Маруся Богуславка – Іван Багряний

— О маловіри! — рикнув дідуган патетично.

— Почекайте, — взялася Ата за голову. — Ви помовчте, отче. Я скоро піду, й ви так і не будете знати, хто ж я і чому я така… А ви про це мусите знати… Доложите на небі і скажете за нас слово… Ні, ви не кричіть, бо Бог не велів … Чи, може, Бог велів вам на нас кричати?

«Пророк» був заскочений такою мовою. Він справді хотів кричати, ворушив щелепами й тряс бородою, але Ата, її тон, іскра щирого болю в її голосі не дали йому кричати.

— Ви вірите по-своєму — це добре. Але чого ви скіпаєтесь до мене, й кричите, й топчетесь по душі, й хочете конче вивернути ту душу, й вже розпинаєте?.. Гаразд, я скажу це вам… — Ата аж заломила руки на грудях, хруснувши пальцями; Ольга схопила її за плече по-передливо: «Не треба! Ходім!»

«Ні, вони мусять це знати… Цей саморобний «апостол правди» мусить це знати… Навіть коли він сексот Сазонова!» — І заговорила голосно, збираючись таки вивернути їм свою душу.

— Ви хочете знати все… І ви хочете знати, чому я ходила до церкви. До речі, мене про це питали вже деінде, інші, і теж новітні апостоли й пророки… Ходила… Ходила… І не тільки я, а й душа моя розчахнена… До сліз… до розпачу… Е-е… — Ата враз махнула рукою й замовкла. Потім зітхнула:

— Нехай я вам це розповім колись. Нехай колись… На тім розмова нагло й урвалася. Ата урвала її.

Та цій обіцянці таки суджено було здійснитися — цій розмові суджено було продовжитись і закінчитись згодом. І то якраз з цим несамовитим волооким «пророком». І то в обставинах таких страшних і таких незвичайних, яких ніхто не міг би ніколи передбачити.

Їй легенько паморочилась голова від хвилювання й страшенного напруження волі. Враз вона наче пірнула в інший світ — їй привиділось, що в дверях стоїть Петро Сміян… Обперся об одвірок і вже так стоїть давно й слухає… Обернулася… Ні, це тільки привиділося. Протерла очі — нікого в дверях нема, лише в сінях просунулась чиясь тінь, чиясь постать поуз двері й щезла…

Дощ і гроза надворі перестали, в вікно ударило снопом сліпуче проміння вечірнього сонця… Опромінена Ата думала про Петра… Шкода, що його не було тут. Цікаво, що він сказав би?

Та його не було, й Ата навіть не могла уявити, що він тут сказав би. И чи сказав би щось взагалі.

Зітхнула й помалу рушила геть…

А як уже відходила зі своєю подругою, до неї підійшов Данко Шигимага, зніяковілий, розгублений, опритомнілий і тихо запитав тоном вибачення:

— Ви на мене гніваєтесь?

— За що?

— За «горб на душі».

— Ну, що ви! Горб же є! Є горб на душі!.. В кожного є горб… Коли не свій, то чужий…

Або равликів

Що?

— Нічого.

XXVI

«Я бачив, як вітер березку зломив…»

«Я бачив, як вітер березку зломив…»

З популярного вальсу

Була велика маївка… Радісна маївка, що скінчилась для декого великою печаллю.

Маївка ця мусила бути, як і належиться, ще в травні, але було холодно, не було погоди, якось так випадало, що кожна неділя зіпсована дощами; та оскільки в цьому місті маївка — річ традиційна і невідклична, бо надзвичайної ваги подія, то її святкування не здіймалося з порядку денного, незалежно від календаря. Тим більше, що календар, як і все в цій країні, залежить від начальства, а не навпаки.

На маївку вибралося багато народу, а насамперед вся місцева верхівка, цвіт суспільства. Пішки й машинами, велосипедами й лінійками, і кількома автобусами, організовано й поодинці — все рушило зрання, немов на прощу, ген да-а-леко за місто, за п’ять кілометрів, на традиційну маївчану територію — в Шаманівку, в Доброславівку, на розкішні береги ріки, що впадає в Чорне море… по дорозі забігає в Дніпро на хвилину, а тоді вже прямісінько в Чорне море… Все рушило з запасами випивки й пролетарської їжі, з гармоніями, з балабайками, з гітарами й мандолінами, з патефонами, з дітьми…

Їхало кілька духових оркестр, сурганились по піску валки вантажних машин і просто підвід з вантажами місцевої торговельної мережі: з «пролетарським» пивом, з «пролетарською» горілкою, з «пролетарськими» винами, з «пролетарською» «крем-содою» й «лимонадом», що її колись місцева буржуазія називала гордо «фіалкою», а простий нарід звав глузливо «панською шипучкою», — словом, з усім тим, чим багата ця країна, для таких от свят всенародних і всевипивальних (з горя й з радості), — все для ущасливлювання в найпростіший спосіб своїх вічно голодних і вічно натомлених трудящих. Але це ще не все для ощасливлювання. Найбільше їхало машин універмагів та церабкоопу із спеціальним крамом, необхідним, на думку влади, для кожного щастя: цим крамом вони «затоварені» безнадійно, бо мало таких щасливих нагод, коли в чаду щастя людині забракне тільки цього добра і коли їй в тім чаду можна його втелющити: це тройний одеколон (який нормально в цьому місті купують тільки безнадійні п’яниці, щоб пити, коли забракне горілки), і інші парфуми, панські віяльця, люстерка, різні креми, помадка до губів, пір’я до капелюшків, вуальки, пудра в величезній кількості й всіх ґатунків, непарні «модельні туфлі» й черевики (парні давно розпродані по блату), парасольки, портрети всіх вождів, від Сталіна з люлькою починаючи, а найголовніше — стоси книг, безліч книг: повні збірки творів Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса тощо, історія ВКП(б), «Вопроси ленінізма» тощо тощо… Словом — все потрібне для прохарчування й утримування цивілізованої людини. Нормально це все додається примусово-добровільно до ложок, мисок, виделок, хусточок та інших, хоч і прозаїчних і примітивних, але край дефіцитних, рідкісних, а тому дорогих речей щоденного вжитку: одна ложка — одна пляшка одеколону (звичайно за гроші: ложка — гривеник[48], одеколон до неї — 10 карбованців); одна алюмінієва миска — один комплект творів Леніна чи Маркса; одна хусточка — два томи Сталіна й портрет з вусами на придачу, за гроші, звичайно. Це все зветься навіть на офіційній мові «примусовий асортимент», клас торговельної культури міста Нашого. Зараз завідувачі універмагів просто в творчій лихоманці: вони надіються «виконати й перевиконати плани», втелющити «під п’яну лавочку» в руки щасливим громадянам велику кількість того добра.

А там десь, на тій святочній території вже кілька днів працюють бригади теслярів, малярів, і так різних будівельників, — будуючи ятки, шопи для оркестр, для буфетів, трибуни для «ораторів» і лавки для начальства, дощаний поміст для танців, а головне — пишуть безліч гасел на червоній матерії…

* * *

Колектив театру вибрався теж на маївку.

По-перше — спробуй не вибратись! Спробуй зігнорувати різні витівки начальства! А по-друге — таж там можна дуже гарно відпочити й розважитись! На лоні божественно гарної природи! Намилуватись краєвидами й живими людьми! Нахапатись сонця! Надихатися п’янкого повітря! Накупатися до несхочу в прозорих водах їхньої прекрасної ріки, що все ж таки тече в Чорне море і в увесь світ! Вибралися й всі «дівчата нашої країни», і Ата теж з ними; з ними вибрався й старий Харитон, такий радісний і щасливий.

Молодь вирушила пішечки через бори пахучі, через піски чебрецем порослі й запапші до одуріння, через луки. Найбільше треба йти бором. Гарна путь в ранковій прохолоді сизим бором, наповненим запахом живиці й ультрамариновою синявою, попрострілюваною золотими сонячними стрілами, — бором, що виглядав, як храм, встелений килимом падалішніх шпильок соснових, переснований з якихось невидимих вікон пасмами проміння, із свічками юних пагінців на тих молоденьких соснах, що стоять нижче всіх, як панікадила чи поставці для свіч; місцями порослий травичкою й квітами-смолкою, такими зірочками червоними, на яких бринить ранкова роса й пасуться одинокі, найпрацьовитіші джмелі в сонячних смугах. Ті смуги тут, в півтемнім бору, особливо яскраві. Зовсім як у храмі, а вже зовсім як на тім образі церковнім, де намальований Голуб — Дух Божий. Десь у вершечках сосен проти сонця туркотить горлиця, і це особливо зворушує: дівчата настроєні на надзвичайний лад, — на любовний лад. Їм солодко завмирає серце й паморочиться голова, так хочеться летіти на крилах у казку й закохуватись, закохуватись… Як та горлиця. Вона ж туркоче з надмірної любові. І вони теж… туркочуть…

В чарах кохання моє дівування,

Хочу я вільно, як пташка, прожить…

це попереду йдуть Люся Жабка, Матильда й Оксана Чоботар і напівжартівливо напівсерйозно несуть цю пісеньку, як прапорець. Несуть попереду. Муркотять, як три горлиці:

Батько зітхає, матінка лає,

Слава про мене недобра біжить…

По дорозі до колективу несподівано пристав Павло Гук, виринувши раптом з синяви бору, як вродився. Він ішов через бір навскоси босоногий, з черевиками на паличці через плече й з зарошеними голими литками — щоб не намочити штанів, він їх підкасав і так ламзав. Видно зумисне хотів перейняти цю групу. І перейняв. А вийшло зовсім «ненароком». Дівчата були дуже веселі з цієї зустрічі «ненароком».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: