Заносилося на повний провал…
Коли Ата підходила до театру, поспішаючи пораньте бути на місці в цей важливий день, серце її охопила досада й тоскне пригнічення: вже перевалило за полудень, а біля театру — ані душі живої! Це небувале! В дні прем’єр цього ще ніколи не бувало. Завжди в такі дні, навіть коли то якась явно нікудишня агітка, навіть коли це випадало й зовсім серед літа, біля театру увесь день панувало оте специфічне пожвавлення, оте піднесення, отой, ніби великодній, настрій, що так характерний при кожнім очікуванні нового, — люди завжди товпляться біля фотореклам, біля каси, поспішають забезпечитись квитками, щоб побачити новинку першими, обмінюються припущеннями, говорять про улюблених акторів та про театральні інтимні «новини», розглядають стенди з зразками окремих сцен, окремих кадрів нової, ще не баченої вистави, гадають про успіх чи неуспіх. І навіть ті, що не збиралися йти на прем’єру за браком грошей, розглядають виставлені отак раптом фота, щоб хоч тим задовольнити свою цікавість. Особливо коли від моменту остаточного проголошення дня прем’єри й до її початку дається всього яких 15 годин часу, як-от сталося тепер. При отаких наглих, раптових проголошеннях, зумовлених збігом різних непередбачених обставин, біля театру завжди кипить. А театраломани, так ті навіть спостерігають за тим, як іде розпродаж квитків, ніби тим самим беруть участь у забезпеченні успіху чи неуспіху вистави… Але зараз — як на диво — нікого. Мертво. Блідий і стурбований касир визирає напружено з віконечка — чекає… чекає… чекає… Нікого. Побачивши Ату, касир зніяковів і одвернувся, ніби від сорому, ніби це він винен, що так погано йдуть справи.
З тяжким серцем Ата пройшла в сутінки й холодну порожнечу настороженого й мовчазного, мовляв Харитон, «храму культури»…
А фасад театру горить від кольорів, від реклами. І цілий будинок театру має надзвичайний, урочистий, святковий вигляд. Вікна помито, навколо прибрано, підметено, площа перед театром і доріжки навколо театру та в скверику театральнім посипані жовтим пісочком. В розчинених вікнах директорського кабінету, на балконах, у вікнах лабораторій, бібліотеки, у вікнах фойє виставлені живі квіти, квіти, квіти…
Адміністрації було дано цей раз занадто мало часу, наказавши десь там згори, з чиєїсь там примхливої волі зробити виставу цього дня — й крапка. А цей день — це був день зразу після «громадського перегляду». Одначе адміністрація показала зразок оперативности й устигла зробити все, що треба, в авральний спосіб.
За ніч було додруковано й домальовано безліч афіш і гасел і пообліплювано ними всі тумби міста, всі щити рекламні й так паркани по околицях:
«ПОСПІШАЙТЕ!!! ПОСПІШАЙТЕ!!! СЬОГОДНІ ПРЕМ’ЄРА!.. СЬОГОДНІ ПРЕМ’ЄРА…»
І в центрі, і на околицях, і на заводських подвір’ях, і на подвір’ях колгоспних найдальших околиць, і навіть по всіх найближчих селах і радгоспах… Це невтомний вітроногий Юрко-кур’єр і такі ж вітроногі його «напарники», велосипедисти з молодечої «Допоміжної бригади», ще вдосвіта об’їздили й оббігали всі площі, вулиці й перевалки, передмістя й ближчі села та й поприкрашували все афішами, зробивши вранішню несподіванку обивателям, ніби підіймаючи їх на аврал, — сповіщаючи всіх-всіх-всіх про те, що давно очікувана «Маруська» нарешті буде. Сьогодні! 21 червня! В суботу! О 20-й вечора! Початок точно!..
Крім того, адміністратор і директор, не досипаючи ночі, провели кропітну роботу — розверстали (розписали) належну частину квитків по установах і підприємствах та різних «партійних, громадських, професійних, жіночих і юнацьких організаціях». Так вже заведено, що для установ і підприємств, та всіх тих згаданих організацій утворено «бронь», тобто залізну гарантію на забезпечення завжди і повсякчас певною кількістю квитків, які можна отримати без черги… Це такий привілей… Отже, зроблено все, щоб задовольнити всіх. І щоб повідомити всіх…
І от — вже далеко за полудень, а біля театру — як на цвинтарі, жодного руху. І ні одного квитка не продано. І навіть — що особливо дивно — з підприємств та установ, та з організацій ніхто ще не з’явився вибрати «бронь», що завжди, нормально, робилося з самого ранку. Що таке?
Директор нервувався. Вже хотів когось посилати, щоби самим рознести квитки по установах і організаціях й втелющити де й скільки буде можливо; мовляв, нехай хоч якась виручка буде й нехай хоч хтось прийде на виставу. Але Сластьон категорично запротестував. «Нехай так!..» Він був ще під враженням учорашнього й мав фаталістичний настрій і тяжко ущімлений гонор. «Нехай так… Прийдуть — прийдуть, а ні — то ні…» «А може, й краще, як ніхто не прийде, — нехай ліпше зірветься вистава, аніж провалитися з громом». А що пахне провалом і ганьбою, в цьому Сластьон після вчорашнього не сумнівався ні крихти, як не сумнівався й у тім, що десь хтось «риє», спеціально «риє»… Йому навіть відома була формула дозволу, висловлена збоку Сазонова: «Чим гірше — тим краще». Отже, виходить, що й дозволено виставу тільки в надії на провал і компрометацію. Так би мовити, спеціально дозволено, і, мабуть, в зв’язку з цим стоїть і ця пасивність «організованого громадянства», чи «організованого глядача», тих усіх завкомів і місцевкомів, для яких заведено «бронь» і які з тієї «броні» сьогодні не хочуть скористатися; мабуть, дістали інструкцію…
Весь персонал театру сходився заздалегодя на свої місця, але настрій у всіх був пригнічений. На всіх вплинуло вчорашнє судилище, а ще щось таке, невловиме й ненамацальне, ніби прийшло з повітря. Всі поводилися тихо, ніби це не був день давно очікуваної й так пильно, з таким творчим запалом готовленої прем’єри, не день очікуваної слави, а день якоїсь жалоби, день неминучої, неуникнимої біди… Навіть упорядчики буфету поводилися тихо, поверталися мляво, насторожено, щоб не стукнути, не грюкнути, ніби робили приготування й самі не вірили, що це все буде потрібне… З часом настрій ще погіршав. Хтось приніс чутку, вловлену в місті, не то на базарі, не то в якійсь установі, — шептану чутку про те, що «вищі кола партії й НКВД проти «Маруськи» та що «за кожним, хто підходитиме сьогодні до театру, будуть спеціяльно стежити невидимі агенти й кожного братимуть на спеціальну замітку»… Ткач коли почув цю чутку (а хтось і йому вніс її в вуха), — торохнув люто кулаком по столі й зібрався бігти до парткому та до Сазонова; але — постояв, поторсав чуба, знизав плечима, а потім махнув рукою. Це все одно, що ганятися за якоюсь химерною тінню чи тому Давидові за «п’ятим колесом»… Тільки смішити себе. Та й… здається, десь наснувалося стільки інтриг, що легко й шию собі зломити… А чутку приніс (чи, може, й розніс?) власне, не «хтось», а Січкаренко, — десь він її ніби вловив, повзла… А відомо, що такі чутки хоч і повзуть, але такі вони моторні, моторніші за радіо й телефон, розходяться швидше за найголоснішу й найударнішу, спеціяльну рекламу. Ну, й хто ж це ширить таку чутку?!. В театрі ця принесена чутка моментально обповзла всіх і вплинула зовсім пригнічуюче. Було тепер ясно, чому біля каси так порожньо, чому не продано досі ні одного квитка. Щось десь твориться дуже неприємне, насуваються якісь хмари. Хтось десь працює в якімось, спеціяльно кимось заданім, напрямку…
Під враженням останньої, такої фантастичної чутки, театр зсередини нагадував скорше шпиталь, де загніздилась печаль, як зубний біль, і нашорошеність. Замість творчого пафосу — стан демобілізації, бажання, щоб все завалилось ще до того, як відкриється завіса. Так буде краще. Замість готуватися, люди огиналися, тинялися, не знали, за що взятися. Режисер пробував проробити ще раз деякі, найслабші, на його думку, мізансцени, деякі деталі, але справа йшла мляво, тупо, пиняво й він нарешті махнув рукою, — «а… до лиха!» Може б, одмовитися? Може би, викинути екстренне оголошення про перенесення прем’єри на інший день? Може би, справді відкликати всю мороку, поки не пізно?.. Може б… Бо в такому стані нічого не можна, зробити. Що можна зробити в такому стані? Але з другого боку, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати самому виставу, коли вчора ухвалено виставі бути та й нароблено стільки шуму з рекламою вже давно?! І навіть, якщо виставу ухвалено спеціяльно для компрометації, плянуючи ту компрометацію, то тим більше, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати цю плановану компрометацію?! Зірвати самому — це значить умножити біду… І так погано, і так ще гірше… Оптимістично настроєний був тільки Січкаренко, він собі ходив та посвистував, та посміхався бадьоро, не хвилювався даремно. Ні, ще одна людина на цілий колектив нічим не переймалась і була байдужа до загального настрою й до чуток, либонь, і не чула їх, — це був Петро Сміян. Він у блаженно-незбаламученому спокої щось там докінчував у оформленні, доробляв, переробляв, допасовував. Мовчазний, відчужений, замкнений, від усього абстрагований. Щось тлумачив скупими словами, а більше жестами, робітникам сцени, водячи їх по хаосу декоративних деталів, згромаджених у різних прибудівках та попідвішуваних на колосниках угорі; радився з механіком сцени, перевіряв систему освітлення, перевіряв з електриками-освітлювачами виносну апаратуру — прожектори на балконах тощо. Все повільно. Серед загального панічного настрою він один був утіленням спокою, зрівноваженості, ідеального душевного миру. І ідеальної мовчазної ігнорації всього зовнішнього світу з його «чутками» й інтригами.