Ата не зчулася, як і їй в голові зашуміло від випитого вина. Як вона не відбрикувалась, як не хитрувала, а все ж той добрячий Рогач (така слава про нього, як про «добрячого»), досить-таки милий і симпатичний чоловік, присилував, та ще підтримуваний надто енергійно Страменком (що вдався до такої хитрої тактики, до такого посередництва), мусила кілька чарок пригубити, а пару келихів вина й випити… В голові шуміло, і було вже зовсім смішно. Навколо по всьому простору, на всій землі, у всьому ніби світі стояв гул — шуміло свято. Здавалося, що ціла земля закружляла в каруселі… І тут Аті довелося трохи й здивуватися.
Розгулявшись, набравши найбільшого, так би мовити, душевного розгону, начальство почало співати… Спочатку хтось затягнув «По далінам і па взгорьям», — але не вийшло. «Забуксувало», пожартував хтось. Справді, подібне. Ніби кепська машина, почмихала-почмихала й стала. Випили. Ще випили! А тоді затягнули «простіших». І як же ж заспівали! На превелике Атине здивування. Равлики заспівали!! Ніби з одчаю, що та «по далінам» не вийшла, врізали іншої, «простішої»:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі… —
найулюбленішої пісні міста Нашого.
Ата не може вийти з дива, як вони ту пісню розгойдали. Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським «нарєчієм», бо мусить триматися цієї стихії, інакше будеш білою вороною. А всі інші тягнуть хіба ж так, по-козацьки. Як тільки Рогач почав цю пісню, зразу злізлися до гурту всі пияки й співали «записні», — Чубенко й Гаврюшка Цигип і ще якісь вусаті й безвусі козарлюги, знеосіблені щодо чинів і ранг, бо в самих трусах, і розамунічені командири військові, й так різні обкомівські «бюрократи», звільнені зараз від бюрократизму й від страху перед начальством. Гурт зібрався великий, і пісня гримнула на славу. Аж там на протилежному березі слухали й підсміювались «піддані» — «начальство співає!» «Здійснює місцеву культуру», «національну формою, соціалістичну змістом». «Чого сп’яну люди не втнуть!»
Сазонов, звичайно, співав дипломатично, достосовуючись до мас, — він все вірний собі — співає й пильно дослухається, що ж це вони такого співають, мерзавці! «Плачат, тюжат казачонкі!..» — підтягує він, а чого плачуть — невідомо йому, бо таки й випив добре. «Бач, в турецькій неволі плачуть! Ну, в турецькій, — значить, правильно, в буржуазній. Все правильно».
Павло лежить на брезенті, спершись головою на лікоть, посміхається «в вус», і підморгує Аті, мовляв, чуєш? Ата чує. Ось вони, равлики!! Ха-ха! Вилазять з мушлі!.. Вила-а-азять!.. Хміль ударив їм у голову й поробив їх співучими!
Ось вони гримлять вже іншої:
А вже років з двісті, як козак в неволі!
Понад Дніпром ходить, викликає долю… —
щоби визволила їх, п’яниць, із біди. Смішно, такі здоровенні, пихаті й пикаті, такі великі вельможі і… просяться так слізно. А бідолашна доля їх визволити не може. Вона тонесеньким Цигиповим тенорком озивається, як з того світу, що не може, бо сама в неволі. Тоді всі підхоплюють понуро й грізно, сп’яну громоподібно, гримлять на всі легені і на всю душу:
…Гей, гей, у неволі,
У ярмі!
Під туррррецьким караулом
У тюрмі!!.
Сильно, дуже сильно натискають на «турррецьким», щоб часом хто не подумав, що під московським. Вони хоч і п’яні, але тут не дадуть маху. Воронь Боже! Що скаже Сазонов!
Чубенко-стариган дивиться на Ату через увесь брезент і посміхається, рикаючи октавою: «під!-ту!-рець!-ким! Кар!-ра!-ву!-лом!..» А посмішка та лукава каже: «знаєм, знаєм, дочко, під яким це ми каррравулом! Під сазоноським, от під яким! Він он, барбос, лежить і удає, що теж співає!»
Пісня виходить прегарно. Бач, вони-бо її знають, так би мовити, на пам’ять, бо співали з дитинства, а навчилися в батьків, а батьки в дідів і тому збитися не можуть. І диригента не потребують. Тільки зараз вони здатні її заспівати хіба лише отак сп’яну, коли всі гальма попустяться і супоня розсупониться.
Не співав тільки Страменко. Чи не вмів, чи на всяк випадок «відмежовувався», не хотів ризикувати, пам’ятаючи, попри весь хміль, хто він, де він і хто це там такий лежить он збоку в цивільному і теж «співає», ремиґає, водить щелепами… А може, не співав тому, що не мав сили, бо сила вся пішла в очі, які він дер на Ату, на таку променисто-розсміяну зараз, дівчину Ату, — не міг тих очей одвести. Тільки ж дівчина на нього — жодної уваги. Жоднісінької!..
Всі залицяння Страменкові скінчилися тим, що він понуро вихилив ще кілька чарок горілки та кухлів пива й пішов десь геть…
Співаки нарешті похрипли. І те сказати, коли-то вони співають, та ще так деруть горло, як сьогодні! Раз на рік, а може, й того менше… Після співу пили. їли. Знову пили… Знову пили… І скоро геть все з’їхало з копилів пристойності й сякої-такої культурності й покотилося в розгнуздану, нестримну пиятику. Новітні пуритани пустилися берега. Пустилися берега та й почали розгортатися у всій красі і величі… Здалися в полон Бахусові без жодних застережень… На кін вийшла бравада, пияцька нестримна бравада… хто більше може! Гриміли якісь безглузді тости… Літали якісь фрази. Якісь заспіви… Грала оркестра. Грали гармошки і патефони. Помалу з колективної засади святкування перейшли на одноосібну, або парами чи меншими групами. Людмила Богомазова понуро пиячила, оточена групою поклонників (здається, зібралися навколо неї чи не всі попередні шефи) — вони всі півлежали на килимах в позах римських патриціїв і пиячили, і фліртували. Десь йшли танці, власне не танці, а гасанина сатирів і німф, з погляду кожної ще не п’яної голови. А пісні перекинулися на той берег, в ліс, і гриміли там.
Власне, вони й спершу гриміли там, лише були тут віддалися луною.
Павло десь зник. Ата лишилась сама. І їй стало страшно серед п’яного хаосу. І бридко. Страшно і бридко. Голова їй боліла — від вина, і від сонця, і від недавнього сміху з цих равликів, який (сміх) так нагло перейшов в почуття страху і безмежної огиди. Хтось на неї пильно дивиться, ніби збираючись прийти на допомогу. Це Сазонов, — він лежить боком на червоному килимі, спершись на лікоть, й дивиться на неї пристально, не моргаючи; він увесь час пив, мабуть, найбільше, глушив горілку пивним кухлем, але зовсім не був п’яний. Зовсім тверезий. Він наче хотів щось сказати, але не рухався. Тільки по хвильці Ата вдивилася й побачила, що погляд його олив’яний, холодний, важкий. П’яний.
Голова Аті розболілася зовсім.
Шукаючи рятунку від того болю, вона пішла до берега, а тоді понад берегом вглиб острова, шукаючи подруг, щоби з ними щезнути звідси геть; піти десь і знайти хороше місце, та й шубовснути зі стрімкого берега в холодну глибоку воду — купатися. Захміліла голова паморочилась. Так ідучи, почула дівочу пісню й направилася на неї. Співали тихо якісь дівчата. Чути, як плюско-талися й гуртом воркотіли якусь нечувану для Ати досі пісню. З вимови й з манери співати — це прості сільські дівчата. Мабуть, Доброславівські. Купаються на тім боці й воркочуть замріяно:
Як ішли воли
із діброви,
А овечки з по-о-ля…
Та й розмовляла
дівчинонька
З козаченьком сто-о-оя…
Ата зупинилася й завмерла зачудована. Така прегарна пісня! Крізь очерет, як крізь сито, видно мерехкотняву дівочих тіл і сліпучих зайчиків по воді, що танцюють в такт пісні, гойдаються з нею:
Ой, куди їдеш
та й від’їжджаєш,
Молодий коза-а-аче!?
Та за тобо-о-ю ж,
бурлакою,
Дівчинонька пла-а-че…
А в голосах зовсім не плач, а задумливий смішок дівочий і дівоча мрія.
Ата ступила ближче — і раптом закам’яніла: побачила Страменка! Він лежав на піску в очереті, розпластавшись, і був зовсім нерухомий, лицем униз. Ата злякалася, думала, що він мертвий. Може, від сонячного удару! Та придивилася… І вся згоріла: Страменко лежав на череві й пильно видивлявся в бінокль крізь люки в очереті… Він так був заглиблений в споглядання, що нічого не чув і не помічав поза тим, що бачив на тім боці. Ата вся тіпнулася від обурення, від сорому, від огиди…
— «Санін!!» — раптом спало їй на думку. — «Готовий Санін!!» — Згадала, що це арцибашівський Санін отак підглядав дівчат на купальнях… А ці там, на тім боці — прості селянські дівчата, значить голюсінькі купаються, бо купальники існують не для них, де-бо їх знайти!.. Скажи, яка розкіш для декого, виходить, цей недолік епохи!.. Бр-р-р!.. Так само згадала, що арцибашівський Санін після таких сеансів розповідав потім усім своїм знайомим про пікантні спостереження… Чи й цей розповідатиме? Напевно ж!