Маруся Богуславка – Іван Багряний

— А-а-а… Це ви, професоре!?. А я думала, хто це тут товчеться… Боже ж мій! І чого це ви так утруждаєте себе, тиняючись у таку хлягозу?! Старенькі люди спочивають…

Все це Ата проговорила в сіни в обличчя лисому, але зовсім не старому ще, кремезному мужчині в рогових окулярах, перегородивши йому дорогу й тримаючись за клямку дверей. Вихований чоловік, з глибоко розвиненим почуттям власної гідності й з крихтою елементарної мужської гордості від такої зустрічі, від таких дівочих кпинів мусив би негайно повернути голоблі й щезнути, яко дим. Але названий «професором» був не з таких. З олімпійським спокоєм на виду (професор удав, що не почув Атиних слів узагалі), дивлячись на дівчину своїми захованими за окуляри оченятами, обходячи ними ставну дівочу постать в убогому халатику, професор рішуче заносив ногу через поріг до кімнати:

— Можна?!

Це не було запитання, вияв чемності й вихованості, це був своєрідний ультиматум — досить-таки недвозначна й рішуча вимога пошани до старшої й «великої» людини, що має чин «професора» й носить той чин, як олень роги.

Ата з досадою поморщилась, але вже не могла професорові перешкодити. Не гримнути ж їй справді дверима або не хапати ж їй цього невихованого мудреця за поли та виштовхувати геть. А мудрець (він таки з вигляду мудрець, пиховитий, самовпевнений, з кутиками уст донизу) уже переступив поріг, повторивши з ноткою явної іронії:

— Можна?! (мовляв, я все бачу й усе розумію — ти удаєш дівчино! Ти ж млієш від щастя, що до тебе прийшов такий великий чоловік, що до тебе прихильно ставиться така персона-ґрата!).

Ата блиснула очима, але стрималася від дерзості, а, вже навпаки, промовила занадто люб’язним і чемним тоном:

— Ах, будь ласка! Ви так гримаєте вже півгодини й так машеруєте, що ваше запитання щонайменше — недоречне. Чи не так, професоре? Заходьте, будь ласка… Сідайте, будь ласка… Чим зобов’язана, будь ласка, такому щастю, будь ласка, вітати Вас… у своїй келії… в чернечій келії?..

Професор мовчить і посміхається. Мружить очі. Він сідає на стілець — єдиний стілець у «дівочій келії», — але стілець дуже ветхий і так панічно зарипів під дебелим гостем, що той облишив його й пересів на ліжко, не спитавшись дозволу. Ата почервоніла, але змовчала. «Отак сів на ліжко, на її дівоче ліжко! Аж воно, бідне, запищало й угнулося! Навіть не перепросився! І це професор! Естет! Поклонник вишуканого й прекрасного, аматор Д’Ередія й Бодлера й узагалі класичної літератури!..»

Професор сидить на ліжку, а Ата стоїть посеред кімнати й не знає, що їй робити з таким гостем. Чого він зайшов? Цей старий лис, професор літератури в місцевому Педагогічному інституті, знаний на всю республіку літературознавець і літературний критик, бач, здумав волочитися за нею ще відтоді, як уперше побачив її в аудиторії серед вільних слухачів, що спеціально приходили на його лекції (знаменитість же!). Правда, він цього занадто не виявляв, але й не пропускав нагоди то ручку затримати, ніби ненароком, вітаючись, то квіти передати їй за сцену після вистав, як «тато донечці», то при зустрічі на вулиці чи в саду особливо чемно вклонитися, то під різними претекстами намагався пройтися з нею трохи й декламував їй «клясичні» й «неоклясичні» вірші… Зовсім як професор, що піклується денно і нощно про освіту молоді… Він говорив їй про Катулла й про Петрарку, й про… Боккаччо… Давав їй читати різні вишукані книжки, атож, вишукані книжки! А серед них деякі з явним наміром розгойдати її інстинкт… Атож! Петрарка і… Боккаччо! Ата не була такою вже наївною, щоб не розуміти, для чого це їй дають Боккаччо. Старий лис цей спеціально притяг собі на допомогу Боккаччо, щоб помалу звоювати її. Але все те робилося ніби ненароком, натурально, «без підступу», зі штандтпункту великого естета, що нібито стоїть понад добром і злом. Мудрець цей наступав на неї методично, але не прямо, а обхідними шляхами та стежками. Ткав свою павутину помалу, обережно, витончено. А раз дав їй «САНІНА» Арцибашівського… А тепер от приперся просто до її кімнати. Ну й ну!..

Професор сидів на ліжку й ніби байдуже оглядав Ату примруженими очима, крізь рогові окуляри. А Ата стояла, схиливши голову трохи набік, і швидко-швидко думала над тим, як їй цього непроханого гостя виставити, щоб було й чемно і в той же час радикально. Не можна ж ображати старших, цього навіть в піонерах не вчать. Зиркнувши на професора, вона помітила, що професор помалу починає напускати на себе вигляду закоханого. Далі більше. Смертельно закоханий! Очі його беруться мрійним туманом, губа нижня, по-юнацькому рожева й пухка, не по-юнацькому одвисла, він плямкнув нею, намагаючись підібрати, але губа знову одвисла — якась сила брала над нею гору й він не міг опанувати… Зрештою, він не такий вже й старий! Всього яких років з п’ятдесят і такий міцний, що хоч у плуга запрягай, і якщо його губа одвисає, то тільки тому, що зсередини на ту губу напирає надмір сили. Те, що вражало її й раніше неприємно, особливо вразило тепер, а саме — контраст між його біологічним оформленням (зовсім м’ясарською зовнішністю) і тими речами, які він проповідує (звичайно, неофіційно, не на службі, а в приватних стосунках із людьми, головне з дівчатами) — любов’ю до естетики, закоханістю в чистому, рафінованому мистецтві, в класичній літературі, особливо закоханістю в «чистій» поезії… Ну, на службі він проповідує що інше, — він вірний прапороносець державної, марксо-ленінської ідеології, він — великий педагог-учитель, лицар ленінізму та сталінізму, геніальний бард так званого «соцреалізму» та «соцзамовлення», а відповідно до цього — сучасний Бєлінскій, гроза і пострах усіх «попутників» та «опозиціонерів» на літературному й мистецькому фронті. Кажуть, що навіть «пролетарські» письменники, мистці й критики його боялися й бояться, не згадуючи вже про т. зв. «дрібнобуржуазних», — ці просто тремтять перед таким ось несамовитим суддею. Але, крім цієї грізної репутації і зовнішності, ще щось інше робить цього професора монументальним. Мабуть, прізвище. Від його прізвища віє імперією, якоюсь всеросійською хрестоматійною легендою, імперіальною величчю, натяком на якесь непроминальне, усесоюзне покликання, — він зветься Доб р и н я-Р о м а н о в. Хіба не грізно звучить? Ата зітхнула й сіла на краєчок стільця.

— Пауза затягується, професоре! Якщо взяти до уваги ваш нахил до естетичного, то ви мусили б відчути вже порушення норми…

— Е-е-е-м-м… — протяг професор нарешті, промукав якось з натугою. — Маєте рацію. Е-ем… той… Я, дитя моє, хочу забрати книжечку… Чи можу я забрати мою книжечку. — ?

— Як? Ви забули? Ви ж брали… Я ж вам давав книгу сонетів Хозе Марія Д’Ередія!

— А-а… То ви по неї прийшли?

— Так. Надіюсь, ви вже прочитали. Ата стріпнула головою уперто:

— Ні.

— Як то ні? Чому ні? Не подобається вам?

— Ні!

— Ну, знаєте… Не може бути… Такі прекрасні сонети! Чи вам, може, подобається більше який-небудь Дубовик? (Іронія).

Ата подивилася на професора пильно:

—Я вас не розумію, професоре. Здається, я читала у ваших же статтях, як ви хвалили того самого Дубовика за його поеми, присвячені вождям нашим, Сталінові, Ворошилову, Будьонному, за «прекрасні поеми», а про Ередія ви навіть і рядка не написали в своїх статтях. Хіба не так? А якби написали, то напевно лаяли б його за дрібнобуржуазну ідеологію, за гнилизну тощо. Хіба ні? Як же зрозуміти таку вашу двоїстість? Ви мені нагадуєте… Знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Ні, не знаю! — примружився професор вибачливо, іронічно.

— Ви мені нагадуєте першого-ліпшого актора з театру… еге ж. Вдома він ходить у нормальних штанях і з нормальним обличчям, а на службі він починає одягати на себе інші штани, гримується, ліпить вуса й бороду, чіпляє до стегна шпагу або нацуплює на голову корону — відповідно до ролі, ним обраної. Словом, грає… А як виходить на вулицю, знову змиває грим…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: