Маруся Богуславка – Іван Багряний

За столом сидить суд. Грізний і безмилосердний суд. За його спинами мерехкотять багнети нерухомої варти, — такої мовчазної й такої понуро-величавої, як ті воїни з плякатів чи ті, що йшли з муштри, в задубілих шинелях, складених з прямих ліній…

Серце Атине шалено б’ється… Вона хоче думати, що це сон, але знає, всім єством відчуває, що це ж дійсність. Вона мобілізує всі сили, щоби прокинутися, й немовби прокидається, — ні, це дійсність! Страшний стіл трибуналу стоїть. Вона знову одчайдушно хапається за надію, що це ж сон, хоче знайти ту щілину між реальним і нереальним, у яку можна вискочити з кошмару, але такої щілини нема. Реальні думки й почуття, що були й є, реальні слова й рефлексії, що були й є, не раз думані й передумані, серцем пережиті, реальні відгуки серця й реальні обличчя перед очима, до яких рефлексії були скеровані завжди в житті, сповнюють її всю, насичують тверезим відчуттям реальності. І вже надія, що це сон, як переломлена соломинка, жалісно блідне й зникає… І тоді душа Атина наливається раптом гнівом, гнівом відчаю й безоглядної рішучості від безвихіддя… А стіл трибуналу, який їй не раз уже увижався, як неминучість, у відповідь яриться все дужче й дужче, неначе набрякає злобою, розжеврюється, надимається, бубнявіє чимсь невмістимим…

Судять її. Притягли сюди, перелякану, схоплену нагло, поставили ось тут, обставили багнетами і самі обставилися ними, і судять. Нагло. Швидко. Уночі. І тікати їй нікуди. І на милосердя розраховувати нема чого… Добре!.. Дівчина одчайдушно стріпує головою. В неї ще є надія, що, може ж, вона, прокинеться і все мине. Одчайдупюо стріпує головою й стинається всіма нервами, кусає губи в сльозах… Гай-гай! Це дійсність, і прокидатися нема куди…

За столом сидить Сазонов з своїм моторошним Зайдешнером, з тим джурою, катом і радником воднораз. Поруч той сержант-«хлопчик». По боках, у бліках відсвітів червоного сукна й бронзових пірамідок сидить «колегія» — вся партійна верхівка: Страменко, Добриня-Романов, Рогач, партдама Орлова, якийсь невиразний дволикий Янус з ротом, повним золотих зубів і з одвислими губами від надмірного зосередження уваги; комісар полку Шубін, Гаврюшка Цигип, ще якісь військові в уніформах НКВД… Також між ними сидить і Павло Гук і дивиться на неї лютими очима… Всі інші дивляться не на неї, а в якісь папери, моторошно насуплені, суворі, або десь поверх її голови, закривши очі черепаховими окулярами, а Павло дивиться на неї, від того серце її щемить… Але дивно, їх, Павлів, чомусь два — один сидить за столом поруч Сазонова, а другий — біля неї, ніби видимий і ніби невидимий, — сидить біля неї й смутний такий. Ата знає, що цього не може бути, це у неї роздвоєння зору від хвилювання, — вона хоче зосередитись і з’єднати докупи ці два обличчя, але не може з тим дати ради — їх два!

Аті страшенно жаль себе — як же ж і швидко вони її поставили до суду! Вона цього сподівалася, але не так скоро. І серце її закипає. Вона стискує кулаки, й зціплює зуби, й дивиться на цей трибунал, чи на якусь там «колегію» таємну — люто мерехтить на неї зором. Ах, як вона їх усіх ненавидить! Тільки тепер вона розуміє, як же ж вона їх ненавидить! Всіх. Навіть того Рогача.

Вони вже її щось питали, щось говорили, але вона не чула до пуття, так у неї шумить голова й б’ється серце. Не б’ється — гуготить, клекоче, їй ставлять знову якісь запитання, щось кажуть, але вона не відповідає, бо й не розуміє. І тому вони особливо всі такі люті, нахмарені. Але ж вона нічого не розуміє! Вона тільки розуміє, що вони її ненавидять, а вона їх. Якщо раніше вона з них тільки беззлобно кепкувала, як з равликів, то зараз вона їх ненавидить. Це вона усвідомлює всім розумом і відчуває всім єством.

Нарешті Ата здогадується, — її судять за те, що вона не хоче вступати до комсомолу. Сазонов дзвонить у дзвіночок, закликаючи до тиші, бо зала шумить (виявляється, що заля повна людей), і важно так, театрально простягає до неї руку, поглядає єхидно й каже:

— Да-ак гетта (копіює Сталіна)… Да-ак чаво ти не ха-тиш вступати до камсамолу? Га? — і заскалює око.

Ата торопіє. Вона бачить, що Сазонову відомо все. Відома її розмова з Павлом Гуком і як він її втягав до комсомолу. Відомі всі її «страшні», «єретичні» думки й переконання. Від раптового страху їй здається, що вона летить з височенного якогось мосту у прірву сторч головою… Вона ладна заломити руки… Очі її наповнюються сльозами, й вона нічого не бачить. Прокліпує їх і нарешті бачить, мов крізь туман, як підвівся Павло Гук і став проти неї там, за столом, такий грізний, орденами обчіпляний, бородою зарослий. Він — прокурор. Він усе знає. Дивиться на неї пронизливо, а сам заріс бородою й змарнів увесь (то ж нелегко, мабуть, поки зважився віддати її!)… Що ж їй робити?! Він усе знає! Ось чим закінчується гра в кота-мишки, розпочата тоді!.. Аті так моторошно, що вона на краю притомності, але озирається, бачить залу, повну-повнісіньку людей, та все молоді, і враз страх її минає. Ніби вона воскресає.

«Ага, так?! Ну добре! — каже її знову притомне, її затяте, її непокірне серце. — Ага, так?! Ну добре!..»

І вона говорить. Вона говорить перед усіма те, що сказала колись на самоті Павлові. А всі за столом слухають її й спочатку регочуться, а потім починають злякано шикати, щоб вона мовчала. Потім тюкають на неї. А Ата вже їх ні крихти не боїться, бо вона їх зневажає. Які вони жалюгідні, які мізерні, такі злодюжки, як Страменко, як і Добриня.

І як це вона могла їх злякатися! Раптом вони всі і з лиця стають подібними на того Добриню-Романова, колишнього, що слухав її докори про поета Стешенка, мовби шкідливий кіт, — такі всі підленькі й злякані і в той же час хижо по-крисячому ощирені… Вона їм говорить і зараз про Стешенка й про багатьох інших… І про спідлене життя, яке вони зіпсували, бо зробили по своєму образу й уподобі, скопіювали цю нікчемність з власних душ; про те, що винищили героїзм, зліквідували святощі й красу людських душ, потоптали всі хороші пориви й заздалегідь оганьбили їх, бо вони не відповідають їхньому стандартові… Особливо оці підлі пристосуванці, оці «бившіє люді», — безпринципні руїнники усіх людських чеснот, пристосуванці до нового ціною зради всього і всіх, вони за право жити віддали всі свої принципи й тому стали принциповими зрадниками й лицарями підлоти. О парадокс! Знак епохи!.. Вона говорила все, що думала й передумувала за своє коротке життя в часи гіркоти, розчарувань і бунту гарячого юнацького серця й дерзкого розуму. Вона їм говорила про те, що вони всьому поколінню молодих прив’язали ганебну й гидку колодку своєї ніщоти, своєї немочі й духовної ницості — колодку свого маразму. І створили таку каторгу. Особливо каторгу для молодих, що прийшли жити, а не гнити… «Мертве хапає живе» мертвим похватом!.. Мертве — це вони. Як вони сміють говорити про ощасливлювання людей, коли вони такі духовні старці й каліки, немічні, приречені вже давно на злам, як непотріб! Брухт! Вони злобні, а злоба — ознака старості, причому не тихої, а підлої, відьмячої старості — духовної старості, що не хоче попуститися; сам не гам і другому нізащо не дам!.. Ви гляньте на себе! І гляньте на нас. Он коли, приміром, Люся йде, все кругом цвіте й сміється, бо вона має ясні очі й ясну душу. А коли йде ваш Добриня-Романов з його чорною душею, вчувається похоронний марш. Як же ви смієте судити інших?! Яким правом?!.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: