себе цей прикрий обов’язок зупинити цю комедію, або дискутувати з цим несамовитим дідом, що, здається, не в жарт розігрує з себе пророка й посланця з самісінького неба. Але горбань мовчить, дивиться на діда блискучими очима побожно й молитовно, а той напосідає, вимагаючи від Ати відповіді:
— Ні, ти віриш?!. Ти віриш?!
Ата знизала плечем і тихо промовила:
— Ви краще спитайте он у нього, і нехай він вам пояснить, — кивнула вона на Данка, автора тиради про «діда бородатого», їй хотілось (вона чекала), щоб Данко Шигимага вступив у двобій з цим несамовитим дідуганом, посланцем давньої, непобідимої всеросійської дичавини, отієї, що стала «підпорою жандармів». Але горбань мовчав. А «пророк» аж палахкотів:
— Хто він — я знаю! Я його знаю! Він душа праведна і не спокушена дияволом. Я його знаю. А от ти!.. Віриш?!
Ата зітхнула, знову знизала плечем здивовано, а тоді промовила уперто, зумисне наперекір, зломивши брови:
— Ні… Не вірю…
— Вона вірить! Вірить! — скрикнув раптом горбань. — Вона вірить!
— Ні, я не вірю, — повторила Ата спокійно. «Пророк» від цієї несподіваної твердої прямоти аж рота роззявив та так і завмер. Горбань чомусь розхвилювався, а Ата до нього усторч зі здивуванням:
— Слухайте! Ви питали, чи я читала ваш той зошит? Я читала! І от ви тепер поясність мені й вашому «другові» отой ваш уступ про «справжнього Бога».
— То не я! — спалахнув і скрикнув горбань, почервонів буйно, й аж сльози йому виступили: чи то сльози обурення, чи сльози замішання: — То не моє!., то пак… то… то не мої думки!
— Як, як?..
А горбань гаряче, ніби заговорюючи увагу шаленим темпом, щоб не дати говорити про ті «не мої думки»:
— Це ж неправда, що ви не вірите!.. Ви ж недавно ходили до церкви… Все місто говорить, що ви ходили до церкви… (і «пророкові»). — Це та сама…