Петро сидить з приплющеними очима й посміхається… Скільки, скільки їх є по світах, що в їх серцях ще тліє та іскра, ще дзвенить той тріумфальний крик рабів, які раз спробували не бути рабами! І скільки сердець ще горить, запалених від цього смолоскипа… Блукає посмішка по обличчі, йде слідом за мандрівними думками…
Це було зворушливо й смішно з тим магічним підписом, що ствердив лет людської душі, — «О. Олесь». Хто він? І який він? Всі були залюблені в це невідоме ім’я. Всі дівчатка й хлопці, що називалися Сашками, Олександрами і навіть Олексіями — стали називатися Олесями… І навіть Люся якось умудрилася перейменуватися на Олесю… Ціла епідемія Олесів!!.
А думка лине до всіх розпорошених десь, у яких серце вірить, вірить…
Багато пропало, багато заблудило, як ластівок у негоду страшну, і вже не вернуться, але багато їх і летить десь гордим, сміливим летом… безперечно, летять, летять десь!..
В залі холодно, вогко і печально.
В горішні вибиті шиби добивається звук ззовні, десь здалеку-далеку, заблуканий і ледве чутний. Так, ніби бджола заблудила і деренчить у розпачі об шибу… То десь там за мурами, далеко, під сонячним сліпучим синім небом, на шовкових травах і в дібровах шумить… Але чому так тужливо?!. — Петро прислухається до журливого одинокого голосу баритона, що загнався найдалі, перегнавши всі інші звуки, й бархатною ниткою веде мрійну прошву[53] на їхньому далекому тлі, — прошву мужеської пристрасті і смутку…
Я бачив, як вітер березку зломив,
Коріння порушив, гілля покрутив…
Але чому так тужливо?!
І чому він так бере за серце й тягне за собою?
* * *
Гулянка в повному розпалі. В могутньому старезному лісі на крутих берегах ріки, ген по всій довжині і далеко вглиб лісу розташувалася маса народу, ятки з крамом, буфети з горілкою й пивом, і так пивні діжки з кранами на зеленій траві, оточені юрбами пияків, що однією рукою підносили гроші, а другою підставляли кухлі. В кількох місцях на грубих дощаних лавах розташовані оркестри. Помежи віковічними дубами, ясенями та кленами висять довжелезні червоні транспаранти з ударними, «животрепетними», повчальними й моралізуючими гаслами та цитатами, вроді: «СОЛНЦЕ, ВОЗДУХ І ВОДА – НАШІ ЛУЧІПІЄ ДРУЗЬЯ!» «СОЦІАЛІЗМ – ЕТО СОВЄТСКАЯ ВЛАСТЬ ПЛЮС ЕЛЄКТРИФІКАЦІЯ!» «ВПЄРЬОД К КОММУНІЗМУ!» «БДІТЄЛЬНОСТЬ, БДІТЄЛЬНОСТЬ І ЄЩЬО РАЗ БДІТЄЛЬНОСТЬ!» тощо. Транспаранти висять і упоперек ріки, від дуба до дуба на протилежних берегах, — особливий шик! — на довгому-предовгому кабелі. В одному місці, в центрі всієї території маївки через усю широчінь ріки висить транспарант: «ЖІТЬ СТАЛО ЛУЧІПЕ, ЖІТЬ СТАЛО ВЄСЄЛЄЄ, ЧОРТ ВОЗЬМІ! Сталін». Хтось додав «чорт возьмі» від надмірного «усердія», допомагаючи вождеві. Вийшло мудро і динамічно.
Так як їх редагував, мабуть, культпроп обкому, він же й редактор «Червоного Комунара», Страменко, — транспаранти всі написано по-російськи. Інакше й бути не могло. Тут сказався увесь геній «хахла вірнопідданого». І навіть в тім услужливім додатку.
Окремі якісь споруди були на пишному острові, — там ротонда для найкращої оркестри, кольорові великі парасолі, гарний буфет і навіть гарні (привезені) крісла та стільці під напнятим тентом. Там розташувалась еліта суспільства. Острів — це її резиденція маївчана. По острову так само майорять червоні транспаранти, а для відзначення, що це центр довколишнього світу, його часова столиця, — на високій щоглі було пристосовано блискучу дзеркальну кулю (здається, позичену з міського парку). Берег острова заставлений густо гарними човнами, навіть моторовими.
Компанія з Атою й з Павлом хотіла минути острів і проїхати далі, під Доброславівку, але їх угляділи з острова й змусили причалити. Особливо старався завертати човни Страменко; він виглядав іменинником і був уже досить підпилий та надзвичайно веселий. Також на березі стояв Сазонов і Калашников, і всі-всі вельможі, деякі з своїми жінками чи коханками, — і всі завертали човни. Була тут і Людочка Богомазова в екстравагантному купалевому строї. Був і Добриня-Романов з якимись кумпаньйонами, озброєні біноклями (для чого з біноклями?! Ага, щоб бачити краще той берег, до якого можна, докинути палкою!). Страменко теж був з біноклем, цейсівським, військовим, т. зв. «семикратним», в який можна, побачити навіть те, що робиться за тією он далекою горою.
Всі вже були трохи підгулялі (і коли вони встигли!), а чи то так діє вільна природа й позаслужбова ситуація, — панувала досить вільна, панібратська атмосфера…
Кажуть, що перед цим був мітинг, ген там, на тім боці, де рябіє висока трибуна (вже був!) — відкривали свято й виступало головне начальство, а найкраще ніби пописався Страменко, — він говорив про новий побут, про етику й мораль соціалістичну, здорову, а не буржуазну гнилу, про соціалістичну родину й про солідарність світового пролетаріату… А після мітингу начальство переїхало сюди, на острів, зі скромності, щоб не заважати трудящим — і навпаки. Повна свобода всім! Тим більше, що цей острів кілька днів спеціально для скромного начальства обладнувалося. І тепер він — так би мовити, урядова, екстратериторія, фортеця начальства й соціалістичної моралі, едем новітніх пуритан, відмежований від усіх п’яниць по тім боці глибокою водою й страхом, то пак молитовною пошаною.
Аті було чомусь страшенно смішно й страшенно весело, якийсь наглий шибеничний гумор опанував її. Цікаво! Найголовніші равлики! Царі всіх равликів будуть ось тут виступати,— будуть вилазити з мушель і вона буде все бачити, зблизька! Зовсім зблизька! А якщо треба буде, може навіть позичити бінокля! — сьогодні можна — маївка!
Ату привітали всі з такою радістю і щирістю, ніби свою найближчу родичку чи товаришку, й разом з Павлом затягли до гурту найвідповідальніших персон, до найбільших риб. Інших дівчат похапали інші знайомі й незнайомі стовпи місцевого суспільства, розсипаючись в милих репліках на адресу «нашого театру».
Ата сміялася від душі, хоч часом і без видимої причини. А втім, якої ж ще кращої причини для веселого сміху, як ясне сліпуче сонце, милий вітерець, чудесний ранок в міріадах діамантів рос і така знаменита весела компанія равликів!.. Ха-ха-ха!
«Найбільші риби» розташувались «по-пролетарському», зумисне «по-пролетарському», тобто не як удома, а як на маївці, — на величезному брезенті, заставленому наїдками й напитками, і зовсім невимушено… Рогач, наприклад, сидів без піджака, в самій сорочці, з підтяжками наверх, але побачивши Ату, все-таки піджак мусив одягти, — ще, значить не підгуляв. Калашниіков рисувався в самих трусах, пишаючись волосатими ногами. В трусах був і Добриня-Романов, випинаючи своє кругленьке пузце та поблискуючи окулярами. Він погладжував пузце руками й блаженно посміхався. Страменко ще до трусів не розібрався, але був у самій майці, без піджака. Деякі суб’єкти були в шикарних випрасуваних убраннях, в повній формі, але краватки вже в них поз’їжджали набік… Було шумно. Було весело.
Павло упадав біля Ати, намовляючи бути хороброю й не боятися всіх цих «акул», а бути як вдома, — вони не з’їдять, а знайомство пригодиться. Але Ата не потребувала умовляння, — почувалася досить хоробро і зовсім весело, щиро весело. І не мала жодної корисної мети, лише цікавість і шибеничний настрій. А чому б їй справді не загуляти в такому ансамблі?! Хтось наливав для всіх, хтось виголошував тости… Спочатку за Сталіна й за партію… Треба було витягати лице в сувору серйозну, урочисту міну… Потім за речі простіші… Потім «за гарних жінок і ще кращих дівчат»… Ні, робилося справді весело! Ата бавилася. Бувши з природи дотепною й товариською, смішила сусід і сміялась з вдалих їхніх дотепів сама, жваво розмовляла з Павлом і з білявою чепурною сусідкою, досить цікавою особою, недавньою студенткою ІНО, а тепер дружиною чи подругою командира полку… Словом — замаювала.
А Страменко ходив навколо Ати гоголем, із шкіри ліз, щоб чимсь догодити, — так вже упадав і так залицявся!.. «Причепився як реп’ях»… Заводив розумні розмови… Нагадував про візиту до редакції, щось натякав відносно ордена, п’януватим язиком плів якісь нісенітниці, що мали правити за компліменти, а очима просто жер бідолашну дівчину, живцем жер, геть роздягав її тими очима. Аті це не подобалось. Але — що ж зробиш? здурів чоловік…