Побачивши Сміяна в такому настрої і при такій його діловій поведінці, Сластьон засоромився, зніяковів. Потім зціпив зуби й звелів усім «готуватися»… Це не було зухвале рішення дати всім тим «темним силам», що десь там готують біду, великий героїчний бій, ні, це було просте почуття сорому перед Сміяном і бажання не видатися всім на цьому тлі панікером. Це всі розумілими, й через те настрій від того анітрохи не покращав. І Сміянів приклад для багатьох не мав ніякого значіння. Сміян в очах тих багатьох був просто маньяком, істотою без здорового глузду, для якої зовнішній світ тому й не існує й ніякі, навіть великі трагедії його не заторкують, не хвилюють. Що з цього маньяка спитаєш?!
Готувалися. Отак собі. Без віри. Просто для проформи нацуплювали на себе раптом остогидлі й недоречні шаровари, плахти й дерги, лаштували різну екзотичну, тепер дурну бутафорію — стеклярусові прикраси, бляшане «срібло» й «золото» східної розкоші, іронічно ліпили собі турецькі та жидівські носи, нацуплювали запорозькі оселедці, ліпили вуса, малювали брови… І самі гірко іронізували з себе… Для чого це все?! І не тільки сьогодні, а взагалі для чого!? Ах, який був правий той Страменко!.. А деякі навіть і взагалі не готувалися, — раптом дістали сміливість зігнорувати розпорядження Сластьона. Таким був той же Січкаренко. Він ходив по сцені з лозовим прутиком замість хлистика й посвистував собі та похльоскував. А коли хтось нагадав про розпорядження Сластьона, гигикнув — «встигну з козами… Сьогодні встигну!» Він був явно певен, що сьогодні не буде потреби «чіпляти збрую кінську» й «мазатися», бо вистави не буде. Такий був і Костров, штатний декоратор, — цей прийшов напідпитку й, замість допомагати, «робив діловий шум», весело покрикував на сцені з явним глумом і викликом: «Давай шєвєлісь! Вєсєлєй!.. Дєлай двіженіє воздуха!! — Ха!..»
Ата й її подруги, Оксана Чоботар і Ольга Шведова, забилися в куточок за високі й рясні листаті пальми в бічному порожньому фойє й там, на м’яких кріслах, під портретом Сталіна сиділи й плакали… Не тому, що насувалася їхня колективна явна катастрофа, а тому, що Ата розповіла подругам про свої сьогоднішні одвідини Кольки Трембача… про всю його біду… І про того хлопчика-вовчика, що дер зубами хлібину по пояс у холодній воді… Дівчата наплакалися вволю. Так що й очі їм понабрякали. Ата вже шкодувала, що розповіла все подругам, їй здавалося, що тепер дівчата вже й не перестануть ніколи плакати… Ось вони вже перейшли й до робочої своєї кімнати «готуватися», а Ольга й Оксана все не можуть дати з своїми сльозами ради. Збентежені товаришки, всі інші «дівчата нашої країни», допитуються, що та чого, але хто ж їм відповість отак правду — чого?.. Ольга, готуючись грати матір, накладала грим на лице, створювала образ материнської печалі й скорби, а тим часом так плакала, що для створення образу безмежної людської скорби їй зовсім не треба би сьогодні накладати гриму. І сльози змивали їй грим, як зайвий. Те саме з Оксаною… Перед очима їхніми стояв зацькований хлопчик-вовчик, що дер зубами хлібину посеред річки… І в тій річці, мабуть, було менше води, ніж у цих дівочих душах сліз…
* * *
Біля сьомої години ситуація несподівано й круто змінилася. Барометр настрою почав показувати надзвичайний тиск. І той тиск зростав шаленим темпом… До тієї точки в центрі міста, де увесь день стояла гнітюча тиша й була пустка, почали сходитись люди. Та як! Вони потяглися з усіх кінців, по всіх радіусах міста, поодинці й групами, й цілими лавами, побравшись за руки, — то йшла молодь з далеких околиць, з заводів і робітничих кварталів, з колгоспів і радгоспів, з цукрових плантацій і цукроварень… Вона не могла раніше, вона щойно обмила з себе заводську й колгоспну пилюку й піт, причепурилась, як могла, натикала квіток в коси й на груди, побралась за руки та й пішла… Попливла плавом. Вона хоче бачити «Маруську»… Оту дивну й химерну «Маруську», що про неї ходили легенди по всіх-усюдах, але ніхто ще її не бачив. А тепер от вони побачуть… На власні очі… З молоддю йшли й старші. Вони теж хочуть побачити «Маруську», тобто тую «Богуславку», бо занадто вже багато про неї говорилося різного…
О сьомій годині театр був буквально обложений народом, як якась фортеця незчисленним військом. Людей стояло ціле море. Те море місцями було мовчазне, місцями кипіло, клекотало, сміялось, порскало дзвінким реготом, гомоніло молодо, бадьоро, і все тислося в однім напрямку — до каси. Щасливі, що вже дістали квитки, вилізши з несамовитої крутії, стояли оддалік гуртками й парами, чекали нетершіячи, коли вже будуть пускати… А море все прибувало, все повніло…
За сценою, де ще недавно панував дух катастрофи, раптом все стрепенулося. Ніби в людські душі хтось увімкнув могутній струм. Все забігало, запалахкотіло надзвичайним піднесенням, зарухалось, загукало в діловій гарячці. Загорілися вогні в усіх кутках. Загорілись серця. Закипіла робота… Пішло! Неначе крига рушила на річці, що прокинулася буйна й повна надзвичайної таємничої сили в своїх незбагненних глибинах… Щохвилини прибігали охочекомонні «зв’язкові» між сценою й касою та вулицею, доносили гаряче, схвильовано, тріумфально:
«Всі квитки розпродано!», «А люди йдуть і йдуть!»
«Біля каси скандал! — розпродано «броню», бо «пани» не з’явилися своєчасно, а тепер іде війна!..»
«Директор упрів! Збився з ніг!.. Так йому й треба!» — веселий дружний сміх.
«Місцева інтелігенція лишилася без квитків, бо огиналися, проґавили «броню»! І цим так і треба!»
«Дістала квитки інтелігенція! Дістала!.. Їй розпродано додаткові «стоячі» місця та «приставні»! Хай стоять… От буде давка!»
«Такої сили народу ще не було!»
«Аншлаг!!. Каса закрилася… Все розпродано! Але її штурмують!»
«Без квитків лишилося більше, аніж з квитками!»
«Йде продаж на завтрішній день!..»
«Ура, друзі! Ура!!.»
Все це діяло на змучених морально членів колективу з надзвичайною силою. Можна сказати, що ті, котрі вже були вмерли морально, раптом воскресли. Тепер вони можуть готуватися по-справжньому! Навіть Січкаренка несподіваний поворот справи вибив з його скептичної колії: знизуючи досадно й здивовано плечима, він мусив приміряти бутафорного запорозького чуба…
Імпульсивний Сластьон, відчуваючи вплив гомону величезних людських юрбищ на собі, як ніхто, уже загорівся, немов смолоскип… Він ішов до високої точки творчого піднесення. Одначе зрозумів, відчув, що пункт морального (психічного) управління всім, що діється, й усім, що буде діятись, і управління ним самим сьогодні уже не в ньому і не в цілому колективі, а деінде. Пункт морального (психічного) управління й фактор, що вирішуватиме сьогодні все, буде т а м, в тому могутньому людському морі, в його збірній душі й збірній волі. Він це відчув раптом з усією чіткістю й силою. Це ж уже заявило себе сьогодні з найбільшою яскравістю… І Сластьон хвилювався, як і кожен з його колег. Він розумів, що суд цього людського моря — це буде справжній суд, а не той, що був учора… Що ж він скаже, цей суд?..
Людська стихія, що обложила театр, спершу складалася виключно з мешканців робітничих кварталів та напівсільських і сільських околиць. Це був народ, оті «трудящі», про яких любить говорити офіційна пропаганда, як про «господаря країни», тобто люди, які до театру дуже рідко ходять, бо не мають ані часу, ані грошей, але як вже й ідуть, то так, як до церкви на Великдень, як нехитрі серцем і прості душею на надзвичайно урочисту відправу… Вони давно вже відкладали гроші на квиток, щоб піти на тую загадкову, давно оповиту ходячими легендами «Марусю Богуславку» мальовану тим божевільним». Вони чекали дня цього, а в цей день вони чекали цього вечора, щоб прямо з праці, сяк-так причепурившись, податися по давно очікуване. І от вони прийшли, пробігши часом десять кілометрів пішечки. Вони мали обмаль часу й далеку дорогу, але не спізнилися, прийшли саме в час, от тільки що квитків не всім вистарчило… Мешканці ж центру тим часом зовсім пошилися в дурні. А особливо тая вічно перелякана й вічно нашорошена інтелігенція. Зранку-бо по місту циркулювали різні, а часом зовсім фантастичні, чутки.