Ата шалено скрикнула… Мельком побачила якісь перелякані обличчя за кущами, що моментально щезли, — боялися втручатися, напевне… Одчайдушно рвонулася і з усієї сили вдарила Страменка в обличчя й вивернулася. Але від ляпаса Страменко ще дужче спалахнув і аж завив, намагаючись вчепитися мертвою хваткою.
«Я ж тобі орден!., орден… орден…» — хрипів він, задихаючись. «Орррден»…
Ата шалено відбивалася, але вже мовчки, бо розуміла, яке це позорище, коли би збіглися люди, та що потім в змаганні з таким партійним вельможею вона не візьме гору… Раптом в одчайдушному пориві звинулася, як пружина, й з усієї сили штовхнула Страменка ногами в груди — штовхнула з страшною силою. Страменко гикнув і полетів у воду… Він упав у сагу, в болото, повне ряски й баговиння, і геть пірнув там, аж забулькотіло… А Ата схопилася миттю, пщібрала потоптану свою одежу, схопила рукою на однім плечі обірваний купальник і швидко пішла геть. Побігла. Біля кущів зупинилась — «Втопиться!» — але побачила, як Страменко випірнув, мов бегемот, з мулу і схопився за кущі… «Не втопиться! Герой… Ну й добре…» Подалася. Але не до людей, а далі, геть. До сліз розгнівана, до безтями ображена, обурена…
Страменко виліз з болота, пирхаючи й люто матюкаючись крізь зціплені зуби, — брудний, увесь в рясці; і бінокля згубив, — даремно він його шукав на березі. На березі валялись тільки дівочі туфельки, на які він зо зла наступав брудними ногами, заливаючи їх патьоками болота з себе… Таких дівчат в «Саніні» не передбачено.
Не знайшовши бінокля, він поплентався до своїх. Хміль йому геть вивітрився з голови, але він удавав п’яного, тинявся, як людина «ні до чого не придатна».
На острові, серед п’яних сатирів і німф майнув веселий шепіток, що нібито Страменко хотів скривдити одну дівчину… оту Дахно… Мужчини, хто чув, сміялися з безглуздя. П’яна качка! До чого можна перепитися! Жінки, як більш довірливі, обурювалися, але обурювалися з таємничої чутки, бо вона твердила, що лише «хотів», але «не вдалося», і тому обурювалися. А одна, така партдама Клавдія Орлова, спересердя почала навіть бити пляшки:
«Подумаєш! Недоторкана!»
Здається, чужа чистота й честь дівоча її страшенно кривдила.
Та швидко було сконстатовано, що нічого подібного, — Страменко спить собі в машині в холодочку, «п’яний як чіп».
Ату душив гнів і душили сльози, але вона не плакала, сльози стояли в горлі клубком — сльози безмежної образи.
Дійшовши до краю острова, вона перепливла річку, пройшла до водяних млинів і вже аж тут полагодила свій купальник. Потім випрала свою потоптану суконку й повісила її сушитись… А сама вся дрібно тремтіла в нервовій пропасниці: в очах уперто зринала страшна картина, й вона замружувалась і стріпувала головою, відганяючи кошмар. Серце раз по раз скидалося й калатало від відчуття чіпких рук на собі… Перемагаючи інстинктивний, панічний порив тікати далі і далі, вона стрибнула сторч головою з кручі в глибоченний вир, виринула на самій середині, пропливла вздовж і впоперек, змагаючись з шаленою крутією, а тоді, натомлена, вилізла на кручу й лягла над прірвою, щоб тут чекати, доки суконка висохне. Але як і висохне, то як же ж у ній, такій пом’ятій, іти додому!? І черевички вона загубила, чи забула там… на тім страшнім місці… Але бери їх дарма. Вона не піде шукати… Яка вона не була відважна й завзята, але зараз серце її бігло геть панічно… Намагалася з усієї сили бути спокійною й розважною, а серце утікало. Так, ніби кошмар тривав далі й вона ніяк не могла прокинутися… Що за безглуздя!.. Ні, занадто великий іспит для дівочих нервів, занадто! А ще більший для юнацької, романтичної душі…
Тут Ату й знайшов Павло. Він прибув запалений, засапаний і страшенно зрадів, побачивши її здалеку. З собою приніс її черевички, знайшовши їх на березі, на золотій латці… І приніс також бінокль, знайшовши там же в траві… Почувши безглузду поголоску, що прошелестіла в якійсь компанії, він перелякано оббігав усі кущі й усі урвища, — черевички знайшов, а дівчина як у воду впала.
«Я думав, що ти втопилася!» — пальнув неопанований від шаленої радості, що бачив Ату живу. Так і пальнув просто на «Ти» і аж тоді похопився. Але Ата цього не зауважила. А на репліку тільки мляво посміхнулася… Вона зовсім не збирається топитися, хоч і сидить на дуже зручному для цього місці.
Павло всівся на траві й поставив черевички біля її ніг. Ата ледь посміхнулася, але нічого не сказала. Лице її було змінене. Посіріле. Очі витріщені. Вона не плакала, хоч у очах і стояли сльози: дивилася тими очима кудись поза дійсністю, напевно, в жах пережитого. Уста міцно стулені, ледь-ледь тремтять…
Власне від того тремтіння Павла враз струсонув шалений порив: «Значить, правда!» Він схопився, мов підкинений пружиною, з явним і зовсім недвозначним наміром кинутися «туди», до «стовпів»… Але дівчина взяла його за руку й тихо потягла вниз. «Будьте коло мене», — звеліла ледве чутно. Павло покірно сів. Запал його згас від того дотику так швидко, як перед тим був спалахнув. «Справді, куди ж я побіжу! Робити галас з цієї страшної трагедії!? Безмірно помножувати її? І що то поможе? І хто те докаже?!.»
А глибінь трагедії зрозумів серцем, дивлячись на це змінене обличчя. Який же ж і удар по цій ніжній дівочій душі!..
Мовчки, у великім нервовім напруженні дивився Аті в обличчя… Ата мовчала. Павло теж не настоював на розмові. Про що-бо тут говорити?! На дівочих руках великі синці — сліди завзятої боротьби з п’яним мерзотником… Ата, здається, вгадала німе, кричаще запитання в його погляді й скривилася в горду, презирливу гримасу… Скільки презирства!
«Ага, значить, все в порядку!»
Від серця відлягло, й Павло, вже посміхаючись, взявся направляти потоптані черевички, гарно вичистив їх хусткою. Потім простягся на траві й дивився на білий світ. Взяв бінокль і став у нього приглядатися на той бік, в далину… Так вони сиділи довгенько. Нарешті Ата взяла бінокль з Павлових рук («це… редакторський» — буркнув Павло), покрутила його в пальцях, подивилася, повагалась… і раптом кинула його на середину водяної прірви.
«Амінь!» — сказав Павло, зовсім без жалю спостерігаючи, як той бінокль зробив параболу, і подумав: «А це ж, власне, я у всьому винен — з самого ранку кракав з тим Саніним! І накракав!»
Суконка висохла. Ата одяглась і тихо промовила до Павла:
— Ходімо звідси…
* * *
Коли завечоріло, вони поверталися додому. Ата пішла би була зразу ще завидна, щоб замкнутися в своїй келії, впасти на ліжко й виплакатися, але як же ж ти підеш у такій пом’ятій, невипрасуваній одежі і в таких поковерканих черевичках! Хоч Павло їх і направляв, але що з того! По них-бо злоба походила занадто брутально… Проблукали луками й полями, збираючи мрійні сині дзвіночки й ромени, поки завечоріло, а тоді вже рушили до міста. Тихий вечір печально опустився на землю, погасивши денне світило, втопивши величезне його коло червоне в сизій, фіалково-чорній каламуті далини далекої. Ата йшла пригноблена й нахмарена, великим тягарем придавлена. Жах минув, лишилась печаль і мука, може й від сорому нестерпного, пекельного. І туга. Павло позирав на дівчину скоса й серце йому тривожно стискалося; він боявся, щоби вразлива й занадто чутка ця дівчина, розторощена брутальним замахом на її честь дівочу й людську, й на її душу, чогось собі не заподіяла нині. Занадто вже великий тягар упав на неї, при її такій ніжній і скажено гордій вдачі. Хотів потішати, але що ж ти тут скажеш! Хотів розвіяти її печаль, зняти нестерпну душевну ношу, вернути їй безжурну усмішку й віру в людей і в життя, щоби унеможливити який-небудь безумний вибрик з її боку, але як ти це зробиш? ! Якими словами!!
Вони не пішли шляхом, вони пішли понад краєм великого бору, посинілого й таємничого, з тієї надлугової сторони, де мало хто ходить і вдень, а не то що увечері чи глупої ночі. Йшли понад краєм навпростець і часто зупинялися. Зупинялися й дивилися, обернувшись лицем на захід, на сліпуче-золоті хмаринки там, де потонуло сонце, на високу й фіалково-чорну сильвету гори в золотій авреолі від тих хмаринок золотих, що палахкотіли за сильветою, роблячи її особливо величавою, — дивилися й навіть не знали, що там ще один такий же стоїть і дивиться на ті самі хмаринки, оторочені прощальним відблиском сонця; один «маніяк», що втратив у цім житті все і навіть право ходити разом з усіма й відвідувати прямо разом з усіма веселі людські маївки.