Маруся Богуславка – Іван Багряний

Ата подивилася на Рогача презирливо й гордо… Вона зрозуміла, з якою місією приїхав цей «обласний староста», — тая мета просвічувалась з його очей, винуватих і в той же час колюче-попередливих. «Цить, дівчино, не зроби божевільного кроку!.. Не кажи ніде нічого!.. Мовчи, якщо хочеш жити!» — здається, говорили понуро ті очі.

— Ні, не бачила… — відповіла холодно. А в виразі стільки презирства, до всіх. І до нього. І стільки чортячої гордості. Такої гордості, що в Рогача навіть погасло те співчуття, яке було ворухнулося в душі.

Він вибачився, попрощався й поїхав.

«Ні, мабуть, цю не зґвалтуєш… О ні! ..» — думав, чомусь незадоволений. Образила його та гордість, те презирство сатанинське. «Ич, ти!.. Як королева, чортовка!..»

В Ати Рогач дійсно викликав на цей раз огиду. І якраз дивлячись на нього, на його винуваті й в той же час по-передливо колючі очі, збагнула з усією ясністю, що було би безглуздям ставати їй на прю, навіть з усією її гордістю й правдою. Проти кого? Проти цілої системи?!. Справа-бо так обернулася, що усім цим панам треба найперше боронити честь партії й системи, а не якоїсь там, та ще безпартійної, дівчини. Честь окремої людини нічого не варта проти чести партії. Цю логіку знають навіть діти. Будь обережна! Досить поки що з тебе твоєї гордості!.. І твого презирства…

Ата зціпила зуби й пішла до кабінету директора, розраховуючи, що там ще нікого немає й вона встигне скористатися телефоном. Дійсно, не було нікого, й Ата подзвонила до Павла. А коли той озвався, промовила тихо, навіть не привітавшись в поспіху, боячись, щоб хто не зайшов:

— Я вас дуже й дуже прошу: того, що сталося вчора з тим… не було. Дуже вас прошу. Ви зрозуміли?

— Так. Я вас зрозумів, Ато, — промовило в рурці сумно здалеку Павловим голосом і зітхнуло покірно, і Ата відчула, що говорив крізь стиснені щелепи. — Я вас зрозумів…

— Дякую… — Ата почепила рурку.

«От. А то він міг би наробити руху. А навіщо!»

Так і завмерло все.

Гора заспокоїлась. Сумління тієї «гори» чисте. Нічого того не було й не могло бути.

Тільки чутка ще десь ходила, неприборкана. Як ти її приборкаєш? Чутка про те, що в честь весни й квітів тяжко ображено найкращу квітку міста Нашого, дівчину Ату, оту нічию, але найліпшу й наймилішу, таку дорогу всім.

XXVII

«Душа армії»

Душа армії, кузня її духу, фортеця її культурного й політичного виховання, краса й гордість нового ладу — військовий клуб. Ось він який!..

Тут Ата ще не була. Це одна з білих плям (і, може, навіть єдина на всій території міста Нашого), не досліджених ще допитливою дівчиною.

Звичайно, ця цитадель притягувала увагу взагалі всіх дівчат, як магніт надзвичайної сили, але Атину увагу вона притягала зовсім по-інакшому, не як дівочу душу, а як душу відкривача незнаного; як фортеця невідомого для неї світу, світу тих, що марширували тоді такими химерно-грізними й чужими для неї колонами, підробленими під монументальність скульптур, в кованості шинель, з закам’янілістю облич…

Це звідси лунала завжди ота, модна в верхах суспільства міста Нашого, розсаджувана звідси, як з досвідного плекальника, пісня про «любімий ґорад», на сторожі якого вони стоять:

Любімий ґорад

можеш спать спакойна…

А починалася ця пісня і зовсім зворушливо, таки зворушливо: «В далекий край товариш відлітає…»

Хіба це не бере за серце?! Тільки в пісні він відлітає по-російськи. І це також бере за серце й робить цю цитадель ще таємничішою. Що ж це за цитадель, що з неї товариш, абориген міста Нашого, відлітає й куди?!

Але сьогодні інтерес до цієї цитаделі в Ати пригас. Вона має нагоду відкрити Америку, але — вже їй те байдуже, й вона йде сюди не цікавістю гнана, не як відважний відкриватель, а з нудьгою, гнана сюди досадним обов’язком «скомороха» — «приставляти» й «паясничати», гнана примусом і в той же час стримувана глибоким болем душі, потоптаної й потолоченої, повергнутої в смятіння.

Вони мали тут давати концерт, вірніше, брати участь у концерті, як складник, хоч і мали би становити його головну суть. Вони — спеціяльно складений дівочий ансамбль на зразок славнозвісного «ТЕАЖІНАНСу».

Виявилося, що відкрити цю «Америку», так дбайливо охоронювану «сьома печатями», зовсім просто, їм прислали спеціальні перепустки, з ними вони опинилися тут, по цю сторону всіх брам, грізної варти й спеціального контролю. Дуже просто. Було тільки прикро, що по них не прислано авто, з тих люксусових авто, якими роз’їжджають «пани»-комісари й інші головні риби цього царства. Коли взяти до уваги, наскільки це царство могутнє, упривілейоване, багате (багате царство в царстві злиденному!), то така неуважність прикра, — це означало, що до них тут не особливий інтерес.

Проте це була неправда. І це вони відчули відразу, як тільки переступили поріг демаркаційний, що відділяв це царство від світу зовнішнього, — все виструнчилось назустріч їм. А коли вони переходили блискучий вестибюль клюбу й минали більярдні кімнати, заставлені зеленими столами, надимлені, як пекло, й наповнені командирами всіх рангів, озброєними більярдними киями, — всі ті командири, як по знаку якоїсь чарівної палички, покинули гру й висипались в коридор — проводжали очима гостей, тримаючи більярдні киї, мов списи на параді… Коли б же хтось узявся устійнити фокус, у якім зійшлися всі погляди, всі серця, всі хороші й всі нехороші (лукаві й єхидні) посмішки — то це була би Ата, що йшла попереду, опустивши голову, неначе її вели на страту…

Концерт мав бути пишний, але… якось навіть чудно думати й говорити про концерт, про мистецтво в цій фортеці — школі убивства — куди не кинь оком, з усього криком кричить щось протилежне красі й мистецтву, що збудовані ж на любові й ніжності: скрізь якнайна-очніше представлено всі знаряддя калічення й смерті — в схемах, в діаграмах, в моделях учбових, в плакатах, в гаслах, в карикатурах, — рушниці, пістолі, гранати, протигазові маски, танки, літаки, кораблі, дротяні загорожі, міни, бомби… шанці… доти… розриви… завали… зразки ран і язв від іприту та інших газів… корчі ранених… — все це наочно явлено в розрізі і в деталях, ліплене з пластмаси, різьблене, мальоване й зовсім оригінальне… І ось все це має бути тлом і середовищем для муз, що їх сюди покликано, чи просто наказом примушено з’явитися!..

Трішки моторошно в цій цитаделі. Зовсім незвична атмосфера. І зовсім парадоксальна ситуація — мистецтво має нібито обслужити знаряддя смерті.

Почуття лячности посилилося, коли Ата побачила у вікно з їхньої закулісної кімнати, де вони готувалися до концерту, як на подвір’я ДЧА[54] з запілля вмашрирувала сіра колона… Ні, спочатку задудніла земля здалеку, а тоді, ритмічно й грізно погойдуючись, вмаширувала маса в сталевих шоломах, — маса, таких самих, як тоді вона бачила, понурих, карбованих самими прямими лініями… «Слухачі прийшли!» — майнуло в голові. І стало зовсім тоскно. Як їй в такому душевному стані та перед такою масою виступати!

Тоскно…

Концерт почався. Почався він виступом власного дивізійного «балабаєчного» ансамблю, з претензією на наслідування знаного «ансамблю пєсні і пляскі» Александрова. Ансамбль співав і триндикав, а дівчата за кулісами в своїй кімнаті дослухалися, ждучи своєї черги, тобто другої частини концерту. Гнітюче почуття в Ати не зникало, а посилювалось; саме від слухання триндикання того «ансамблю» й реакції залі на нього, реакції отієї грізної маси в сірих дубових шинелях, з дерев’яними обличчями… Вона не бачила залі, але чула її вухами й нервами, — все те має бути дуже понуре й таке ж далеке від неї, як і ті плакати й стенди з розібраними гранатами й протигазами, з мальованою кров’ю (для виразності) й заляпаними кров’ю санітарами з пластмаси… Ансамбль співав немудрих солдатських пісень, таких зчовганих уже, грав на балабайках, гоцав «камаринського» з гуркотом. Заля понуро й зовсім скупо, нескладно, аплодувала, іноді іржала (як здалося Аті — іржала!), мабуть, з пласких якихось солдатських вибриків на сцені.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: