— А-а-а-а… І ви теж!!. Хочете зіграти в Саніна!?. Ах… І ви теж?..
Боже! Скільки ж тієї люті, глуму, жовчі, злоби! Безодня сарказму! «І ВИ теж» — цебто як і той мерзотник Страменко! Павла ніби штурхнули ногою в груди з усієї сили. Кров так само швидко відкинулася від серця, як і прилилась. Він звівся й, заточуючись, відступив. Голова йшла обертом. Хотів сказати «пробачте», хотів перепроситися, але язик задубів. Стояв розгублений. Думав, покличе, пожаліє… Не покликала… Відчай підступив йому до горла і воднораз почуття пекучого сорому за підленький вчинок, почуття біди непоправимої й почуття досади, обиди та ущімленої мужської гордості… Похитнувся й пішов геть. Пішов у темряву. Ішов, а серце йому стискалося з мукою. А думка завмирала: «Покличе чи не покличе?» Бо ж як їй самій лишатися в цій темряві?! Відійшов і стояв серед душного мороку. Мов на варті. Беріг її … «Покличе?..»
Ні, не покликала.
Пішов… А Ата сиділа й слухала, як чвохкає кров у скронях. Обхопила скроні руками. І слухала, як завмирали кроки по м’якому килиму падалішніх шпильок соснових… завмерли…
Було шкода Павла. Це вона виразно відчула. Шкода цього хлопчину бідолашного. Бо ж він її любить! Любить же! Щиро й гаряче!.. Ах, як все виходить у житті по-дурному, безглуздо, якось наперекір і плутано, за якимось зовсім чужим планом, ніби зумисне якнайхи-мерніше… В тім дотику уст, несміливих і полохливих, вона відчула, як він її любить, але — вона його ні! Ну, ні ж, ні! Серце її до іншого лежить і йому належить… хоч… може, він того й не хоче, і знати не буде, і теж скаже отак — «Ну, ні ж, ні!!.» Але належить! А Павло цей… А може, вона його любить? Хтозна… Ні, ні! Таки ні! їй тільки його шкода, й вона зовсім на нього не гнівається, бо ж він ніби щирий і хороший товариш…
Хотіла покликати, щоб вернувся, але не покликала. Чомусь не покликала. їй страшно самій лишатися в цім чорнім, зрадливім бору, але… не покликала. Злоби й гніву вона зовсім на нього не має й зовсім не думала про нього так, як сказала. Це щось інше…
Вгорі перебіг вітерець по верховіттях сосен, і вони тривожно зашепотіли десь там, але наче до неї униз:
«Ш-ш-ш-ш-шо ж ти… ну, ш-ш-шо ж ти!.»
— Павле!.. — покликала Ата тихо, зламано.
Ніхто не відповів. Та й покликала вона тихенько, зовсім тихесенько, тільки самими губами поворухнула.
…Він хотів потішити, тільки потішити… Ну ясно ж! А вийшло навпаки, чи що? Зовсім навпаки.
Ата ще довго сиділа сама й дослухалася до свого серця, щось вичитувала в ньому. Так… Вона би цілувала зараз з плачем, з риданням, але — іншого! Так, зовсім іншого. Він — єдиний, кого би вона хотіла зараз бачити. Сміян… Вона би тепер не злякалась, о ні, вона би тепер від нього не кинулася, ні, — сама би впала йому на груди й розридалась… І наплакалась би донесхочу. Увесь свій біль, усі образи, усе своє горе виплакала би і висміяла би на грудях у нього… в того… в «божевільного»… Та ба …
Посидівши ще трохи, Ата зітхнула, потім звелась і стомленою ходою пішла на собачий брехіт.
Другого дня в місті Нашому на похмілля задеренчали всюди тривожні телефони начальства, перелякані чуткою, що никала, тиняючись, шепотлива, тихенька ніби, але саркастична, про неподобства поведінки одного з стовпів суспільства міста Нашого, що його хтось бачив… Телефони навально хотіли її зразу ж погасити, знищити в зародку… Дзвонив Калашников, дзвонив Рогач, дзвонив Сазонов. Дзвонили в редакцію, дзвонили всюди.
— Ти шши-т-то текою там?.. — розтягував слова Сазонов у телефон до Страменка, позіхаючи люто й тяжко поводячи щелепою з похмілля, бо її зводили корчі, через що слова в нього сьогодні виходили особливо якісь дубові, на грузинський чи вірменський штиб, як жаргон одеських чистіїв черевиків, так що йому й не треба було зумисне кульгати язиком для наслідування «Самого», тобто «людини в Кремлі» («Людина стоїть в зореноснім Кремлі»). — Шит-то такое?.. Пачему текая балтовня? Ти каво ізнасиловал? Кажи!..
Страменко вже перед цим мав з самого ранку пару подібних запитань, та ще й перед тим мав цілу ніч до надуми і пристосувався — в нього вже виробилася й затверділа чітка формула пояснення, яку він і говорив у телефон, сміючись:
— Ви що, перепились? Ха-ха-ха! Нікого я не «знасилував», а, можна сказати, навпаки — мене хтось, п’яного, знасилував, укинув у воду. А хто — не знаю. Ви ж бачили, який я прийшов, га!.. — тон у Страменка непідробно веселий, грайливий. — Ви не бачили, який я був у рясці й чуханцях!?.
Сміх. Всі бачили, який Страменко вчора прийшов п’яний, у рясці й баговинні та в чуханцях, повні черевики болота, і бінокля десь утопив у багні, — бідкався непритомним язиком. Ясно! Хтось займається контрреволюцією, ширить провокації.
Таку резолюцію виніс і Сазонов, а слухавши Страменка, реготався. Для проформи промурмотів «знаю я тібе!» й позіхнув. Він Страменкові повірив. І повірив не тому, що любив Страменка чи вважав за гідного довіри, а тому, по-перше, що ставився наперед з презирством до всіляких чуток, розмірених у престиж влади, як до «ворожих вихваток», а по-друге, — тому що ставився з презирством і іронією до самого Страменка: «Ха! Ну кого така гнида, така макуха може знасилувати! Ха! Це навіть образа людській гідності! Ще якби про нього, про Сазонова, таке говорили, ну це могло би бути й правда. А то — Страменко! Ха! А до того ж — хіба таку геройську дівчину так собі й знасилуєш! Не з тих!.. А хахли оці ще й кажуть таке: «Корова не схоче — бик не скоче». Так хіба ж вона такого йолопа схоче! Теж мені бик! Ха-ха-ха!» Це було зовсім смішно. І тому вся ця телефонна історія настроїла Сазонова з самого ранку на веселий лад. Для проформи він ще ганяв телефоном по різних підвладних йому інстанціях — обкомах та виконкомах тощо, питаючись довірочно в певних осіб, хто ширить чутки, хто може підтвердити про «Страменків страм», чи є свідки, которі поширюють цю напасть?
Ніхто не може підтвердити! Ніяких свідків немає, й не було, і бути не може. Все блеф; замах на партійну честь і авторитет соввлади та її передових, заслужених людей. А хто чутки ширить — невідомо. Певно, вороги, «куркульські недобитки» та інша «контра». А вкинув у воду редактора хтось напевно. Це факт. Якийсь гад. Вкинув підпилого, у хмелю… Тоді в Сазонова навіть зринула ідея — створити «діло»! Він швидко й звично склепав концепцію такого «діла» й висловив по телефону редакторові:
— Тібе втапів у воду якийсь враг народ а… Факт! Це терористичний акт!.. Свідки є? І х т о вкинув? Га?..
Але Страменко «був п’яний»… «не пам’ятає»… «ніяк не може згадати».
Так все й заспокоїлось. Вляглось.
Ще Сазонов посилав Рогача з місією до театру. Оскільки самому Сазонову не випадало піти до Ати Дахно чи викликати її й так ні сіло ні впало спитати в дівчини: «Чи тебе ніхто не ґвалтував?», то він підіслав Рогача, «хитрющого хахла», з цим завданням. Як найавторитетніша по чину особа й вроді ж обласний «староста», він найбільше надавався для такої місії. Рогач під’їхав машиною до театру й пішов оглядати все всередині, — хазяїн мусить цікавитись своїм господарством, а він, безперечно, формальний хазяїн всьому тут. Полазивши поза кулісами, він «випадково» зустрів Ату й покликав її щось сказати «по секрету», бо «залюбився».
Він жартував, говорив про се, про те, і ніяк не зважувався поставити занадто делікатне запитання. Нарешті «хитрий хахол» знайшовся: чи не бачила товаришка Дахно часом таке — вчора хтось хотів утопити редактора Страменка… вкинув його в болото п’яного… чи не бачила?
Ата подивилася на Рогача презирливо й гордо… Вона зрозуміла, з якою місією приїхав цей «обласний староста», — тая мета просвічувалась з його очей, винуватих і в той же час колюче-попередливих. «Цить, дівчино, не зроби божевільного кроку!.. Не кажи ніде нічого!.. Мовчи, якщо хочеш жити!» — здається, говорили понуро ті очі.
— Ні, не бачила… — відповіла холодно. А в виразі стільки презирства, до всіх. І до нього. І стільки чортячої гордості. Такої гордості, що в Рогача навіть погасло те співчуття, яке було ворухнулося в душі.
Він вибачився, попрощався й поїхав.
«Ні, мабуть, цю не зґвалтуєш… О ні! ..» — думав, чомусь незадоволений. Образила його та гордість, те презирство сатанинське. «Ич, ти!.. Як королева, чортовка!..»