Маруся Богуславка – Іван Багряний

&mda sh; Ні… Але… Гм… А ви її знаєте?

Данко помовчав, ніби роздумуючи, чи знає він справді її, чи ні… а тоді повільним рухом накрив погруддя простирадлом…

А накривши, провів рукою по чолі, по очах і пробубонів:

— Ні, ви її не знаєте.

«Справді! Відкіля мені знати, яка в неї душа?!» — розкаялася Ата в своєму блюзнірському сумніві. Десь прокинувся тоненький незбагненний жаль, ще вчора чи навіть позавчора народжений, жаль з невідомої причини. Хотілося раптом встати й тихо вийти, піти геть. «Ах, яка шалена сила любові!» Але надворі періщить скажений дощ.

Тут купа лахміття заворушилася, великі банькасті очі в ній заблищали — мовчазний досі «пророк» несподівано осміхнувся й прорипів густим пияцьким басом по-російськи:

— І ти не знаєш… Ти ж ніколи навіть не говорив з нею… Ти ж виліпив її так… ну так, як Бог Єву, — взяв шматок глини брудної, дмухнув у нього, в бруд, і — на! маєш! З бруду маєш щось!..

Мова расова, орловська, з широким «о» і «ё».

Горбань шарпнувся, хотів сказати щось гостре, брутальне, але швидко гнів його минув, і він вимовив з якоюсь печаллю ніби, огризнувся:

— А ви мовчіть там!..

В голосі було вже каяття, що він це показував. Та «пророк» вирішив чомусь не мовчати:

— Ну, чаво ж — заговорив він, розтягуючи смашно «о» й «ё». — Ти єйо создал… Но ґординя твоя напрасна, ето не ти, а Бог всьо, Бог!.. Всьо, брат, ад Бога! А ти, что ти — вошь ти малая, сєрдітая такая… червь земной ти, вот что… — говорив він вольовим твердим голосом і з фанатичним блиском в очах, як чаклун.

Ата згадала про зошит і що було написано в тім зошиті, про ту гордість несамовиту, про високий лет думки й гордої душі в тирадах про справжнього Бога й думала, що горбань зараз стане цапки, поб’є діда чим попало й викине з кімнати. Але, на диво, того не сталося. Горбань якось знітився, як послушник перед ігуменом, як дійсно червак земний, і тихенько став, обіпершись об мольберт. В нім відбулася якась дивна зміна, він дивився блискучими очима на дідугана і спідлоба позирав на дівчат, мовляв «ага! ось тепер ви послухайте!»

«Що, що таке? Що це значить?» — високо звела брови Ата з дива. «Як же пов’язати той зошит, ті несамовито горді слова в нім з цією упокореністю, з цією майже побожною шанобою до того, що говорить отой брудний п’яниця? Що може говорити про Бога цей?!»

А п’яниця, дійсно, як несамовитий маньяк, уже потрясав космами й говорив з чаклунською силою переконання… Видно, що він сів на свого улюбленого коника, вирішивши, що для того найвідповідніший момент. І мала би між ними відбутися розмова-дискусія, на зразок тієї, яку Ата чула колись між Харитоном і Чубенком з Гилимеєм.

— Червь!., І мразь!! — гримів «пророк» з маніакальними очима. — Всє мразь… І ваш удєл — гєєна оґненная! Гєєна… Ваш удєл!..

— А ваш? — пролепетала злякана Ольга. Ата мовчала, все більше хмарніючи.

— Ваш!.. — заклекотав «пророк» і аж простяг руку. — Удєл грєшніков!.. А праведників Бог обирає…

Ольга зовсім злякалася й замовкла, знітилась. А дідуган гримів:

— Забули Бога!!. Строптиві й горді!.. Це по ділам вашим… Ну, от ти, — раптом простяг дідуган руку до Ати, — ти віриш в Бога? Га? Га?!.

Ата мовчала. Вона дивилася на Данка Шигимагу й чекала, думала, він візьме на себе цей прикрий обов’язок зупинити цю комедію, або дискутувати з цим несамовитим дідом, що, здається, не в жарт розігрує з себе пророка й посланця з самісінького неба. Але горбань мовчить, дивиться на діда блискучими очима побожно й молитовно, а той напосідає, вимагаючи від Ати відповіді:

— Ні, ти віриш?!. Ти віриш?!

Ата знизала плечем і тихо промовила:

— Ви краще спитайте он у нього, і нехай він вам пояснить, — кивнула вона на Данка, автора тиради про «діда бородатого», їй хотілось (вона чекала), щоб Данко Шигимага вступив у двобій з цим несамовитим дідуганом, посланцем давньої, непобідимої всеросійської дичавини, отієї, що стала «підпорою жандармів». Але горбань мовчав. А «пророк» аж палахкотів:

— Хто він — я знаю! Я його знаю! Він душа праведна і не спокушена дияволом. Я його знаю. А от ти!.. Віриш?!

Ата зітхнула, знову знизала плечем здивовано, а тоді промовила уперто, зумисне наперекір, зломивши брови:

— Ні… Не вірю…

— Вона вірить! Вірить! — скрикнув раптом горбань. — Вона вірить!

— Ні, я не вірю, — повторила Ата спокійно. «Пророк» від цієї несподіваної твердої прямоти аж рота роззявив та так і завмер. Горбань чомусь розхвилювався, а Ата до нього усторч зі здивуванням:

— Слухайте! Ви питали, чи я читала ваш той зошит? Я читала! І от ви тепер поясність мені й вашому «другові» отой ваш уступ про «справжнього Бога».

— То не я! — спалахнув і скрикнув горбань, почервонів буйно, й аж сльози йому виступили: чи то сльози обурення, чи сльози замішання: — То не моє!., то пак… то… то не мої думки!

— Як, як?..

А горбань гаряче, ніби заговорюючи увагу шаленим темпом, щоб не дати говорити про ті «не мої думки»:

— Це ж неправда, що ви не вірите!.. Ви ж недавно ходили до церкви… Все місто говорить, що ви ходили до церкви… (і «пророкові»). — Це та сама…

— А-а-а… да-да-да!.. Блудна вівця… Вона!.. — протяг дідуган з понурим «пророчим» тріумфом.

— Дивно, — протягла Ата своє задумливо, адресуючись до горбаня: — Якщо то не ваші думки, то чого ж ви їх носите за пазухою, при собі? Як же це?

— А так… Мало чого я ношу … — роззлостився горбань. — Але разом з усім я ношу глибоку віру… віру в Бога!.. І визнаю себе за мразь і за червака земного… А, от Ти!.. (Він навіть пальнув «ти», але Ата не розгнівалась).

Пауза.

— А як же ж з «новою, вищою формою релігії»?

— Ах, облиште про те! — аж скрикнув горбань, позираючи на свого «друга», розпаленого, вогненноокого. — Скажіть ліпше, що це правда, що ви ходили до церкви! Все місто говорить. Це правда?

— Правда…

— Ну от! — зрадів горбань. — Значить, вірите.

— Блудна вівця! — гагахнув кудлатий «пророк». — Як же ж ти не вірила, а ходила до церкви?!

Ата шарпнулася, хотіла згарячу стрелити щось за ту «блудну вівцю», але стрималась, звела брови й промовила насмішкувато, наперекір:

— А так… Не вірила й ходила… Що ж тут?

— Як?! Храм Божий сквернити!.. О Боже праведний, о деснице карающа!

— Ви вірите!.. Скажіть, що ви вірите! — залопотів горбань; видно було, що йому чомусь залежить на тім, щоби Ата сказала, що вона вірить. Скидається на те, що вона правила комусь тут за аргумент до чогось. Може, до тези про навернення «дурних овець» і «черваків» на «шлях істини». Від цієї думки її всю скоробило. «Ага! Добре. Так я ж вам зараз доложу про те «навернення»!»

— Не вірю! — відрізала вона категорично і гостро.

— Не вірю! — вона це випалила й сама вже була певна, що це іменно так, хоч стало їй якось журно-журно й до сліз боляче, так як тоді в церкві на цвинтарі. Голос її став терпкий, а слова тяжкі, як брили, вона їх неначе вивертала з самої глибини серця, зривала з живого місця:

— Віра потребує прикладу, як квіти потребують сонця… В час великого горя ту чисту й святу віру, немов ясну свічечку, запалила в моїй душі одна бабуня…— пауза. — А коли вона померла, я, дитина ще, стояла над її могилою з тією іскоркою дивної віри в душі й думала пройти з нею крізь все життя… — пауза. — Але та іскорка швидко й погасла… В бруді життьовому та іскорка погасла… — пауза. — І погасили її ви, отакі от… як ви! — кивнула до «пророка», — черваки, нездібні на подвиг і жертву, нездібні на великий приклад… а лише на пусте крякання шаманське…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: