— Що ж вам перешкоджає? (Іронія).
— Коли бджоли будують свої чудесні й прості (і тому геніяльш) стільники, то їм перешкоджає той, хто приходить і брутально загарбує їхню працю після кожного доконаного сантиметра, не чекаючи й не думаючи про те, що ці прості й щирі комашки, ці великі будівничі з Божої ласки хочуть самі жити й будують для себе… для себе…
— Хитро…
— Вибачайте. Тоді просто — зніміть пута!.. Пута зніміть!!.
Піднявся сміх. Хтось верещить: «Вона сказала «з Божої ласки»! Тю!! Вона ходила до церкви-и!..»
Регіт розлягається з усіх боків. Вся заля шаліє з реготу.
Ата озирається й раптом холоне вся: вона бачить, що вона тут сама одна проти ворожого моря. Коли вона говорила «МИ», вона почувала за собою тьму-тьмущу таких, як сама, тьму й тьму молодих і дерзких, сміливих, а тепер раптом побачила, що вона одна-однісінька. А перед нею й навколо неї вирує вороже море і всі обличчя на одну колодку, тепер на якусь особливу колодку, — ніби розмазані копії з Страменка — Сазонова — Добрині — партдами Орлової… якось так виходило, що риси цих усіх людей зійшлися в однім обличчі. І те обличчя наповнило увесь світ, ніби розмножене на шклостилі чи понадруковуване в Страменковій друкарні… І в той же час тут ніби зійшлися взагалі всі, кого вона будь-коли бачила чи знала, бо й їхні риси тут, але всі люди якісь сковеркані, як покривлені черевики, перероблені на страменко-сазонівський кшталт. Вони виповнили всю залю», а заля безкрая. Всі сміються й тикають на неї пальцями… І раптом Ата помічає, що вона стоїть перед ними зовсім гола. Гола перед судом і усім світом… Жах, і страшний сором, і одчай огортає душу. А судді й вся заля аж за животи беруться і вже тупотять і свистять…
Ату опановує безумний порив провалитися крізь землю, якби земля розступилася. Вона з одчаю скрикує й вибухає плачем…
… і прокидається.
Лежала, вся тремтячи в нервовій пропасниці. Сон не хотів відстати й все гнався за нею в потьмареній, розчахненій сном свідомості на реальне й нереальне… Аж мусила засвітити світло… На годиннику було 2-га година по півночі.
Лежала й думала, власне упорядковувала вир почуттів і уривки рефлексій, жаху, розпачу, гніву, дикого сорому, одчаю… А як заспокоїлася трохи, серце защеміло особливим болем, їй стало дивно — стало дивно й прикро, що у тім сні всі з’являлися, лише не було одного, того, хто був єдиним володарем її дум і її серця — не було Петра…
Потім зринула тоскна думка, що це ж неспроста його не було, й почало давити передчуття чогось трагічного, що мало статися, а може, й сталося, іменно з н и м, з Петром. Ці думки лізли в голову, а біль в серце все настирливіше й настирливіше. Вона вже не могла зімкнути очей. Тим більше, її опановував страх, що вона ж у жодні сни не вірила, а от звідкілясь прийшло те передчуття й так навально лізло в душу… Над ранок Ата була вже абсолютно певна, що з тим «божевільним» щось сталося непоправне… І майже була певна, що в тій трагедії, яка, без сумніву, сталася з Сміяном, головну ролю відіграв Павло… Таке лізло в голову.
Коли настав сірий ранок, Ата схопилася й, ледве вмившись та сяк-так причепурившись, подалася до театру. Ще й сонце не сходило. Тягар передуманих думок і перепалених вогнів давив її, як купа жужелиці.
В театрі, на подвір’ї, зустрів її здивований Харитон, бурчачи сердито, як і завжди:
— О!?. О!!. А то чого?! Горить, чи що? Спати треба!.. Ну, чого ні світ ні зоря? Що ви тут забули, Дахненя?! Га?!. — а сам дивився пильно й стривожено в явно перелякане обличчя дівчини, ану, що ж вона скаже, чого прибігла, «ну чого?» питали очі.
— Чи хтось уже є в театрі? — запитала Ата задихана, затинаючись.
— Тю! Хто ж це є ще такий ненормальний, щоби перся сюди ні світ ні зоря!
— Нікого? — перепитала тихо, хоч сама знала, що це смішно, безглуздо, хто б це прийшов спозарання так. Перепитала, а сама думала: «Де ж його шукати? Чи тут чекати?»
— Нікого… — буркнув Харитон. — Не було. Та ще й не скоро будуть.
— Гм… Нікого…
— Та нікого ж… Тільки отой спить…
— Хто?!
— Та ну, чого кричиш, дитино! — замахав Харитон рукою й подивився здивовано… Потім посміхнувся. — Та отой у своїй майстерні… Хропе на увесь театр… Отой «самашедший» же.
Ата аж похитнулася — так ураз приємно-приємно запаморочилась голова, так легко закрутилася від раптового звільнення — звалилася велика й тяжка гора, яка так була нещадно придавила її. Посміхнулася, зітхнула на всі груди й опустилася на лаву під рясними акаціями білими, що саме починали цвісти й дурманили залишеним від млосної ночи своїм запахом, п’янким і мрійливим. Опустилася сонна, — їй склепилися очі, так ураз захотілося спати, шалено, непереможно. Спати!!. Вії важучі зачинилися під навалою сну, як залізні брами, так що вона не в силі була вже їх зрушити… Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча…
— Ну, чого? — бубонів Харитон, а сам посміхався, дивлячись, як дівчина борюкалася зі сном. — Ідіть за сцену або в фойє, на канапі примоститесь, бо тут холодно… — Старече його серце, батьківське, вже вгадало, чого це «Дахненя» приперлося так спозарання, який це переляк так сюди її пригнав і за кого переляк. О, старий Харитон має очі в лобі і серце в грудях, і стільки літ за плечима — не даром прожитих — щось та тямить. Але хоч він і здогадується, та виду не подає. Для чого! Він ні в чию душу не полізе та й нічию душу не зрадить. Нехай собі. Всякому своє…
Ата, перемагаючись з усієї сили, звелась, посміхнулася сонними очима милому тому, сердитому Харитонові, якого вона зовсім ніколи й не боялася, і, заточуючись, мов п’яна, пішла собі.
— Я піду додому… висплюсь… — промовила щиро й просто до Харитона. — Прийду, як завжди…
— Ідіть, ідіть… ідіть, дитино, — підігнав Харитон, ідіть… — й, швиденько обернувшись, бо сонце ударило в очі, пішов собі геть у своїх справах, ніби йому до Атиних справ немає аніякісінького діла. «Приверзлося щось дівчині!»
— Ідіть, ідіть… Щоб я вас тут і не бачив… Ич! Ні світ ні зоря!..
XXIX
Горобина ніч
Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, полохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб’є все на череп’я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, така тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і дивиться на ті блискавиці.
А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучого спалаху стає все темніше й все тихше.
Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Лише де-не-де хтось тихо кахикне або зажевріє в темряві вогник цигарки й погасне. З цього видно, що люди не сплять, що вони спостерігають цю вогненну феєрію, сидячи попід дворами, в парках, в садочках, і милуються нею. І тільки боязкі й забобонні позатуляли вікна й позамикали двері й мліють серцем десь перед такою апокаліптичною мерехкотнявою.
Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й видаються ті лампки крихітними світлячками, що блукають в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій раптом виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель, ряди магазинів, — але все це дріб’язок. Головний, мабуть, об’єкт тих блискавиць — театр. Це вони, мабуть, для нього так палахкотять, перебігаючи по всьому обрію. Раз по раз театр всією своєю масою вихоплюється з темряви, спалахкує скляним блискотінням і сліпуче-зеленими на цей раз, фосфоризуючими, площинами стін, немов казковий замок. І знову погасає. Знову… Знову… А на ньому сліпучо-біла діагональ анонсу… Так, ніби хтось велетенський і всемогутній робить сьогодні рекламу, освітлюючи театр спалахами магнію…
Коли спалахують молоньї[56], видно вгорі, на великому балконі театру групу людей — вони дивляться в ніч. Коли спалахи гаснуть, в темряві жевріє гроно цигаркових вогників, як якесь сузір’я.
Група людей стоїть на балконі й дивиться на нічне місто, вихоплюване молоньями з мороку по частинках, немов з праісторичного небуття, фантастичними сильветками.
Тільки що закінчилась в театрі генеральна проба. Мав бути «громадський перегляд», як то завжди робиться тут перед прем’єрою («громадський перегляд» — це значить закрита іспитова вистава в присутності верхів суспільства — представників партії, уряду, професійних, комсомольських, жіночих та громадських організацій, делегатів від фабрик, радгоспів та колгоспів), але на цей раз громадського перегляду чомусь «не порадили» «згори» робити. Нехай так. І громадського перегляду не було. Була лише генеральна проба в присутності самого тільки найвищого начальства області та представника з центру. Тобто був той самий перегляд, але при щільніше закритих дверях, перед очима найвужчого кола відповідальних осіб.