Маруся Богуславка – Іван Багряний

«Я бачив, як вітер березку зломив …»

Звуки котилися над сонячними луками, над зеркальними водами, гойдали блакитним повітрям мерехкотливого ранку, — і здавалося, що все затанцювало, загойдалось мрійно — трави й дерева, й проміння рос, і бджілки над квітами, й метелики… Дивно! Слова ж у цьому вальсі, як відомо, печальні, та й мелодія ніби журлива, а от зараз така вона радісна, легка, гойдлива, за душу бере, пориває гойдатися й упиватися тим ритмічним, молодим колисанням, ноги стають пружинясті й ступають не на п’яту, а на пальці, на самі кінчики, хочуть відірватися від землі й піднестися в усміхнене, радісне небо…

Дівчата похапалися руками одна за одну, побралися парами й закружляли по сонячних плямах широкої алеї, і викружляли так у молодому вихорі на сліпучозелену галявину, як на сонячний майдан… Закидали голови аж на спини й мружили й приплющували очі, хмеліючи від шуму крони, розгойданої мрійливим ритмом вальсу…

«Я бачив, як вітер березку зломив…»

Звичайно, він її зломив з любові, цілуючи, а потім знову піднесе, й вони загойдаються, попливуть в вальсі кохання… І березка буде щаслива до безтями, залюблена…

— По конях! А то все відбудеться без нас!

Пострибали в човни й попливли туди, на музику, немовби метелики полетіли на сяйво… В човнах пливли й під ритм вальсу гойдалися з боку на бік, замалим не черпаючи води бортами, — виробляли «па» звиненими руками… Туди, на мрійливу, ліричну музику, — колисанку закоханих і юних!

* * *

Яка краса відродження країни!

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни

І журно дзвін старий по мертвому гудів…

Петро тре очі. Це було ось тут! На оцій ось стіні. Колись. Чорний оцей величезний квадрат тоді був записаний малиновими літерами з золотою лиштвою, а кожна перша літера в рядку — візерунчаста. Це був вогненний клич. Намальовано його любовно, так само патетично, як і звучав він, якимось героїчним новим небаченим шрифтом. А підписаний був цей тріумфальний крик душі незнаним, але таким ваблячим, магічним ім’ям — «О. ОЛЕСЬ».

Що за «О. Олесь»? Що за «О. Олесь», що має таку силу слова і що так потрапив сказати за всіх, висловити загальний крик воскреслої душі, її радість і шал? Хто він? Який він? Кожне їхнє серце перед цими словами тоді трепетало, завмирало перед цією стіною, як перед великою скрижаллю з божеським одкровенням…

Петро сидить посеред великої, заснованої павутинням і заваленої якимось мотлохом залі на покривленому стільці верхи й дивиться на величезну стіну. Стіна облуплена й порожня, гола. Нічого на ній не написано. Анічогісінько. Лише посередиш на ній велика чорна пляма, як могила, як прапор жалоби: кілька квадратових метрів старанно замазано не то дьогтем, не то друкарською фарбою… Ні, спершу облуплено, а тоді вже замазано. Зроблено фундаментально. І виглядає та пляма, як рілля восени. Ото там і був той напис… Петро сидить верхи на стільці, поклавши на бильце руки, а на руки голову, і дивиться, не моргаючи, на велику пляму… «Яка краса відродження країни!!!» Він задуманий, запечалений. Пляма оживає, мерехтить, як і давно колись, грає фарбами й вібрує тріумфом:

Яка краса відродження країни!!.

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів…

Воскресає дитинство, воскресають дні першої-найпершої юності, великі надії, гарячі святі поривання… Шумить, шумить, шумить дитинство —

Ми дзвіночки, лісові цвіточки,

Славим день!.. Славим день…

Петро тре очі, мружиться й зітхає. Чорна брудна пляма. Брутальна і жорстока. Немилосердна… Пустеля. Руїна. Смерть. Порожнеча. Він проводить очима по залі, заваленій старим реманентом чи утильсировиною, дивиться на повибивані вікна вгорі, захаращені павутинням і пилом, дивиться на повиламувану місцями підлогу, на похабні написи внизу по стінах, в межах засягу людської руки («в межах можливостей!») і втягає голову в плечі, спирає її підборіддям на груди, заплющує очі й так сидить…

Він тут один. Це він утік сюди, шукаючи спокою, утік від тих там, серед яких він зайвий і чужий, що прийшли десь сюди на квітучі гори, на тихі води, в веселі діброви справляти своє свято. Це ж сьогодні масова «культвилазка»… І він приволікся теж… Тільки він приволікся стороною, слідом, за тією дівчиною, нишком, небачений і незнаний, тягнучись за нею серцем. І пройшов навіть поуз біля печер, непомічений. Пройшов мимо них — мимо веселої компанії — мов тінь, стороною, лабіринтом переснованих стежок і зник у гротах. А тоді крізь підземну плутанину печер, лише йому одному знайомими ходами пройшов на інший бік… Лише око зафіксувало моментальну відбитку похиленої уважно голівки та вухо схопило чиюсь веселу тираду про Саніна арцибашівського:

«Це ось тут арцибашівський Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною…» — такий комічно-поважний тон, як то буває в провідника при обходах музеїв. — «Пласка любов всеімперського мішуха, самодура й циніка…»

Далі Петро не чув. Щасливо прослизнув, уникнувши зустрічі. Навіщо він їм! Сама-бо його поява приносить нещастя. Шукаючи самоти, Петро забрався сюди, його впустив сторож цієї «цитаделі модерної цивілізації», що являла собою нібито музей сільського господарства, а фактично поки що тільки зруйнований чужий храм, обернений на пустку, завалений всіляким сміттям. Сторож впустив його як старого знайомого й лишив тут самого.

Боже, в що можна обернути красу і велич! І як можна зганьбити найкращі людські надії й людські пориви! Боже…

Петро сидить, схиливши голову на руки, й журба та жаль обступає його. Яка мерзость! Яке запустіння! А тут же не тільки «чаділа пласка любов всеімперського міщуха», тут цвіла й інша любов, справжня, велика любов, і цвіли інші серця.

Ми дзвіночки, лісові цвіточки,

Славим день, славим день…

Чорна пляма, накладена новими інженерами й будівничими людського щастя (офіційного щастя), брутальна і немилосердна, заступила світ. Петро не хоче дивитися на неї й заплющує знову очі; очі уперто дивляться внутрішнім зором, не хочуть примиритися з чорною плямою, уперто ігнорують і не визнають її, стирають її геть — нема! — і перед ними знову горить, вічно горить і вічно горітиме, той тріумфальний крик душі, воскреслої з мертвих:

Яка краса відродження країни!!

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів!..

Так. І ніяка пляма не в силі того замазати, не в силі заступити цього тріумфу, скропленого людською кров’ю сміливих і дерзких навіть вже після того, як було накладено цю брудну мертву пляму… І прийде час — він ударить блискавицями, розсиплеться громами, спаде дощами буйними й стане райдугою через усю землю…

Петро сидить з приплющеними очима й посміхається… Скільки, скільки їх є по світах, що в їх серцях ще тліє та іскра, ще дзвенить той тріумфальний крик рабів, які раз спробували не бути рабами! І скільки сердець ще горить, запалених від цього смолоскипа… Блукає посмішка по обличчі, йде слідом за мандрівними думками…

Це було зворушливо й смішно з тим магічним підписом, що ствердив лет людської душі, — «О. Олесь». Хто він? І який він? Всі були залюблені в це невідоме ім’я. Всі дівчатка й хлопці, що називалися Сашками, Олександрами і навіть Олексіями — стали називатися Олесями… І навіть Люся якось умудрилася перейменуватися на Олесю… Ціла епідемія Олесів!!.

А думка лине до всіх розпорошених десь, у яких серце вірить, вірить…

Багато пропало, багато заблудило, як ластівок у негоду страшну, і вже не вернуться, але багато їх і летить десь гордим, сміливим летом… безперечно, летять, летять десь!..

В залі холодно, вогко і печально.

В горішні вибиті шиби добивається звук ззовні, десь здалеку-далеку, заблуканий і ледве чутний. Так, ніби бджола заблудила і деренчить у розпачі об шибу… То десь там за мурами, далеко, під сонячним сліпучим синім небом, на шовкових травах і в дібровах шумить… Але чому так тужливо?!. — Петро прислухається до журливого одинокого голосу баритона, що загнався найдалі, перегнавши всі інші звуки, й бархатною ниткою веде мрійну прошву[53] на їхньому далекому тлі, — прошву мужеської пристрасті і смутку…

Я бачив, як вітер березку зломив,

Коріння порушив, гілля покрутив…

Але чому так тужливо?!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: