Маруся Богуславка – Іван Багряний

Після якихось знову обчислень написано: «Якщо ти сам душею гарний, то й увесь світ гарний. Якщо ти сам душею поганий, то й увесь світ поганий. Якщо ти сам душею паскудний, то й увесь світ для тебе темний, і ніякий Бог тобі не допоможе, хоч ти стань і архієреєм… Це найкраще видно у мистців, які намагаються світ відтворити, — світ існує тільки переломлений через їхню «душу».

Ата зітхає, хмуриться, думає над чимсь напружено, потім розсіяно слухає, як шумить стара сосна бентежно і закохано, і дивиться в далину, в марево, що блукає ген десь за луками по далеких ланах на узгір’ях. Хистке і мінливе марево, як незбагненна людська душа, як невловима столика істина… Ата зітхає й береться читати далі.

Після знову якихось шкіців та ієрогліфів записано вірш Велимира Хлєбникова:

Звєзди нєвод, риби ми,

Вєчно прізракіу тьми,

А за цим, ніби в розвиток божевільного виразу божевільного поета:

«Світ зовсім не такий, як він нібито, існує, а лише такий, яким він людині видається, і горе тим, що його погано бачать!.. Між матеріальним і нематеріальним не можна просунути і леза бритви. Напр.: стіна, побілена білою крейдою, без сумніву біла, але це якраз і найбільша брехня. Ніколи біла стіна не буває білою для людини, вона може бути тільки сивою, сіро-синьою, рожевою, фіалковою, нарешті, кольорово-мозаїчною, невідтворимою в словах взагалі. Колір сприйнятої людиною стіни залежить від цілої суми чинників — відстань, колір землі, колір неба, час дня, стан повітря тощо, тощо і, нарешті (і це найголовніше!), — властивості апарату сприймання того, хто дивиться. Але це все речі й чинники в тій чи тій мірі матеріальні, чи напівматеріальні, а от:

В кому кипить життя в грудях, в крові, тому й осінь видається весною, прекрасною, поетичною, запашною, сповненою глибокого змісту й чару… Тому й колір тієї «стіни» мертвої залежить ще від властивостей душі твоєї».

Хто це? Що це за такий провінційний «саморобний» філософ, що це за такий Сковорода? Ата вже хотіла кепкувати, — таж всі ці думки зовсім не нові й не оригінальні, досить-таки банальні, вона їх вже десь (і не раз) читала й чула, а може, навіть сама так думала й тому все це банальне, крім хіба першої тиради про любов. Але в той же час вона щось бачить у цьому значуще. А значуще те, що той, хто загубив цей зошит, записаних у нім думок ні в кого не позичав і не сплагіював, ці думки народилися в нім самім. Без сумніву. І вони, без сумніву,— це реакція на дійсність, на таку плескату й неоригінальну сучасну дійсність з її до розпачу й до нудьги смертельної плескатою філософією. Це реакція на равликову епоху.

Раптом її опромінює думка, що всі ці розумування і зовсім не банальні, а надзвичайно глибокі, трагедійні, з якимось недосяжно глибоким змістом. Ну, ось це:

«Світ об’єктивний недоступний людині, бо в її сприйманні він геть втрачає об’єктивність, а стає суб’єктивним, узалежненим від обставин, що псують і спотворюють якість очей, стан мізку, шлунок і кров».

Ну, хіба ж тут не захований відчай, трагічна віра в те, що справжній світ інший, аніж той, що нас оточує, який «псує нам якість очей, стан мізку, шлунок і кров»! Інший, аніж той, який нас навчили ось так, а не інакше сприймати! Ні, це здорово! Ну, хіба тут не захована віра в прекрасне, якого людина даремно шукає в своїм оточенні, але яке існує тут-таки десь!? Хіба це не протест проти видимої мерзості, в ім’я невидимої краси? Хіба це не чиясь трагедія?!

Вражена цією думкою, Ата під цим кутом переглядає знову все написане в убогім зошиті. І приходить до висновку, що це все зовсім не банальне, та що багато з цього роїлося вже й у її голові, може, не так сформульоване, але щось аналогічне з наставлення, і саме як реакція на жорстоку й тупу дійсність, як спроба її заперечення… Отакі от хитрі викрути! Отаке от ластів’яче «сліпе метання» в шуканні виходу з мертвящого тупика.

А в кінці пішли деякі твердження й зовсім карколомні. Несподівані. Оглушливі. І оглушливі для Ати саме тим, що вони були ніби відголоском її власних болючих думок, глибоко-глибоко затаєних, нікому не показуваних, але таких, що їх, мабуть, не обминула жодна жива душа й мусила на них відповідати, бодай сама перед собою.

«Я безбожник? Брехня! Я не безбожник!

Безбожників нема. І нема безбожжя! Брехня, ми не безбожники! Ми не підпора офіційного безбожжя спекулятивного. Але ми й не слуги слуг байки про діда бородатого!..

«Н а ш е «безбожжя» в його усій справжній глибині — це бунт справжніх віруючих проти рабської ідеї про Бога, що не витримала іспиту. Та рабська ідея впала тому, що була фальшем, перетворенням релігії в підмурівок для кривди й насильства. І тому вона впала. І впав той «бог» з малої літери. Але нова система насильства скоро підніме його з пилу — того традиційного офіційного «бога» з малої літери, покровителя влади й насильства. Але ми ні! Наша душа заперечує «бога» з малої літери, але не заперечує, ні, не заперечує Бога з великої літери. О, ні!»

Ого! Ата страшенно захвилювалася, а особливо від того, що стояло далі.

«Важна не тільки віра в Бога, це найлегше, але важна насамперед віра в людину, в можливості розкриття божеського в людині. І це головне, може. І це найтяжче. Тяжба починаєтся там, де фарисеї й слуги зла роблять з Бога пострах, щоб принизити людину й обернути її в червака, в раба, не в Божого навіть раба, а в свого власного…»

Це щось несамовите…

«Безбожжя — це повстання Бога в людині, сотвореній по образу й подобію Божому, проти поругання, проти намагання рідних слуг Тьми зробити з Нього жандарма, підпору влади земних душогубців».

Ата читає й не вірить своїм очам. Хвилюється від таких рішучих радикальних висловів, а не вірить очам, що ще когось ятрять ці думи, що ще хтось тліє над ними душею. Здавалося ж, що люди геть здерев’яніли й з усім примирилися й що ніщо вже їх не пече й не мучить. А тут ось маєш!

З того, що в такім малім зошиті так багато приділено місця думкам про Бога, видно, що її власника ця проблема Дуже турбує, що хтось одчайдушно й помацки знаходить шлях з трагічного душевного провалля.

В кінці всієї цієї своєрідної дискусії невідомого з невідомим (але напевно з кимсь живим і конкретним, з ким можна дискутувати, довіряючись і не ризикуючи головою), стояло, як заключне слово того, хто одержав перемогу й записав її:

«Атеїзму в вашому розумінні немає, бо в атеїстичному протесті нашому виявляється якраз ідея Бога, справжнього Бога, великого Бога-духа, боротьба за тріумф найголовнішого й найбільшого в ідеї про Бога, а саме — за розкріпачення «духу Бога живого», вдмухне-ного в людину».

Що це? Пусті слова? Словесна еквілібристика? Чи це крик душі? Це крик душі! Це без сумніву, крик душі! М’ятежні її шукання виходу з чорного провалля, спрага краси, світла і радости в цій епосі страху й порожнечі. І наче на підтвердження цього, в кінці стояло як девіз:

«Найвищою релігією єсть Любов!

Це релігія всіх релігій».

На цьому знайдена книжечка кінчалася. Схвильована Ата закрила її, схопилася й подалася. Вона тримала зошит під пахвою й бігла з парку до міста. Вона вже була певна, що це зошит Його. І тепер вона поспішала його Йому повернути. І при тому подивитися Йому в обличчя, — як Він зреагує, і що він скаже. Це може бути шлях до Його душі. Вона твердо вирішила підійти до нього, подати знахідку й сказати:

— Ви це загубили. Я знайшла й повертаю вам. Будь ласка…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: