Маруся Богуславка – Іван Багряний

Поки робили репетиції протягом усієї весни й протягом червня, — було цікаво, чекали чогось особливого, захоплювались. А як от уже все готове — відчувається ніщота всього того, ніби хтось вийняв, украв душу. Господи, чим захоплювались! Дурні лубкові турки, яких напевно ніколи не було, пришелепуваті яничари, опереткові одаліски, неправдоподібні шароваристі ґевали[58], буцімто «запорожці»… на якого чорта ті матнисті опереткові «запорожці», кому сьогодні потрібні!., безглузді пискляві євнухи, ходульні слова, високопарні й пусті, дубові вірші… Аж тепер відчувається, як болить язик від тих незграбних віршів… Ніщота! Все ніщота! Ніщота мислі, ніщота духу й мистецтва!.. А скільки енергії убито! І скільки надій! Оформлення ніби нічого, але при такій кепській решті, та ще й при поганому освітленні й воно згубилося. Та й що таке оформлення, коли решта — ніщо! Все бліде, анемічне, фальшиве, ходульне — балаган циганський… Куди дивився режисер! Куди дивилися помрежі! Куди дивилися всі!!. І було всім гірко й досадно… І так показатися перед найвищим начальством! Це ж були всі стовпи! Певно, що заріжуть. І так і треба. Це буде ліпше, аніж висвистить зала завтра. А висвистить.

Так не тільки думали нишком, ба деякі й говорили це вголос. Приміром, Січкаренко. — він ці думки тараторив злобно вголос, бігаючи по всій сцені й по всіх закулісних закутках і змиваючи гліцерином грим. Йому припала до серця атестація редактора Страменка, і тепер він її саркастично повторював і «розвивав» «порядком самокритики». І відчувався в його голосі затаєний тріумф. якась злобна радість від такої поразки. «Це смерть!,. Думка «Червоного Комунара», думка самого редактора Страменка, — це значить смерть! Кришка! Кришка й покришка!»

Всі дослухалися мимоволі до Січкаренкових слів, ще більше хвилювалися, хнюпилися, нервувались.

Особливо погнобленою відчувала себе Ата. Їй здавалося, що вона падає з високої-високої гори в прірву, — як то часом буває у сні. Все потерпло. Відчувала ніби якийсь внутрішній параліч, Такий явний провал, конфуз, пшик!.. І було в тому щось загадкове. Отак ніби хтось раптом наврочив хтось раптом відібрав усе. що бутто дане людині вищою силою, й все, що вона надбала сама: талант, вогонь, творчий пафос, досвід… Лишилась порожнеча. І от з тією порожнечею людина вийшла перед рампу… Власне, порожнеча прийшла тоді, коли вона вийшла й коли глянула в залю — і побачила там страшну темряву, а в ній немов вовчі вогники, блиск кількох пар очей… Очі купки страшних людей… І вогонь у ній погас моментально.

Дехто не чекав вироку «синедріону» й тихенько вислизав геть з задушливих закулісних хащів у таку ж задушливу темряву горобиної ночі. Ніби утікав.

Вирок «синедріону» був зовсім несподіваний і ніби алогічний: «Дрянь, звичайно. А посєму — може йти».

Це так підбив підсумок Сазонов. Вчинив зовсім як Соломон. І вмотивував:

— Якщо центр дозволяв до вистави «КУМА МІРОШНИКА», то знав, що робить? Якщо дозволив цю «МАРУСЬКУ», то, значить, теж знав, що робить. «Кум мірошник» не шкодить? Ні, навпаки. Значить — це теж ні. Ось це й буде резолюція… Га?

Ніхто не суперечив. Навіть Страменко присів, згубив тропи. «Як же ж!» — заїкнувся був та й прикусив язика, — резолюцію вже зроблено, значить крапка. А Сазонов засміявся про себе, але так, що було чути його горлове кихкання.

«Ото ж… Чим гірше, тим краще!.. Ких-ких-ких!» Гість з центру, тов. Маслов, останнє заперечив, але то така манера ствердження в формі заперечення, манера, винайдена в цю епоху «критики і самокритики»:

— Не скажи! Гм, гм… Річ не така вже й погана, а може, навіть і корисна. От я, скажем, люблю пісню «ЗАКУВАЛА ДА СІВАЯ ЗАЗУЛЯ». Прекрасна пісня. Там теж є й шаровари, і казаченьки і Україна — все; І воно нікому не шкодить, нікому не вредно… Ажи да? Ето тоже да! Пусть будєт… Та в конці-концов правий товариш Страменко — народ нашої соціалістичної держави політично дозрілий і сознатєльний, так він сам і оцінить належно. А корисна ця річ тим, що там про турків, і так смішно, а турки ж одвічний ворог нашої Росії… І України теж… Тож так їм і треба, гадам, тим туркам… І Дарданелли ж обратно, сказати б, річ актуальна…

Сазонов захоплено ляпнув Маслова по плечі й прорік, ніби підвів риску:

— Оце да! Умниця! Молодчина! От голова!.. Мені навіть і не снилося, таке… така політика… Тепер я розумію, чому цю «МАРУСЬКУ» дозволили в центрі! Хе-хе! Смали, Ткач! Тчи, браток!

І не збагнеш, чи в цього ідола було більше глуму з гостя з центру, чи власної зарозумілості й глупоти.

Але як би там не було, виставу дозволено.

Чути було, як Ткач зітхнув з полегкістю. Всі засміялись, так само з полегкістю. Тяжку проблему було розв’язано.

Ось так було вирішено долю кількамісячних страждань і творчих мук режисера, директора і його ентузіастського колективу.

Після цього Сазонов, задоволений з власної мудрості не бажаючи так просто сходити з цього прекрасного й такого високого балкона, а відчуваючи наглу потребу саме тут поглибити враження від тієї своєї мудрості, вдарився в сентенції на театральні теми.

— Взагалі, скажу я вам, братці, хіба це театр! І що з нього спитаєш, так одверто кажучи? Український репертуар взагалі ні до чого, якщо можна, називати «репертуаром» отих усіх «Кумів мірошників» та отаких «Марусьок». Це не те, що в Москві. От у нас в Москвє!.. Чи хто бачив «Єгора Буличова» в МХАТі? А «Бєлєєт парус»?.. А «Хлєб»!? А «Большой художествєнний»?.. А опера?!. А!.. А Козловський!?.

І пішов оповідати про Москву.

Збоку в солом’янім кріслі, що так жалібно по-старечому рипіло, сидів Чубенко зі своїми запорозькими вусярами, ну точнісінько такими, як на сцені були, тільки реальними; в спалахах блискавиць видно було, як він саркастично посміхався, саркастично і загадково. Його брало зло на того задаваку з його «от у нас в Москвє!» й хотілося сказати щось ущіпливе, щось шорстке, колюче («бережись, НеКаВеДе, Чубенко йде!»).

— Слухай, Сазонов! — промовив Чубенко ні сіло ні впало, перебивши патетичну тираду. — Чи ти той… Е-е… Чи ти оці блискавиці бачиш?

— Га?!. Що?!. Ну, ну.. Ага! Ну, бачу… А хіба що?

— Та от ти кажеш все «в Москвє, в Москвє». А от у Москві ти отакі блискавиці бачив?

— Ні, не бачив.

— Отож…

— Що «отож»?

— Та отож, я теж таких блискавиць у Москві не бачив… І більше нічого.

Сміх.

— Дурний ти, Чубенку!

Ще більший сміх. А Сазонов далі резонерськи:

— Гм… Я бачу блискавиці, але не чую грому.

— Почуєш і грім… — відповів Чубенко в тон, задумливо й насмішкувато.

— Адже немає диму без вогню, немає ж і блискавиць без грому. Ажи?.. Хе-хе, Козловського він у Москві бачив! А що той з Кременчуга, то це йому ноль?! Га?..

— Розбалакався дід… Сміх.

— Дурний ти, Чубенку!..

— Та я вже чув.

— Нічого, ще раз… Ти не про блискавиці б і не про Кременчуг. Ти б краще сказав щось про п’єсу, про театр, якщо ти такий розумний. Як ти нащот театру? — це все Сазонов.

— Та як же… Гм… Признатися, я в театрі тямлю стільки, скільки твоя руда кобила Мурка в цигарках «НАША МАРКА».

Дружний регіт. Потім мовчанка. По тій довгій мовчанці Чубенко прорік:

— За все життя я бачив тільки одну цікаву п’єсу. В цьому театрі-таки.

— Овва? І яку ж саме?

— Та це було давно-давно. Саме як пройшла колективізація і ще й «комнезам» був… Чи розказати?

— Валяй, бреши.

— Ну так от, тут була обласна конференція перших ударників колективізації. Значить, це було в 1930 році. І от після конференції показували їм кінофільм «ЗЛИВА». В цьому театрі. Гарний фільм «Злива». Може, бачили?

— Дозволь, дозволь! Ти ж казав, що бачив п’єсу, а тепер про фільм. Хіба ж фільм п’єса? Щось ти брешеш невлад. — Це Сазонов, а хтось: — «Злива» не п’єса, це фільм Кавалерідзе.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: