Професор сидів на ліжку й ніби байдуже оглядав Ату примруженими очима, крізь рогові окуляри. А Ата стояла, схиливши голову трохи набік, і швидко-швидко думала над тим, як їй цього непроханого гостя виставити, щоб було й чемно і в той же час радикально. Не можна ж ображати старших, цього навіть в піонерах не вчать. Зиркнувши на професора, вона помітила, що професор помалу починає напускати на себе вигляду закоханого. Далі більше. Смертельно закоханий! Очі його беруться мрійним туманом, губа нижня, по-юнацькому рожева й пухка, не по-юнацькому одвисла, він плямкнув нею, намагаючись підібрати, але губа знову одвисла — якась сила брала над нею гору й він не міг опанувати… Зрештою, він не такий вже й старий! Всього яких років з п’ятдесят і такий міцний, що хоч у плуга запрягай, і якщо його губа одвисає, то тільки тому, що зсередини на ту губу напирає надмір сили. Те, що вражало її й раніше неприємно, особливо вразило тепер, а саме — контраст між його біологічним оформленням (зовсім м’ясарською зовнішністю) і тими речами, які він проповідує (звичайно, неофіційно, не на службі, а в приватних стосунках із людьми, головне з дівчатами) — любов’ю до естетики, закоханістю в чистому, рафінованому мистецтві, в класичній літературі, особливо закоханістю в «чистій» поезії… Ну, на службі він проповідує що інше, — він вірний прапороносець державної, марксо-ленінської ідеології, він — великий педагог-учитель, лицар ленінізму та сталінізму, геніальний бард так званого «соцреалізму» та «соцзамовлення», а відповідно до цього — сучасний Бєлінскій, гроза і пострах усіх «попутників» та «опозиціонерів» на літературному й мистецькому фронті. Кажуть, що навіть «пролетарські» письменники, мистці й критики його боялися й бояться, не згадуючи вже про т. зв. «дрібнобуржуазних», — ці просто тремтять перед таким ось несамовитим суддею. Але, крім цієї грізної репутації і зовнішності, ще щось інше робить цього професора монументальним. Мабуть, прізвище. Від його прізвища віє імперією, якоюсь всеросійською хрестоматійною легендою, імперіальною величчю, натяком на якесь непроминальне, усесоюзне покликання, — він зветься Доб р и н я-Р о м а н о в. Хіба не грізно звучить? Ата зітхнула й сіла на краєчок стільця.
— Пауза затягується, професоре! Якщо взяти до уваги ваш нахил до естетичного, то ви мусили б відчути вже порушення норми…
— Е-е-е-м-м… — протяг професор нарешті, промукав якось з натугою. — Маєте рацію. Е-ем… той… Я, дитя моє, хочу забрати книжечку… Чи можу я забрати мою книжечку. — ?
— Як? Ви забули? Ви ж брали… Я ж вам давав книгу сонетів Хозе Марія Д’Ередія!
— А-а… То ви по неї прийшли?
— Так. Надіюсь, ви вже прочитали. Ата стріпнула головою уперто:
— Ні.
— Як то ні? Чому ні? Не подобається вам?
— Ні!
— Ну, знаєте… Не може бути… Такі прекрасні сонети! Чи вам, може, подобається більше який-небудь Дубовик? (Іронія).
Ата подивилася на професора пильно:
—Я вас не розумію, професоре. Здається, я читала у ваших же статтях, як ви хвалили того самого Дубовика за його поеми, присвячені вождям нашим, Сталінові, Ворошилову, Будьонному, за «прекрасні поеми», а про Ередія ви навіть і рядка не написали в своїх статтях. Хіба не так? А якби написали, то напевно лаяли б його за дрібнобуржуазну ідеологію, за гнилизну тощо. Хіба ні? Як же зрозуміти таку вашу двоїстість? Ви мені нагадуєте… Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Ні, не знаю! — примружився професор вибачливо, іронічно.
— Ви мені нагадуєте першого-ліпшого актора з театру… еге ж. Вдома він ходить у нормальних штанях і з нормальним обличчям, а на службі він починає одягати на себе інші штани, гримується, ліпить вуса й бороду, чіпляє до стегна шпагу або нацуплює на голову корону — відповідно до ролі, ним обраної. Словом, грає… А як виходить на вулицю, знову змиває грим…
Ата не докінчила й засміялася, а професор втратив рівновагу і не в жарт розгнівався:
— Ви катзна-що мелете! Тут зовсім нема аналогії… зовсім…
— А правда. Аналогії дійсно немає. Бо… Божевільна дівчина хотіла сказати: «Бо двуликий Янус — це зовсім не актор, а природній, з Божої ласки, дворушник», — але похопилася й прикусила губу. Вона цього не сказала. Одначе професор мав тонку інтуїцію й приблизно вгадав думку дівчини. Він почервонів і, щоб затушкувати своє замішання, зняв окуляри, протер їх, покліпав очима й надів окуляри знову. Аті це зробило велику втіху бачити, як їй пощастило цього страшного професора, пострах усіх великих діячів літератури, мистецтва й театральної штуки, змусити розгубитися. А ще ж вона й не приступала до нього всерйоз. Почекай-но! Ти вдерся до моєї хати, як турок, старий, порохнявий Дон Жуан, розраховуючи на свій високий чин та вічно гадаючи, що всі дівчата й уся наша молодь мусять тобі потурати без дискусій, — так я ж тобі відіб’ю охоту! Вона знала, що цього професора бояться всі його колеги, бояться студенти й студентки, бояться керівники державного театру, ба навіть бояться партійні главковерхи місцеві, але саме це її й під’юджувало. Вона зробила страшенно наївне, дитяче обличчя й сказала:
— Ви мене погано зрозуміли, професоре. Я лише хотіла підкреслити вашу геніальну здібність — здібність перевтілення. А на актора ви зовсім і не подібні, бо у вас усе щиро, — і коли ви захоплюєтесь Ередія, то щиро, й коли славословите Дубовикові чи Голованівському, то теж щиро. Словом, коли ви виказуєтесь як естет і аристократ духу, то щиро, й коли пишете нищівні статті проти різних там дрібнобуржуазних шкідників, різних там Хвильових і інших, то теж щиро. Я Вас завжди слухала з охотою, бо ваші розмови й ваша поведінка завжди породжували й породжують у мені безліч думок.
Професор надуто й досить розгублено і в той же час вибачливо посміхається, мовляв, які там ще думки можуть народжуватися в такій наївній і пустій дівочій голові, і так само розгублено й вибачливо мимрить:
— Наприклад?
— Гм… Наприклад? Ні, мабуть, не варто наводити приклади. Облишім.
— Ні, чого ж. Я слухаю. Мені приємно з вами говорити…
— Дякую. Мені теж. Слово честі! Чи, як кажуть піонери, чесне піонерське!
— От і добре. Так які ж думки народжуються в вашій прекрасній голові під моїм впливом?
— О, професоре! Коли б ви знали, то, може б, ви ліпше не задавали цих запитань і не вигонили мене на рівнину одвертості…
— Ні, будь ласка, чого ж. Говоріть.
— Гаразд… — Ата примружилась, подивилась хвильку пильно професорові в окуляри смішливим, одвертим поглядом і рішуче стріпнула головою. — Гаразд. Ви колись багато говорили в тісному колі молоді, цебто серед кількох наївних і щиросердних дівчат, про поезію, про красу мистецтва, про шляхетне ваше походження, про те, що ви жрець краси, жрець Божеського начала в людині… Це правда?
— Можливо…
— Ні, ви це говорили?
— Ну, говорив.
— Добре. Тоді скажіть мені, чи правда, що ви написали таку вдалу статтю проти одного лірика, проти поета Стешенка, що його знищено, як здемаскованого вами контрреволюціонера, шовініста, а його мати збожеволіла… Це правда?
Професор шарпнувся, зразу затремтів, розгубився, а потім оговтався, і в його очах блиснули зловісні вогники; він якось не проговорив, а скорше прохрипів, ніби прогарчав, зухвало, злісно, з підкресленим глумом і зневагою:
— Ну… припустім… проти ворога все…
— А-а-а-а! — своєю чергою розгубилася Ата від несподіваного цинізму зухвалого зізнання. Розгубилася. Не знала, що й сказати. Нарешті видихула з самої глибини серця:
— Поздоровляю вас, професоре!.. Ви геніальні!..
Професор скорчив презирливу гримасу, прикусив губу, мовчав. Так мовчки сидів якийсь час. А тоді процідив спокійно — зовсім спокійно! — і насмішкувато:
— Дитино! Ви ніколи не лізьте не в своє діло…
— Дякую. Маєте рацію. Адже мовиться не про мою матір і не про мене, чи так я мушу вас розуміти?
— Може, й так… У кожному разі ви ще занадто зелена. Ви немовля. Раджу вам бути обачною — за такі речі, як ви недавно говорили, в наш час по голівці не гладять.
— Ви мене лякаєте, професоре?
— Ні… Але не треба забуватись…
— Ви для цього прийшли до цієї хати, професоре?
— Ні, я не для цього прийшов. Я прийшов… по книжку…
— Ага. Ви прийшли по книжку — по книжку прекрасних сонетів, де співається про любов, про героїзм, про шляхетність, вірність, дружбу, нарешті, про великих, гарних, прекрасних людей… Боже! Як же це все звести докупи?! Як же звести докупи те, що в улюбленій вашій книжці, і те, що в житті? І як ви дерзнули, отакий от, розігрувати для мене королевича, жреця краси, чаклуна?..