— До побачення, равлик!
Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона сказала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:
— Вибачте… — і легенько вклонилася на прощання.
Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почервонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його затремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойності, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:
— Ах, простіть… Дитя… Простіть… Його нема. Там спитайте… Там… — і показав олівцем нагору. — Ах, вибачте… Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей «равлик». Аті стало його шкода:
— Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгублено, — я піду нагору… До побачення… — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасного «равлика».
Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз позамикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стрибаючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка… Він заступив їй дорогу зухвало, окинув поглядом з голови до п’ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельнула диким поглядом, сповненим раптовим вибухом дикої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід… Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору… А Ата зупинилася на вулиці, розгублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. Постояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху друкарському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кивком голови, й за хвилину він опинився біля неї.
— Добридень, Вітре!
— Добридень, Сонце!..
— Дотепно, але невірно.
— Хіба ні?
— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, «сонце» уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оскому… І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут «сонце»?
Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:
— Може, я й маю оскому… Це вічне у мене… — похнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.
— Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьогодні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово «сонце» в ваших устах прозвучало просто як тяжка образа. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той рядок з пісні — «Та й вітра питає…»
— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже… Наказуйте! І Вітер зробить!..
— Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано… У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку через ту вашу оскому.
Вітер посміхнувся:
— Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто… живіт болить…
— Не вірно! Ви мусили би сказати: — «мій поетичний живіт болить», бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того «вітра буйного», в якого можна й поради спитати, і попустувати з ним, і сили черпнути!..
Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: «Ви думаєте, що такий уже й далекий?!» Але замість того запитав тихо, дивлючись десь убік:
— Ви когось шукаєте, Ато?
— Так. Кольку Трембача такого.
Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покрутив головою:
— Нема.
— Стривайте! Що значить «нема»! — аж стрепенулася Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?
Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи…
Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок редакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:
— Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трембача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.
— Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітрове плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому «нема тут»?
— Звільнили. Понад тиждень тому.
— За що звільнили? Як?
— Не знаю.
— Хто звільнив?
— Страменко… На наказ згори, ніби…
«А-а-а»… Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Кольку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візиту… Згадала виклик до Сазонова… І тут же згадала свої страшні підозріння… Боже!!.
— Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається… Скажіть тепер… чому «взагалі немає»? Швидше!
— Гм… Я сказав «може, нема»… Розумієте… — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, уривчасто: — Після того, як його звільнили, він напився п’яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк… І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку… Там, на другім кінці міста… біля «Червоної Зорі»… І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні…
— Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить «готового»!
— Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритомного, в гарячці… Запалення легенів… Крупозне…
— А Боже!.. Але він може ще живий?!
— Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не ходив. Ви ж розумієте… А рідних у нього нема… От і хто-зна… Бояться, брат, усі… Чутка, що вже нема. Сам Страменко ніби вчора комусь телефоном брякнув: «Був Трембач і нема Трембача!»
Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим поглядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.
— Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?
— Гм… Бачите, Аталейо… Я сам не знав… Ще до вчора ніхто з нас про це не знав нічого… взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в командировку поїхав. І тільки вчора вияснили… Як? Не питайте… Та й зараз мовчіть, взагалі… — Вітер махнув безнадійно рукою й замовк.
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збентежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.
«А я думала!.. А я думала!!.»
По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ», взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.
Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлопця «без роду, без племені» давно вже немає, десь закопали й земельку притоптали… — уявляла, як то її притоптали, і бігла спіткаючись.
Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міста аж за комбінатом «Червона Зоря», й треба розраховувати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була сердита. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді полохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того непотрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, стороння дівчина з жмутом білих лілей… А вона конче добере білі лілеї…
Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — таке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.