Маруся Богуславка – Іван Багряний

Він буде безмежно зворушений, розгубиться, подякує й поспитає… Неодмінно поспитає:

— І… ви … все прочитали?

Спитавши ж так, він буйно почервоніє. А почервоніє тому, що:

— «Я люблю Тебе безумно!..»

Згадавши це, Ата сама буйно червоніє, губиться й уже не може уявити, як та вся сцена може відбутися, що скаже Він і що скаже вона.

Найкраще, мабуть, буде, як вона з Нього покепкує. Такий от непритомний філософ!

Але покепкувати Аті з Петра не вдалося. З тієї простої причини, що ательє його було замкнене. Постукала — ніхто не обізвався. Ще — знову мовчанка. Засмучена Ата (засмучена тому, що втратила таку прекрасну нагоду подивитися йому в очі та й прочитати в них, чи він справді «безумно закоханий», і трохи на нього навіть сердита, як він смів у цей час бути відсутній!) зайшла в бічне фойє й сіла на кріслі під рясною пальмою. І так сиділа, все не випускаючи зошита з-під пахви («Ану ж Він ось з’явиться й проходитиме мимо, вона зразу й заступить Йому дорогу й доручить!»).

В фойє працював Данко Шигимага. Художник. Молодий злючий горбань і дивак, і, кажуть, надзвичайно обдарований хлопчина — маляр-портретист, скульптор і гравер і взагалі на всі руки майстер. Кажуть, що в нього вдома є шедеври мистецтва — його твори. Але що в нього вдома — невідомо, а от він який неоковирний, непоказний і нелюб’язний, немов їжачок колючий. Горбань… Проте Ата чим більше дивилася, тим більше дивувалася з того, що бачила. Горбань, стоячи на стільці перед величезним полотнищем, нап’ятим на раму, щось там черкав олівцем, ставив якісь хрестики й коми, злазив зі стільця, одходив, прицілявся понурим оком, тоді знову злазив на стільця й щось черкав — ставив якісь риски. Все полотнище було розграфлене, як зошит до арифметики, на рівні чотирикутнички, й він щось в тих чотирикутничках ловив… Потім горбань узяв великий пензель (щітяк), яким малярі фарбують вікна й паркани, потер-потер тим пензлем (щітяком) об замазане брунатною фарбою покладене на іншому стільці люстро та й почав ним тикати в полотнище. Він бив тим пензлем направо й наліво, штрикав просто, тер несамовито на однім місці й знову бив у всі боки, орудував, немов рапірою. Скидалося на те, що він з кимсь уроєним на тім полотнищі воює. Ударить пензлем (щітяком) по люстру, а тоді — по полотнищу… Буквально за кілька хвилин (Ата навіть не зчулася, як то вийшло) з полотнища став визирати Сталін. Так і вродився. І з кожним ударом пензля він ставав все живіший, все чіткіший… Ата дивилася на горбаневі руки, мов зачарована, — яка в них надзвичайна сила! Сам Бог сидить в тих руках або водить ними, бог мистецтва… А коли Данко Шигимага якось так химерно й зневажливо-легко повів пензлем і з того вмить в Сталінових зубах уродилася люлька, Ата не втрималась і засміялась.

Горбань обернувся. Подивився непритомними очима, потім опритомнів, але погляд від того став ще непривітніший, і запитав:

— Чого?

— Як ви так швидко й гарно малюєте! — висловила Ата своє щире захоплення й здивування. Горбань подобрішав:

— Це називається «сухим пензлем»… Така техніка…

А взагалі — це «лівою ногою», хіба це малювання! — і, вдаривши зневажливо пензлем по полотнищу, став терти Сталіна по голові — як терне раз, так і пасмо волосся, та так гарно зачісане… Він дивиться на маленький Сталінів портретик, приколотий внизу полотнища й що його Ата тільки тепер помітила, й швидко та недбало тикає пензлем у всі боки. Це ж він малює портрети вождів на замовлення дирекції для оздоблення цілого театру! Ата згадала, що про це вже давно поговорювано, — готуються до «Марусі Боїуславки»! І це має бути екстра-шик, понад двометрові портрети, немов десь у Москві, в палацах культури.

А горбань Данко Шигимага священнодіє. Під сміливими і швидкими ударами його пензля Сталінове обличчя все рельєфнішає, все більше оживає і виграє бліками, немов вилите з якоїсь темної бронзи. Раптом горбань зупиняється, немов щось згадує, опускає руку і так завмерши стоїть, повернутий спиною до Ати… Потім обертається й дивиться в якусь точку… Кладе пензель на люстро й помалу підходить до Ати, дивлячись поширеними очима все в ту точку. Він дивиться на Атине плече, на рам’я…

Враз обертається й кидається шпарко до великого етюдника, до такої скриньки, що стоїть під стіною біля мальованого портрета, розкриває його й тремтячою рукою щось шукає… перегортає масу тюбів фарб, якихось барвистих ганчірок, пензлів, пляшечок, бльокнотів… Здивована Ата бачить на вікові етюдника зсередини приколотий етюд — той самий краєвид, де вона сьогодні була, там, біля одинокої покрученої сосни над урвищем, краєвид на далекі луки й діброви…

Не знайшовши чого шукав, схвильований і розгублений, аж поблідлий, горбань підходить до Ати й, показуючи кривим і пофарбованим пальцем та спіткаючись на кожному слові, белькоче:

— Де… Де ви… оте… взяли?

Він показує на зошит у Ати під пахвою.

— А-а… Це ваше?!. Хіба це Ваше?! — безмежно здивувалася Ата, не ймучи віри, щоб цей зошит, а надто оті слова про «безумне» кохання належали цьому горбаневі. Але факт! Це таки належить йому! Як і той етюд у тій коробці. Але до кого ж тоді адресовані ті шалені слова про «безумну любов»?!. Останнім Ата була так заскочена і так огірчена, а саме тим, що ті слова були написані не «Ним» і адресовані не до неї, напевне не до неї, що не хотіла тому вірити. Вже горбань простягнув руку й взявся за зошит, а Ата все не хотіла його випускати з-під пахви. А потім отямилась, почервоніла й швидко випустила зошит.

— Ах, пробачте… Пробачте…

— Де… де ви його взяли?.. — бубонів, а скоріше хрипів горбань, теж почервонівши.

«Невже… Невже ті слова адресовані таки до мене?!» — майнуло в голові, але тут же впало шалене заперечення: «Ні! Не може бути!» — а вголос промовила майже пошепки, так була вражена всім:

— Я знайшла… Знайшла… там … — і махнула рукою кудись.

«Ах, бач, чого шуміла так тая сосна!» — зринуло чомусь в мізку: — «Ш-ш-ш-шо ж ти! Ну, ш-ш-шо ж ти?!»

Горбань взяв зошит, швидко перелистав тремтячими руками, ніби для того, щоб переконатися, чи всі думки в нім цілі, поплямкав тремтливими й побілілими губами й запитав:

— Ви… Ви це прочитали?.. Ви… Все?

— Так… Я прочитала… Все, — прошепотіла Ата розгублено й щиро, а вийшло нещадно жорстоко, убивши тим горбаневі останню надію на те, що, може ж, таємниця лишилася недоторканою. — Я прочитала… Все…

Горбань Данко Шигимага шпарко обернувся й, пішов, ні, побіг геть, забув і пензель, і портрет, і етюдник — все. Химерно шкутильгаючи й шарпаючи раменами та всім горбом, ніби панічно поспішаючи видертися з тим горбом геть з-під чийогось нахабного й убивчого, глумливого споглядання, вилетів з фойє, але спіткнувся об поріжок, і щез.

Аті було прикро. Страшенно прикро. Вона картала себе. Отак залізти в чужу душу з черевиками! Га! І попереджала ж тая сосна, щоб не брала, щоб не зазирала! «Ш-ш-ш-шо ж ти! Та ну, ш-ш-що ж ти?!.» А, Боже мій! А їй видалося, що то сосна закохано з вітром гомоніла, відбивалася від пестощів: «Ну, ш-ш-шо ж ти!.. Та ну, ш-ш-що ж ти?!.» Якусь мить Ата постояла розгублена. А потім зітхнула і засміялась, і проговорила навздогін, услід горбаневі, що втік так панічно:

— Равлик! Бач, який ти равлик! А я тебе бачила! Ага!..

* * *

Увечері Ата довго просиділа над історією мистецтв… Вона взяла її в театральній бібліотеці — таку грубезну-величезну книгу, багато ілюстровану, ще доісторичного, то пак дореволюційного видання — і тут же, в печальній і таємничій тиші гарно обставленої бібліотеки-читальні поринула в неї, немовби втекла від цього світу, біля лампи з зеленим абажуром… Вона була сама, якщо не рахувати старенької-старенької Анастасії Петрівни, бібліотекарші, печальної й тихенької, як мишка, й мовчазної, ніби зовсім і неіснуючої, похованої тут від світу… Ата новими очима, дивилась на невідомий той інший світ, «переломлений через очі й душі митців»… Ах, той зошит!.. Вона тепер зовсім не була певна, що те все, відображене так прекрасно і велично в геніяльних творах, що те все іменно таке й було, а що то не візія талановитих і геніальних, що то не фікція, що то не утеча від дійсності далеко буденнішої. Вона бачила прекрасних красунь, але тепер то все було ілюзорне, і дивні пейзажі, як марево, і відображена любов, теж як марево, нічого сталого, і не вловити тепер межі між можливо реальним і можливо вигаданим з безмежного відчаю, або з шаленого гону до самоствердження одиниць-вибранців…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: