Маруся Богуславка – Іван Багряний

Тужно…

Але як же ж і здивувалась Ата, коли під час антракту виглянула нишком у залю, в щілинку межи завісою й бічною колоною… Вона уявляла собі залю, повну тих грізних кам’яних воїнів у сталевих шоломах, в ремінцях на обличчях, як у намордниках, шорстких, понурих… А побачила величезну — залю, повну ніби школярів, — повну стрижених хлопців, несміливих і тихих і зовсім не грізних, без шоломів і без шинель, посаджених рядочками, ніби на шкільних лавах, тісно, один при одному… Всі вони такі смішні в їхній обстриженості під «одну гребінку», в їхній зв’язаності й несміливості, в упокореності якійсь могутній силі, якійсь «дисципліні», уособленій різними блискучими начальниками, яких натикано рясно в перших рядах, та їхніми (начальницькими) жонами й дамами. Дами — це щось таке чужерідне в солдатській стихії цій, що, мабуть, поневолі будеш губитися, ніяковіти й втягати голову в плечі, коли ти смішно обстрижений, коли ти в казенну сорочку вдягнений і, в громохкі, незручні чоботища взутий… словом, коли ти знеосіблений, мовби арештант… Щось є спільне між цими милими й такими бідолашними юнаками й арештованими, або школярами. Це три категорії суспільства, яких стрижуть під одну машинку й «скопом» і які зовсім не становлять суспільства, бо не мають такого права: вони або ЩЕ ТІЛЬКИ школярі, або ЛИШЕ безіменні солдати, або ВЖЕ арештанти…

Коли дівчата вийшли в національних своїх пишних строях перед рампу, починаючи другий відділ (їхній відділ), — зала принишкла. Зітхнула, як одними грудьми. І замерехтіла очима. Аті здалося, що тиха, радісна усмішка попливла, як хвиля, по тих усіх юнацьких обличчях, по всьому тому знеосібленому стриженому морю… І раптом вибухнула громовими оплесками. Аж комісар, що сидів у першім ряду, здригнув, й ніби стривожено озирнувся по залі, й знизав плечима… Такі несподівані й такі грімливі були ті оплески після недавнього знудженого ляпотіння й того невиразного «іржання» (як було видалося Аті), що супроводили перший відділ концерту. А заля гримотіла й промінилася очима на сцену…

Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. «Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!..»

Дівчата заспівали…

Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співали… Вони гримотіли й кричали «біс!» і кричали «браво!» І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню…

Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильований, криво посміхаючись, звівся й десь пішов… Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості…

А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.

Найбільше повезло пісні «А ще сонце не заходило, та й настала темнота». Коли дівчата її проспівали, заля довго не могла вгамуватися, трепетала в оплесках і тупотіла, кричала «біс!» «біс!» «ще!!» «дайош!!». Стрижені голови аж підводилися, громадилися на всім просторі хвилями, вище, вище, перевершуючи хвиля хвилю. А в передніх рядах сиділо начальство — старші «воєначальники» й шереги блискучих молодших командирів всіх рангів і всіх родів зброї (від танкістів до авіаторів) — і так само били «браво», сміялися весело й гатили в долоні… «Не бере, не виходять!» Тоді командири, сміючись, стали бити організовано, всі враз, кричучи: «Бі-і-іс!!» А посередині командирського грона, в самім центрі тієї блискучої й мерехкучої старшинської молоді, сидів командир місцевого полку Денисюк і, сміючись, теж бив у долоні. І теж кричав «біс». Це особливо додавало охоти всій залі.

Між рядами в галасі й гармидері прослизнув комісар і сів поруч командира полку. Блідий і насуплений, він щось шепнув тому на вухо… Командир полку сховав раптом руки в кишені й зімкнув уста. Усмішка щезла, лице посіріло… Переставши бити «браво», він трішки підвівся й метнув з-під стрішкуватих брів поглядом по залі — й все ущухло моментально. Дівчата, що саме вийшли на естраду, «на біс», розгубилися, помітивши, як шепотів комісар, як позирнув командир і як несподівано й незрозуміло все перемінилося враз, як тріумфальний шум вщух нагло, немов осипався цвіт, побитий морозом.

Розгубившись, дівчата так і стояли біля рампи, не знаючи, що ж їм робити. Вони ж вийшли на «біс», а заля мовчить, похнюпилась, опустила очі. Мовчить. Що ж робить? Дівчата стоять і дивляться в перші ряди, чекаючи відповіді, мовби питаючи в начальства, «чи співати».

Комісар склав обличчя в величаву гримасу, махнув до них рукою милостиво й, розтягуючи склади, прорік:

— Пой-тє!

Дівчата проспівали свою останню пісню, ту, що за неї їх так викликано.

«А ще сонце не заходило, та й настала темнота»…

І замовкли. Заля — ані звука. Комісар поляпав у свої ладошки, два-три чоловіки поруч нього скромно підтримали компанію, але вся решта, вся зала — ані звука.

Дівчата почувалися так, ніби їх вистьобано дубцем за якусь невідому провину.

Бідолашні, вони не знали, що вся справа в т. зв. «бдітельності» та в дбайливому оберіганні вояцтва від впливу «місцевого націоналізму»… Поки вони співали, поки їхні пісні тріумфально марширували людськими душами й серцями, блюститель ладу й політичної чистоти «пролетарського воїнства», комісар полку Шубін побіг і забив десь на сполох, і потім припинив усе це чарівне дійство.

«Ніззя!»

Ще сяк-так це можна «там», за стінами, але зась «тут», у цій цитаделі.

Крапка. Дисципліна. Виконання.

Заслона зашморгнулася й закрила розгублених співачок. Паленіючи з сорому, з образи, з хвилювання і бліднучи з остраху, вони зійшли зі сцени за куліси…

Вони тут зайві!!. Їм тут зась!..

Це було чітке й пекуче почуття, що з особливим болем відгукнулося в Атиній душі.

І тільки тепер вона звернула увагу на факт, що ніде тут, в цій цитаделі, так рясно списаній великими й блискучими гаслами та різними цитатами й написами на дверях, вона не бачила жодного українського слова. Жодного слова, написаного по-українському! Отже…

Отже, загадка зі зміною поведінки стриженої маси розгадується дуже просто:

«Ніззя!»

За куліси прийшов штивний і зарозумілий комісар і спитав, чи не знають вони щось гарне по-російському?.. «Ні, не знають!..» «Як «ніззя» так, то «ніззя» й так».

Ніхто не прийшов їх проводжати чи щось сказати, бодай з чемности. Мов утяло. Лише командир полку офіційно й сухо, й сумно (так, сумно) подякував їм за спів і так же офіційно одкозиряв, сказавши, що гонорар вони отримають завтра… їм пришлють…

Коли вони виходили, блискучі й хвацькі командири, оті всі, що так захоплено й так спонтанно вибігали з більярдних кімнат при їх появі, а потім так завзято били «браво», зараз трималися обережно, стороною… Стрижені ж хлопці витупотіли масою геть і десь «строїлися» — чути було на подвір’ї горлаті й безтямні команди, — там смирні й милі хлопці робилися знову страховиськами — вповзали в свої дубові шинелі, в шоломи, підтягали на обличчях ремінці, як намордники, гатили страховинно чобітьми, — ставали, знову грізною, бездушною масою роботів з кам’яними обличчями…

Від усього Аті зробилося тужно.

«В дальокой край товариш од’їжджає» — чути меланхолійно звідкись з місцевим непоправним акцентом.

Ага! Ось він!!. Нарешті він дійшов до самої глибини серця — зміст тієї пісні про «любімий ґорад»:

«В далекий край товариш від’їжджає…»

Від’їжджає! І в цьому вся суть.

XXVIII

Перед трибуналом

Довжелезний стіл застелений червоним сукном, і нудьга смертельна на серці… Стіл, як катафалк, лише не чорний, а червоний, тим зловісніший, — червоний паралелограм стоїть монументально як уособлення кари й смерті, як печать сургучева над тими, хто має бути спроваджений в небуття за бунт і непослух, як символ чужого безпощадного й лицемірного «правосуддя» — тяжкі збрижі звисають низько, мерехтячи металево золотою лиштвою й китицями. І в тон лиштві мовчазно мерехтять холодним відблиском бронзові пірамідки на столі, високі карафки[55] й черепахові окуляри, що чигають, як сови; і такі ж зловісні, вороні апарати телефонні, прип’яті шнурами до страшної невідомості, до небуття, з яким мають безпосередній зв’язок ті, що сидять за червоним столом…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: