Маруся Богуславка – Іван Багряний

Ось і такі шуканя є в місті Нашому.

Від часів національного відродження мало що лишилося в матеріальних пам’ятках. Але багато чого лишилося в людських душах. І так само багато чого лишилося й в душах Страменків та Сазонових. Там лишився страх. І це головне. А ще лишилася формула заклинання, якою нові апостоли й пророки хотять підмінити історію, власне, уніфікувати минуле, звівши його до однієї, на їхню думку сакраментальної, формули, що мала би те минуле осмішити:

«Ті прокляті боротьбисти!.. »

Чомусь вони все звалили в цю категорію:

«Ті прокляті боротьбисти!..» Тільки це оформлено мовою сучасних командувачів нарадою. Тобто — не «ті», а «еті».

І тепер, на поругання тим всіляким «істам» єретичним, новий дух віє над містом Нашим і лопотить прапором тим червоним, що в’ється над Успенською дзвіницею, над тим місцем, де колись лежало Євангеліє Мазепи й де так високо підіймався дим стовпом та літав попіл і сажа від спаленої величі й гіпнотизуючої сили «північного сусіда»… Товариш Рубінський, невидимий, але, на жаль, безсмертний гібрид і ідейний пристосуванець, вічний, перманентний «вихрест» шукає в потьмах «общепонятну» бібліотеку, скарб духовного плебейства.

Ось і такі шукання є в місті Нашому.

Хто має більше рації й хто заслуговує на більше співчуття — чи той дурник Давид, що шукав колись п’яте колесо, а чи товариш Рубінський, що шукає бібліотеку, спалену веселим і одчайдушним «істом», — це питання складне. Воно стоїть на історичному, можна сказати, порядку деннім міста Нашого.

Так-бо все в історії складено, що в ній, як і в житті матеріальнім, ніщо не пропадає. Бо навіть Давид одного дня ще раз воскресне. То що вже говорити про товариша Рубінського, ентузіаста розшуків «общепонятної» бібліотеки!

XXV

Данко Шигимага

«Ш-ш-ш-шо ж ти?.. ІП-ш-шо ж ти?!.» — шумить сосна угорі. — «Ш-ш-ш-шо ж ти?!.»

Шумить, ніби докоряє, ніби хоче відібрати знахідку, щоб не дивилася, щоб не підглядала чуже. Збентежена Ата озирається навкруги, — може, справді негарно, що вона зазирає в цю книжечку. Навкруги нікого — тільки вона та бентежна сосна, трохи обчухрана й покручена вітрами на голім пагорбі, над урвищем, аж наче нагнулася й розставила віти, підглядає, захищає, хоче відійняти… Ата не втримується й знову розкриває книжечку, не книжечку — чийсь зошит, знайдений в прим’ятій траві, списаний дрібним акуратним почерком, — розкриває й приникає очима й всім серцем до дивних рядків:

«Я люблю Тебе безумно!..

Якщо ж я люблю Тебе безумно, то суть не в Тобі, а суть в Мені. Не тому я закоханий в Тебе, що Ти гарна, гарніша від усіх, а тому я закоханий в Тебе, і Ти гарніша від усіх, що в мене кипить кров і серце б’ється пружно… Як я стану старий, а Ти з’явишся до мене така сама прекрасна і юна, я вже не любитиму Тебе, бо не буду на те здібен, бо погасну… Отже, суть не в Тобі, а суть в Мені…»

Ата береться полум’ям, відчуває, що вона вся червоніє від хвилювання, їй чомусь видається, що ці слова адресовані до неї і що цей зошит, оправлений в тверді коленкорові[44] палітурки і списаний пильним почерком, належить Йому, що це Він загубив його тут. Бо хто ще міг загубити власне серце отак десь у бур’яні? Хто ще є такий розсіяний і непритомний? Напевно Він… Це так, як з тими ескізами! Тут теж є малюнки — вони вкривають поля й палітурки, хаотичні, химерні, але талановитою рукою шкіцовані, і це підтверджує здогад, — це Він!

Ата закриває книжечку, кладе на траву й схвильовано дивиться просто себе, ген на далекі луки й пагорбки, заткані блакитним димком, дивиться, а серце тріпотить, збентежене написаним… «Я люблю Тебе безумно!.. Я люблю Тебе безумно!..»

Не важно, що за цими словами йде егоїстичне самоствердження й до певної міри заперечення об’єкта, в який Він «безумно закоханий», не важно. Але ж Він «безумно закоханий!!» Ата хвилюється, дивиться на книжечку скоса й знову тягнеться до неї рукою… А сосна шумить протестуюче: — «Ну, ш-ш-шо ж ти! Ш-ш-шо ж ти?! Та, ну, ш-ш-ш-шо ж ти!..» Ата відводить руку й дивиться вгору, як злочинниця. Вгорі гойдаються віти й шумить бурун шпильок… Але то не до неї! Пустотливий вітерець налітає з лугу, гойдає віти, пестить, голубить сизо-зелені, коротко стрижені коси, обціловує радісно золотаві плями на раменах[45], і сосна, полонена до краю, відбивається від нього збезсилено, удавано-сердито: «Ох! Ш-ш-шо ж ти!.. Та ну, ш-ш-шо ж ти!..» — ніби соро-миться свідка, що внизу.

Ата бере книжечку й кладе її на коліна, пильно й жадібно оглядає кругом, — жодного напису, жодного натяку, чия вона, жодної помітки, що прозраджувала би її власника. І на титулі жодного такого знаку, лише дата — «1941 рік», і все. Ата швидко її листає… Засмальцьований зошит списаний то чорнилом, то олівцем хімічним. Чийсь щоденник. Ні, не щоденник, а запис почуттів і думок, найголовніших і найважливіших у чиємусь житті, записаних, щоби не забути, не загубити. Записаних і ношених біля серця, але не підписаних. В стилі часу, часу равликів і черепашок. Вислід обережності, а може, й просто данина епосі тотального знеосіблення.

Ата починає зосереджено перечитувати записи. Після шаленого зізнання в «безумній» закоханості комусь, що так стрясло Атиним серцем, пішли записи, як шал своєрідного й крайнього егоїзму. Егоїзму радикального, неприхованого, але безспірно правого, от що дивно. Егоїзму, як протесту проти фальшу часу. Навіть в самій тираді про любов, що силою може сперечатися з ліпшими місцями в «Пісні Пісень» Соломона, головним є егоїзм, самоствердження. Це світогляд. Дерзкий. «Як я стану старий, а Ти з’явишся до мене така сама прекрасна і юна, я вже не любитиму Тебе… бо погасну». Ату вразила гола й страшна правда. Так може людина говорити лише сама з собою. А головне — правда в самій суті, в глибині: там, як їй здалося, лежить велика істина про те, що «суть не в Тобі, а суть в Мені». І, як підтвердження сказаного, йде далі запис:

«Хтось сказав — найпотворніші в коханні робляться янголами. Це неправда. Або — це правда, але ця правда буде брехнею завжди, якщо не робити уточнення — «вони робляться янголами не тому, що вони дійсно ними робляться, а тому, що вони такими видаються комусь». Це й є доказ попереднього».

«І тому — я люблю Себе, а не Тебе! І навіть не шкодую, що мені не судилося бути янголом!»

Жах. Але яка все-таки правда! По серцю йде холодок. Хто це? Xто це, що говорить про найпотворніших, і чому? Дивно. Гм… А в зошиті стоїть далі:

«Коли за струни скрипки зачепить навіть муха або тарган, то зринуть чарівні звуки, але ті чарівні звуки мелодійні видає не муха і не тарган, а скрипка!! Це головне!»

Жах! Якщо це Він написав, то це жах! Бути хоч навіть і «безумно» любленою, але тільки «мухою» — хіба це не катастрофа! Ата закриває зошит і кидає його геть. Але по хвилі тягнеться до нього знову. Щось тягне її, як магнітом. Розкрила. Після якихось незрозумілих обчислень, після фрагментів, здається з хемії, та відписів з таблиці Менделєєва, йде знову гірке, як полин:

«Все єрунда, якщо ти сам єрунда. І твоє кохання буде лицемірною брехнею, якщо ти здумаєш доводити їй чи собі, що це в ній суть і ти їй будеш вірний до смерті».

Який сатанинський егоїзм! Який егоїзм! Але що найдивніше — це що ось так хтось живий думає! Іменно хтось живий і ось так думає! Це ж написане не для когось, не зі спеціальним розрахунком, що хтось цю писанину знайде та й читатиме, та й скаже: «Ах, як геніально! Ах-ах! Хто це сказав? Ах, це отой сказав! Який хороший, розумний, геніальний чоловік! Ану ж закохаюсь я в нього!» Ні, це записано зовсім не для того. І ще що надзвичайно цікаве — ось так хтось сьогодні думає. Сьогодні. І навіть записує це. І навіть носить з собою. І навіть губить ось у траві.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: