Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду заподіяла, поріг переступивши… А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй робити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стояла ні в сих ні в тих. «Може би краще піти геть?» Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.
— Добридень, — витиснула Ата з себе.
Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, вороже, затято… Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути… А далі сталося щось несподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу тихо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і закричав крізь плач:
— Ідіть геть!.. Ідіть геть!.. Ге-еть!!.
«Ага-а», — посміхнулася Ата, вірніше, скривилася в посмішку, щоб самій не заплакати. — «Вовченя ти таке! Он воно що! Ну, стривай же!..» — Окинула оком велику й порожню кімнату, де лежав сам Колька і де стояло ще кілька порожніх ліжок, навіть без матраців, побачила в далекому кутку табуретку, пішла навшпиньках і взяла її, поставила біля ліжка хворого, зібрала розсипані квіти на підлозі й не знала, що з ними зробити. «Ага, ось!» — на одному підвіконні стояла порожня шклянка; Ата взяла її, уткнула в неї квіти та й поставила на тумбі в головах хворого. «Води би, але де тут узяти? Нехай, потім». А тоді сіла й сиділа тихенько. Чекала, поки напад плачу мине. Нехай виплачеться. Вона уявила, як цей хлопчина лежить тут сам довгі-довгі дні й ночі, як він гарячкував при смерті, а біля нього за увесь час жодної близької душі, всі відцуралися, а рідні й взагалі нема. І от озлобився хлопець на всіх і вся, як вовк, затявся напропале й вирішив зненавидіти всіх, заплатити їм око за око, та й умирати в самоті. І от — нічого з тієї злоби не вийшло… Нехай виплачеться.
А Колька помалу заспокоївся, затих. Полежав, ніби дослухаючись. А тоді повернувся, підсунув подушку вище й наставився на Ату вже ясними, виплаканими очима. Ата посміхнулася:
— Ну, ще раз добридень, чи що?
— Добридень … — і добра юнацька усмішка осяяла бліде, виснажене обличчя. Воно знову стало подібне до обличчя колишнього Кольки Трембача, вже не було вовкуватим, старечим, шорстким. Очима він посміхався, а голосом вимовив сердито:
— Чого ви прийшли?
— А хіба що?
— Та … — і прикусив губу, а на очі знову навернулися буйні сльози.
— Ну, ну, товаришу Миколо! Ви ж мужчина!.. Зітхнув.
— Я не мужчина, А… Ато. Я вже дід. Д і д! І як дід, уже впав у дитинство. Знаєте, скільки мені років?
— Рівно дев’ятнадцять.
— Ні. Мені вже сто років. За ці дні й ночі, що я тут, і за той один день, що був перед тим, мені вже стало сто років. Не смійтеся… Ах, це не зрозуміти!
— Як ви сюди потрапили?
— Якщо ви мене тут знайшли, то ви знаєте.
— Значить, ви пияк?
— Я не пияк. І ви в те не вірите. За все життя я лише раз напився, ну й… зійшов з усіх копилів. Але не через те зійшов, що напився, а…
— Я знаю.
— Хто вам сказав?
Пауза.
— Це не важно…
— Правда, це не важно… — і зітхнув. — Єрунда все, зрештою. Аварія. Катастрофа. Але це — особиста катастрофа. Каюк. І мені все одно вже. Шкода, що оклигав.
— Ви мали запалення легенів.
— І це правда. Так. І тепер от вичухуюсь. І дуже шкодую… Ви пам’ятаєте цвинтар тоді… і церковцю?..
Ата здригнулася.
— Так.
Микола поклав руку на руку Ати і стиснув по-змовницькому, довірливо.
— Я хотів би тепер знову піти туди… Я невіруючий, Ато, але я хотів би піти туди… Сам… Туди ходять тільки ті, хто сам…
Серце Атине стиснулось. «Значить, катастрофа сталася таки на цьому пункті! І його напевно викликав Сазонов, але поводився не так, як зі мною, дівчиною. І, може, він не витримав?.. Цікаво, про що він його ще допитував?» Але не промовила й слова. А Микола, вгадуючи інтуїтивно запитання на Атиних устах, чекав, морщив брови тривожно. Але, не дочекавшись запитання, зітхнув.
— Так… Піти туди… І, може, назавжди… До того смішного янгола, що тужить, пам’ятаєте? У мене все вигоріло внутрі, і я тепер такий, як і ті старенькі бабусі й діди… І вже нічого мені не треба… Лише піти туди… — нагло урвав мову й пильно-пильно глянув Аті в очі. — А те, що ви думаєте, Ато, це неправда.
Ата вся згоріла.
— Не «думаю», а «думала»…
— Ну, от бачите. Але то неправда… Бачите, я маю тепер сто років і бачу все наскрізь. Але нічого, нічого. Я теж думав так… про вас, а тепер бачу, що то неправда. Я тепер бачу все наскрізь…
Заплющив очі, прикусив губу й лежав нерухомо, лише на чолі ворушилися уперті зморшки, блукали.
Ата почувала себе зовсім розстроєною, їй до крику шкода було цього хлопця, і вона не знаходила слів потіхи, щоб йому сказати; не знала, що ж їй сказати, бо всі слова слабі й банальні.
— Може, вам тяжко, може, вам не можна говорити багато? Тоді лежіть спокійно і не хвилюйтесь… А я піду.
— Ні, ні! Сидіть! — схопив за руку. — Мені можна говорити. І я лежу спокійно. А щодо хвилювання… Я ждав когось і хотів говорити, але ніхто не приходив, і мені не було з ким говорити, і я говорив сам з собою. І хвилювався. І геть виговорив усе й перехвилювався. Так що я хвилюватись уже й не буду. Все переговорено, і все передумано.
— Ой? Таки все?
— Справді.
— То ви не маєте чого й мені сказати?
— Ні, маю.
— Що саме?
— Мм… — пауза. — Насправді нічого особливого. А може, це й буде особливе. До речі — вам нічого не страшно?
— Ні… А хіба що?
— Та нічого. Знаєте, це, мабуть, від безкінечних думок, від безкінечного напруження нервів і серця в цій самоті і в цьому одчаї, що був, — нерви мої дзвенять, як натягнуті дроти, тривожно і лячно. І все набирає якогось особливого смислу й значимосте. Всіляка дрібниця. І тому ввижається різна нісенітниця… Але то дурне…
— Вам треба лікуватися.
— Знаю. Але цього вже, мабуть, не можна вилікувати…
— Чого саме?
Замість відповіді Микола махнув апатично рукою й замовк. А по якомусь часі:
— Чи ви знаєте… Чи ви мою біографію знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я… теж не знаю. У мене нема біографії. Так, якийсь біль, якийсь чад, туман якийсь, але це не біографія. Біографія має завжди якийсь початок, я так думаю, а це не має початку. Цей біль і туман не мають початку… Це туман досади й пекучої злоби, й невиплаканих сліз, і ще чогось, що йому немає й ім’я. І тільки. І серед того всього лише один сліпучий кадр, як удар блискавки… І от тепер я лежу цілими днями й ночами й думаю… Гляньте в коридор, мені здається, що нас хтось підслухує.
Ата вийшла в коридор. Було в ньому порожньо, пахло мокрим пилом і щурами, що десь шаруділи попід підлогою; лише в далекому протилежному кінці понуро вовтузилась прибиральниця з відром і мокрою рядниною. Сіро, вогко, півтемно. Хтось десь надривно кашляє й стогне… Ата повернулася назад.
— Заспокойтесь. Ніхто нас не підслухує… Але яка ж тут і порожнеча, яка непривітність! Бр-р-р… Про що ж ви думали всі ці дні й ночі?
— Уявіть собі… Ні, ви цього не зможете уявити… Я хочу написати книгу… колись… як живий лишуся… Книгу про той сліпучий удар блискавки, про той кадр, що заступив собою увесь світ, викарбуваний у моєму мізкові, затьмарив усе, як божевілля. Ви слухаєте?
— Так.
Микола знизив голос зовсім, до шепоту:
— Я недавно читав «Хведька Халамидника» Винниченкового. І, уявіть собі, плакав. Але не від цього оповідання плакав, а від іншого. Я бачив іншого Хведька… І то про нього я хотів би написати книгу. Таку… Таку… щоб світ увесь скрикнув!.. І там не було багато подій, лише один маленький шкіц, але його вистарчило би на цілу велику книгу, на багато книг…
Відсапнувся й, бачучи, що Ата слухає дуже пильно, розповів, що ж то мала би бути за книга. Розповідав, заплющивши очі.
— Уявіть собі сонячний-сонячний сліпучий день. Такий сліпучий, як сьогодні там. Лише — осінній, холодний, морозний уже. Уявляєте?