Маруся Богуславка – Іван Багряний

Десь регіт і свист. Трибунал блідне, блідне, ніби розпливається в тумані, вони махають руками, щось кричать і розпливаються, лише стоїть червоний саркофаг, але він не страшний уже. Хтось з них репетує стандартно:

«Це буржуазно!!. Це буржуазна вилазка!.. Буржуазна класова філософія!»

Це, здається, Добриня.

— А-а, — каже Ата. — Це ви! Ах, киньте. Не вигадуйте страшних слів. Я вам уже раз говорила про це, про «буржуазність», тоді, в педінституті. Але я тоді не договорила, головного не сказала. Що ви маєте спільного з пролетаріатом, ви, «бившіє люді»?! Чого ви так багато кричите про пролетаріат? Пролетаріат — це ми, але ми не потребуємо про це кричати, бо в цьому наша біда. Я вам тоді не сказала, хто ви. Ви — ч а д! Чад! Чад того, що відходить, що мусить відійти. Страшний чад. Ми не хочемо вас! Ми не хочемо успадковувати ані вашого чаду, ані вашої гієнячої моралі, всього того, що ви мусите забирати з собою в могилу… Колись догоримо й ми й, може, теж станемо чадіти… Догоріти й чадіти — це нібито, уділ всіх… Але там буде видно. Поки ж що — вашого чаду ми не потребуємо! Ні, ні!..

— А-а-а… — каже Сазонов чітко так і раптом визвіряється, а Аті зовсім і не страшно. — А-а-а… — каже Сазонов. — Добре! А ви збудували би краще життя? Га? (Так провокативно, мовляв, ану, посмій сказати «так»!).

— Так!

Увесь трибунал жахається, а тоді злорадно сміється й випливає з туману. Всі кричать:

— Ага, попалась!..

— Га! Ви збудували б краще життя?! (Іронія, глум).

— Так, ми збудували би краще життя!

— Хто це «МИ»?

— Хіба ви не чуєте з самого звучання? «МИ».

— А все ж таки?

— МИ! Діти роджених життя будувати, діти невтомних і чесних будівничих, лише скутих по руках і ногах, як той Прометей… Діти робітників і селян…

— Подумаєш, які будівничі! Що за геніальний приплив…

— Це не приплив. Це зовсім просто і без жодної геніальності. Наше таке призначення…

— Я ж і кажу…

— Не кваптесь… Наше таке призначення, як призначення маленьких і зовсім не геніяльних комах. Вони будівничі тому, що вони так живуть, така їхня природа, натура, покликання, якщо хочете, — будувати, бо жити. А жити — значить будувати. От і ми такі. Ми збудуємо краще життя, бо хочемо жити, а тим самим і будувати… Тим більше, що збудувати життя, краще від цього н е ж и т т я, зовсім легко. Нема з чим змагатися. Бо тут досі ніхто не будував, лише руйнував… Це жахливий дух руйнації — ваш дух, прикритий криком про «будівництво»… Ні, ми хочемо не красивих слів і порожніх ідей, і космічно-гігантичного горлороздирання. Ми хочемо жити! Ж и т и!!. І тому ми збудуємо краще життя… Власне, збудували б и…

— Що ж вам перешкоджає? (Іронія).

— Коли бджоли будують свої чудесні й прості (і тому геніяльш) стільники, то їм перешкоджає той, хто приходить і брутально загарбує їхню працю після кожного доконаного сантиметра, не чекаючи й не думаючи про те, що ці прості й щирі комашки, ці великі будівничі з Божої ласки хочуть самі жити й будують для себе… для себе…

— Хитро…

— Вибачайте. Тоді просто — зніміть пута!.. Пута зніміть!!.

Піднявся сміх. Хтось верещить: «Вона сказала «з Божої ласки»! Тю!! Вона ходила до церкви-и!..»

Регіт розлягається з усіх боків. Вся заля шаліє з реготу.

Ата озирається й раптом холоне вся: вона бачить, що вона тут сама одна проти ворожого моря. Коли вона говорила «МИ», вона почувала за собою тьму-тьмущу таких, як сама, тьму й тьму молодих і дерзких, сміливих, а тепер раптом побачила, що вона одна-однісінька. А перед нею й навколо неї вирує вороже море і всі обличчя на одну колодку, тепер на якусь особливу колодку, — ніби розмазані копії з Страменка — Сазонова — Добрині — партдами Орлової… якось так виходило, що риси цих усіх людей зійшлися в однім обличчі. І те обличчя наповнило увесь світ, ніби розмножене на шклостилі чи понадруковуване в Страменковій друкарні… І в той же час тут ніби зійшлися взагалі всі, кого вона будь-коли бачила чи знала, бо й їхні риси тут, але всі люди якісь сковеркані, як покривлені черевики, перероблені на страменко-сазонівський кшталт. Вони виповнили всю залю», а заля безкрая. Всі сміються й тикають на неї пальцями… І раптом Ата помічає, що вона стоїть перед ними зовсім гола. Гола перед судом і усім світом… Жах, і страшний сором, і одчай огортає душу. А судді й вся заля аж за животи беруться і вже тупотять і свистять…

Ату опановує безумний порив провалитися крізь землю, якби земля розступилася. Вона з одчаю скрикує й вибухає плачем…

… і прокидається.

Лежала, вся тремтячи в нервовій пропасниці. Сон не хотів відстати й все гнався за нею в потьмареній, розчахненій сном свідомості на реальне й нереальне… Аж мусила засвітити світло… На годиннику було 2-га година по півночі.

Лежала й думала, власне упорядковувала вир почуттів і уривки рефлексій, жаху, розпачу, гніву, дикого сорому, одчаю… А як заспокоїлася трохи, серце защеміло особливим болем, їй стало дивно — стало дивно й прикро, що у тім сні всі з’являлися, лише не було одного, того, хто був єдиним володарем її дум і її серця — не було Петра…

Потім зринула тоскна думка, що це ж неспроста його не було, й почало давити передчуття чогось трагічного, що мало статися, а може, й сталося, іменно з н и м, з Петром. Ці думки лізли в голову, а біль в серце все настирливіше й настирливіше. Вона вже не могла зімкнути очей. Тим більше, її опановував страх, що вона ж у жодні сни не вірила, а от звідкілясь прийшло те передчуття й так навально лізло в душу… Над ранок Ата була вже абсолютно певна, що з тим «божевільним» щось сталося непоправне… І майже була певна, що в тій трагедії, яка, без сумніву, сталася з Сміяном, головну ролю відіграв Павло… Таке лізло в голову.

Коли настав сірий ранок, Ата схопилася й, ледве вмившись та сяк-так причепурившись, подалася до театру. Ще й сонце не сходило. Тягар передуманих думок і перепалених вогнів давив її, як купа жужелиці.

В театрі, на подвір’ї, зустрів її здивований Харитон, бурчачи сердито, як і завжди:

— О!?. О!!. А то чого?! Горить, чи що? Спати треба!.. Ну, чого ні світ ні зоря? Що ви тут забули, Дахненя?! Га?!. — а сам дивився пильно й стривожено в явно перелякане обличчя дівчини, ану, що ж вона скаже, чого прибігла, «ну чого?» питали очі.

— Чи хтось уже є в театрі? — запитала Ата задихана, затинаючись.

— Тю! Хто ж це є ще такий ненормальний, щоби перся сюди ні світ ні зоря!

— Нікого? — перепитала тихо, хоч сама знала, що це смішно, безглуздо, хто б це прийшов спозарання так. Перепитала, а сама думала: «Де ж його шукати? Чи тут чекати?»

— Нікого… — буркнув Харитон. — Не було. Та ще й не скоро будуть.

— Гм… Нікого…

— Та нікого ж… Тільки отой спить…

— Хто?!

— Та ну, чого кричиш, дитино! — замахав Харитон рукою й подивився здивовано… Потім посміхнувся. — Та отой у своїй майстерні… Хропе на увесь театр… Отой «самашедший» же.

Ата аж похитнулася — так ураз приємно-приємно запаморочилась голова, так легко закрутилася від раптового звільнення — звалилася велика й тяжка гора, яка так була нещадно придавила її. Посміхнулася, зітхнула на всі груди й опустилася на лаву під рясними акаціями білими, що саме починали цвісти й дурманили залишеним від млосної ночи своїм запахом, п’янким і мрійливим. Опустилася сонна, — їй склепилися очі, так ураз захотілося спати, шалено, непереможно. Спати!!. Вії важучі зачинилися під навалою сну, як залізні брами, так що вона не в силі була вже їх зрушити… Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: