— А-а-а… да-да-да!.. Блудна вівця… Вона!.. — протяг дідуган з понурим «пророчим» тріумфом.
— Дивно, — протягла Ата своє задумливо, адресуючись до горбаня: — Якщо то не ваші думки, то чого ж ви їх носите за пазухою, при собі? Як же це?
— А так… Мало чого я ношу … — роззлостився горбань. — Але разом з усім я ношу глибоку віру… віру в Бога!.. І визнаю себе за мразь і за червака земного… А, от Ти!.. (Він навіть пальнув «ти», але Ата не розгнівалась).
Пауза.
— А як же ж з «новою, вищою формою релігії»?
— Ах, облиште про те! — аж скрикнув горбань, позираючи на свого «друга», розпаленого, вогненноокого. — Скажіть ліпше, що це правда, що ви ходили до церкви! Все місто говорить. Це правда?
— Правда…
— Ну от! — зрадів горбань. — Значить, вірите.
— Блудна вівця! — гагахнув кудлатий «пророк». — Як же ж ти не вірила, а ходила до церкви?!
Ата шарпнулася, хотіла згарячу стрелити щось за ту «блудну вівцю», але стрималась, звела брови й промовила насмішкувато, наперекір:
— А так… Не вірила й ходила… Що ж тут?
— Як?! Храм Божий сквернити!.. О Боже праведний, о деснице карающа!
— Ви вірите!.. Скажіть, що ви вірите! — залопотів горбань; видно було, що йому чомусь залежить на тім, щоби Ата сказала, що вона вірить. Скидається на те, що вона правила комусь тут за аргумент до чогось. Може, до тези про навернення «дурних овець» і «черваків» на «шлях істини». Від цієї думки її всю скоробило. «Ага! Добре. Так я ж вам зараз доложу про те «навернення»!»
— Не вірю! — відрізала вона категорично і гостро.
— Не вірю! — вона це випалила й сама вже була певна, що це іменно так, хоч стало їй якось журно-журно й до сліз боляче, так як тоді в церкві на цвинтарі. Голос її став терпкий, а слова тяжкі, як брили, вона їх неначе вивертала з самої глибини серця, зривала з живого місця:
— Віра потребує прикладу, як квіти потребують сонця… В час великого горя ту чисту й святу віру, немов ясну свічечку, запалила в моїй душі одна бабуня…— пауза. — А коли вона померла, я, дитина ще, стояла над її могилою з тією іскоркою дивної віри в душі й думала пройти з нею крізь все життя… — пауза. — Але та іскорка швидко й погасла… В бруді життьовому та іскорка погасла… — пауза. — І погасили її ви, отакі от… як ви! — кивнула до «пророка», — черваки, нездібні на подвиг і жертву, нездібні на великий приклад… а лише на пусте крякання шаманське…
— О маловіри! — рикнув дідуган патетично.
— Почекайте, — взялася Ата за голову. — Ви помовчте, отче. Я скоро піду, й ви так і не будете знати, хто ж я і чому я така… А ви про це мусите знати… Доложите на небі і скажете за нас слово… Ні, ви не кричіть, бо Бог не велів … Чи, може, Бог велів вам на нас кричати?
«Пророк» був заскочений такою мовою. Він справді хотів кричати, ворушив щелепами й тряс бородою, але Ата, її тон, іскра щирого болю в її голосі не дали йому кричати.
— Ви вірите по-своєму — це добре. Але чого ви скіпаєтесь до мене, й кричите, й топчетесь по душі, й хочете конче вивернути ту душу, й вже розпинаєте?.. Гаразд, я скажу це вам… — Ата аж заломила руки на грудях, хруснувши пальцями; Ольга схопила її за плече по-передливо: «Не треба! Ходім!»
«Ні, вони мусять це знати… Цей саморобний «апостол правди» мусить це знати… Навіть коли він сексот Сазонова!» — І заговорила голосно, збираючись таки вивернути їм свою душу.
— Ви хочете знати все… І ви хочете знати, чому я ходила до церкви. До речі, мене про це питали вже деінде, інші, і теж новітні апостоли й пророки… Ходила… Ходила… І не тільки я, а й душа моя розчахнена… До сліз… до розпачу… Е-е… — Ата враз махнула рукою й замовкла. Потім зітхнула:
— Нехай я вам це розповім колись. Нехай колись… На тім розмова нагло й урвалася. Ата урвала її.
Та цій обіцянці таки суджено було здійснитися — цій розмові суджено було продовжитись і закінчитись згодом. І то якраз з цим несамовитим волооким «пророком». І то в обставинах таких страшних і таких незвичайних, яких ніхто не міг би ніколи передбачити.
Їй легенько паморочилась голова від хвилювання й страшенного напруження волі. Враз вона наче пірнула в інший світ — їй привиділось, що в дверях стоїть Петро Сміян… Обперся об одвірок і вже так стоїть давно й слухає… Обернулася… Ні, це тільки привиділося. Протерла очі — нікого в дверях нема, лише в сінях просунулась чиясь тінь, чиясь постать поуз двері й щезла…
Дощ і гроза надворі перестали, в вікно ударило снопом сліпуче проміння вечірнього сонця… Опромінена Ата думала про Петра… Шкода, що його не було тут. Цікаво, що він сказав би?
Та його не було, й Ата навіть не могла уявити, що він тут сказав би. И чи сказав би щось взагалі.
Зітхнула й помалу рушила геть…
А як уже відходила зі своєю подругою, до неї підійшов Данко Шигимага, зніяковілий, розгублений, опритомнілий і тихо запитав тоном вибачення:
— Ви на мене гніваєтесь?
— За що?
— За «горб на душі».
— Ну, що ви! Горб же є! Є горб на душі!.. В кожного є горб… Коли не свій, то чужий…
— Або равликів
— Що?
— Нічого.
XXVI
«Я бачив, як вітер березку зломив…»
«Я бачив, як вітер березку зломив…»
З популярного вальсу
Була велика маївка… Радісна маївка, що скінчилась для декого великою печаллю.
Маївка ця мусила бути, як і належиться, ще в травні, але було холодно, не було погоди, якось так випадало, що кожна неділя зіпсована дощами; та оскільки в цьому місті маївка — річ традиційна і невідклична, бо надзвичайної ваги подія, то її святкування не здіймалося з порядку денного, незалежно від календаря. Тим більше, що календар, як і все в цій країні, залежить від начальства, а не навпаки.
На маївку вибралося багато народу, а насамперед вся місцева верхівка, цвіт суспільства. Пішки й машинами, велосипедами й лінійками, і кількома автобусами, організовано й поодинці — все рушило зрання, немов на прощу, ген да-а-леко за місто, за п’ять кілометрів, на традиційну маївчану територію — в Шаманівку, в Доброславівку, на розкішні береги ріки, що впадає в Чорне море… по дорозі забігає в Дніпро на хвилину, а тоді вже прямісінько в Чорне море… Все рушило з запасами випивки й пролетарської їжі, з гармоніями, з балабайками, з гітарами й мандолінами, з патефонами, з дітьми…
Їхало кілька духових оркестр, сурганились по піску валки вантажних машин і просто підвід з вантажами місцевої торговельної мережі: з «пролетарським» пивом, з «пролетарською» горілкою, з «пролетарськими» винами, з «пролетарською» «крем-содою» й «лимонадом», що її колись місцева буржуазія називала гордо «фіалкою», а простий нарід звав глузливо «панською шипучкою», — словом, з усім тим, чим багата ця країна, для таких от свят всенародних і всевипивальних (з горя й з радості), — все для ущасливлювання в найпростіший спосіб своїх вічно голодних і вічно натомлених трудящих. Але це ще не все для ощасливлювання. Найбільше їхало машин універмагів та церабкоопу із спеціальним крамом, необхідним, на думку влади, для кожного щастя: цим крамом вони «затоварені» безнадійно, бо мало таких щасливих нагод, коли в чаду щастя людині забракне тільки цього добра і коли їй в тім чаду можна його втелющити: це тройний одеколон (який нормально в цьому місті купують тільки безнадійні п’яниці, щоб пити, коли забракне горілки), і інші парфуми, панські віяльця, люстерка, різні креми, помадка до губів, пір’я до капелюшків, вуальки, пудра в величезній кількості й всіх ґатунків, непарні «модельні туфлі» й черевики (парні давно розпродані по блату), парасольки, портрети всіх вождів, від Сталіна з люлькою починаючи, а найголовніше — стоси книг, безліч книг: повні збірки творів Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса тощо, історія ВКП(б), «Вопроси ленінізма» тощо тощо… Словом — все потрібне для прохарчування й утримування цивілізованої людини. Нормально це все додається примусово-добровільно до ложок, мисок, виделок, хусточок та інших, хоч і прозаїчних і примітивних, але край дефіцитних, рідкісних, а тому дорогих речей щоденного вжитку: одна ложка — одна пляшка одеколону (звичайно за гроші: ложка — гривеник[48], одеколон до неї — 10 карбованців); одна алюмінієва миска — один комплект творів Леніна чи Маркса; одна хусточка — два томи Сталіна й портрет з вусами на придачу, за гроші, звичайно. Це все зветься навіть на офіційній мові «примусовий асортимент», клас торговельної культури міста Нашого. Зараз завідувачі універмагів просто в творчій лихоманці: вони надіються «виконати й перевиконати плани», втелющити «під п’яну лавочку» в руки щасливим громадянам велику кількість того добра.