І тепер от те найвужче коло зібралося після перегляду на балконі, — прохолоджується, дивиться на спалахи далеких блискавиць і мляво ділиться враженнями…
Тут голова Облвиконкому, секретар парткому, нач. НКВД Сазонов з незмінним своїм Зайдешнером, редактор «Червоного Комунара» Страменко, професор Добриня-Романов, голова партизанської комісії Чубенко, секретар обкому ЛКСМУ Павло Гук. І гість з центру т. Маслов. І ще ряд осіб. Ну й директор театру з ними — понурий, розбитий, погноблений т. Ткач. Курять, сопуть, ахкають від особливо сліпучих і тривалих спалахів блискавиць і тихо, апатично гомонять про свої враження.
Враження у всіх кепські. Дуже кепські. Дуже кепські…
Для чого було робити стільки шуму, стільки реклами і стільки… витрат! Для чого? Не було для чого… А найбільше бубонів редактор Страменко. «Буржуазна мораль… Буржуазна гниль… Гопаківщина… Просвітянщина… І гра погана й тема нікудишня… Неактуальна. Наївна. Навіть смішна. І кому це потрібне! Продав якийсь там пришелепуватий брат свою сестру татаринові чи туркові (не розбереш, зрештою), бо програвся в карти. Ну, так було, так дійсно бувало в дрібнобуржуазному, ба, в феодальному реакційному суспільстві, при тій підлій моралі наших предків. Але нам що до того! Нам, передовому суспільству світу, найпередовішому, що вже живе в комуні, при нових людських взаєминах, — що нам?! Потім вона в гаремі, жінка паші, наплодила дітей. І це було. Або могло бути. Ну й що з того? Потім вона визволяє невольників… Пхе, широкоштанна буржуазна козакоманія. Єрунда. Та, зрештою, кому це цікаве! Ну, а потім вона ні з сього, ні з того штрикає себе ножем і вмирає… (чвірк через зуби) — от і вся тема. Нісенітниця дрібнобуржуазна… Не дивно, що й актори грали все те без вогню, без апломбу[57]. Радянська людина переросла вже всю ту наївну «чепуху». Нові людські відносини не потребують того штрикання, бо обрії перед людиною розсунулись, вона на сто голів вище тієї феодально-буржуазної чортівні. Ні, рішуче погано…»
Так просторікував Страменко. Його підтримував Добриня-Романов. Решта більше мовчала, курила й лише зрідка обережно докидала свої репліки, або умгукала, підтримуючи найбільших фахівців у справах пропаганди й мистецтва. Та й тяжко було тут дискутувати. Про що дискутувати? А так собі, аби говорити, — ану ж не те скажеш та і влипнеш. Матерія тонка, сівка. Головне ж — зіграно таки погано, на подив, погано, як для такого знаменитого й прекрасного колективу; значить, насамперед п’єса погана, бо ж колектив їхнього театру першорядний, республіканський, не раз відзначуваний…
Редактор «Червоного Комунара» настоював виставу зняти. Тобто не дозволити грати п’єсу для «широкого глядача» як розкладову, як виставу дрібнобуржуазну, міщанську, безвартісну. Суспільство радянське переросло такі речі. Добриня-Романов приєднувався. Директор сопів і покірно слухав, не насмілювався обстоювати, суперечити. Чекав. Інші про себе дивувалися, чому це конче виставу треба заборонити, чому ж так?! Ну, кепсько, але чому аж так?! Але не забігали наперед і не висловлювались категорично. Жували мляво слова, нечлено-подільно «гмикали» або й взагалі відхилялися від теми до речей сторонніх. Треба бути наївним, щоб забігати перед Сазонова, цей привілей має тільки Страменко та професор Добриня. Але й вони не могли рішати, вони лише «радили». Все ж залежатиме від того, що скаже Сазонов. Ну, значення має й гість з центру. Але ці мовчали, слухали інших, зважували, думали. Велика відповідальність на цих людях.
А тим часом, поки нагорі радилося начальство, внизу тремтіли актори, тліли серцем, злостились невідомо на кого. Вони не дискутували й взагалі не говорили. Вони мовчки змивали грим, здирали злісно вуса, брови, коралі, браслети, кидали люто геть широкі шаровари й іншу дурну бутафорію, переходили з театральщини в буденщину й сопли понуро. Й чогось чекали, кудись дослухаючись, — всі знали, що увесь «синедріон» вийшов на балкон і директор з ними. Настрій гнітючий, похоронний. Генеральна проба вийшла погано. Дуже погано! Вистава не те що пересічна, — нікчемна. Буденна. Бліда. І не тому, що освітлення було неповне (та й те ще іноді гасло) і не з якихось там інших сторонніх причин, ні, не було найголовнішого, — не було того вогню, що ним не керує жоден електрик, — не було творчого патосу. Та й чого б справді йому бути?! Тема, сама тема нікчемна! П’єса наївна, штучна, зайва, несучасна, шароварщина, тарабанщина… Це тепер ясно. Таку репліку кинув редактор «Червоного Комунара» ще в залі, зразу як тільки впала завіса, і це всі чули на сцені, і тепер усім ясно — це дійшло до самої глибини душі, а може, й до самих печінок кожному. І це вірно, це правда. От що гірко!
Поки робили репетиції протягом усієї весни й протягом червня, — було цікаво, чекали чогось особливого, захоплювались. А як от уже все готове — відчувається ніщота всього того, ніби хтось вийняв, украв душу. Господи, чим захоплювались! Дурні лубкові турки, яких напевно ніколи не було, пришелепуваті яничари, опереткові одаліски, неправдоподібні шароваристі ґевали[58], буцімто «запорожці»… на якого чорта ті матнисті опереткові «запорожці», кому сьогодні потрібні!., безглузді пискляві євнухи, ходульні слова, високопарні й пусті, дубові вірші… Аж тепер відчувається, як болить язик від тих незграбних віршів… Ніщота! Все ніщота! Ніщота мислі, ніщота духу й мистецтва!.. А скільки енергії убито! І скільки надій! Оформлення ніби нічого, але при такій кепській решті, та ще й при поганому освітленні й воно згубилося. Та й що таке оформлення, коли решта — ніщо! Все бліде, анемічне, фальшиве, ходульне — балаган циганський… Куди дивився режисер! Куди дивилися помрежі! Куди дивилися всі!!. І було всім гірко й досадно… І так показатися перед найвищим начальством! Це ж були всі стовпи! Певно, що заріжуть. І так і треба. Це буде ліпше, аніж висвистить зала завтра. А висвистить.
Так не тільки думали нишком, ба деякі й говорили це вголос. Приміром, Січкаренко. — він ці думки тараторив злобно вголос, бігаючи по всій сцені й по всіх закулісних закутках і змиваючи гліцерином грим. Йому припала до серця атестація редактора Страменка, і тепер він її саркастично повторював і «розвивав» «порядком самокритики». І відчувався в його голосі затаєний тріумф. якась злобна радість від такої поразки. «Це смерть!,. Думка «Червоного Комунара», думка самого редактора Страменка, — це значить смерть! Кришка! Кришка й покришка!»
Всі дослухалися мимоволі до Січкаренкових слів, ще більше хвилювалися, хнюпилися, нервувались.
Особливо погнобленою відчувала себе Ата. Їй здавалося, що вона падає з високої-високої гори в прірву, — як то часом буває у сні. Все потерпло. Відчувала ніби якийсь внутрішній параліч, Такий явний провал, конфуз, пшик!.. І було в тому щось загадкове. Отак ніби хтось раптом наврочив хтось раптом відібрав усе. що бутто дане людині вищою силою, й все, що вона надбала сама: талант, вогонь, творчий пафос, досвід… Лишилась порожнеча. І от з тією порожнечею людина вийшла перед рампу… Власне, порожнеча прийшла тоді, коли вона вийшла й коли глянула в залю — і побачила там страшну темряву, а в ній немов вовчі вогники, блиск кількох пар очей… Очі купки страшних людей… І вогонь у ній погас моментально.
Дехто не чекав вироку «синедріону» й тихенько вислизав геть з задушливих закулісних хащів у таку ж задушливу темряву горобиної ночі. Ніби утікав.
Вирок «синедріону» був зовсім несподіваний і ніби алогічний: «Дрянь, звичайно. А посєму — може йти».
Це так підбив підсумок Сазонов. Вчинив зовсім як Соломон. І вмотивував:
— Якщо центр дозволяв до вистави «КУМА МІРОШНИКА», то знав, що робить? Якщо дозволив цю «МАРУСЬКУ», то, значить, теж знав, що робить. «Кум мірошник» не шкодить? Ні, навпаки. Значить — це теж ні. Ось це й буде резолюція… Га?
Ніхто не суперечив. Навіть Страменко присів, згубив тропи. «Як же ж!» — заїкнувся був та й прикусив язика, — резолюцію вже зроблено, значить крапка. А Сазонов засміявся про себе, але так, що було чути його горлове кихкання.
«Ото ж… Чим гірше, тим краще!.. Ких-ких-ких!» Гість з центру, тов. Маслов, останнє заперечив, але то така манера ствердження в формі заперечення, манера, винайдена в цю епоху «критики і самокритики»: