Маруся Богуславка – Іван Багряний

— А ти не перебивай. Я не про Кавалерідзе. Я про п’єсу. Я казав, що бачив п’єсу, значить бачив п’єсу…

— Ну, бреши далі.

— Так-от, значить, повен-повнісінький театр отборної публіки. Та якої публіки! Сам партієць та ударник, та от-борний комнезамож, та комсомолець з села… ну й з міста которі… Змичка, значить. Всьо народ передовой. Ну й дивились картину. Це такий фільм, бачиш, був з часів гайдамаччини, чи, як то кажуть учені, з «Коліївщини»… Ну, «Коліївщина» — це такий, примєрно, бандитизм був, як сказав би наш товариш Сазонов. Це колись було. Фільм, можна сказати, «виключно виховавчо-пропагандивного значіння», як сказав би наш Страменко; не якийсь там «дрібнобуржуйський». Театр тріщить. Партер і «гальорка» ломляться від народу. Жалко, що фільм був ще німий, бо тоді кіно ще не говорило. І от фільм дійшов до такої картинки… Ви ж пам’ятаєте «Зливу»? Ну, так от… Там є така картинка: вбогий селянин оре корівчиною чи теличкою, хіба розбереш, запряженою в соху. У «феодальну соху», як сказав би наш редактор «Червоного нашого комунара», ге-ге. Поганяє вродлива дівчина. Ох і гарна ж дівчина, сто бісів його мамі! Але не в тім діло, а в тім, що це його дочка, босоногенька така, таке ж хороше… Аж плакати хочеться, що воно таке гарне, а таке нещасливе, босоноге, бідолашне. Всі вони — дочка, теличка і селянин — страшенно вимучені, пнуться з останніх сил, сходять потом, а може, й сльозами… А буває, коли від тяжкої праці й сльози ж ідуть… А тут приходить пан з посшакою, окономом, чи що, й починають домагатися сплати подушного, що його той дядько нібито й досі не сплатив. Дядько той, селянин бідолашний, благає ще відстрочити, та пан і слухати не хоче, — він з посшакою забирають теличку, випрягають її й беруть на налигач… А дівчина з плачем, з великого горя, тую теличку за шию, а селянин за налигач — не давати б то з одчаю, — плачуть та благають… І от як вони вхопилися за теличку, тоді панський гарапник[59] я-а-ак не опереже, як не стьобоне того дядька та тую дівчину вповздовж спини… Га-а… Заля так і ойкнула… І ось тут, брат, і вийшов тіятр, п’єса вийшла, що я її бачив… А ти кажеш… Ойкнула заля, стало тихо-тихо після того ойку, після того, як пан оперезав тую бідолашну дівчину… Тихо, мов у могилі. Тільки сопуть слізно, а хтось там ще й сьорбає носом. І враз тут як не прогримить у потьмах на всю залу, немов ієрихонська труба з неба, хтось на всю пельку:

— «Ага-а!!. Продразвьорстки не виконав, гад!!. Так тобі й треба!..»

«Чи не сволота! Ти скажи, га!!— скрикнув Страменко, не витримавши. — «Ць-ць-ць!» — зацмокав він язиком скрушно.

— Еге ж, і я так кажу, — Чубенко в тон. — Ну, зала так і вмерла. Тихо, я тобі скажу, як у запічку. Тільки й чути, як цвірчить кіноапарат, як той цвіркун в степу, як ото підеш на дрохви[60]. І враз як не гагакне регіт, ніби репнула бомба. А за реготом як не гагакне грім рукоплескання… Сучі діти! Неначе стеля впала… І знову нагла тиша… А коли засвітили світло, коли тії лампки глипнули в залу, як ті бдітєльні очі, сказати б, нашого товариша Сазонова, — в залі й ознаки не було, що тут хтось оце сміявся чи в долошки ляпотів. Ніби то було помраченіє слуху… Всі дивляться на екран, і все в порядку… Так і зосталось невідомим, хто ж то, який гад агітував так… Який то сволоч… Отака, брат, п’єса! Зосталося навіть невідомим, чи те взагалі було… Я от і тепер зовсім не надійний, чи те було справді, а чи примерещилось колись у сні сп’яну. А ти кажеш… Отаку п’єсу я вроді бачив, о!

— Ну, брат, — скипів Страменко, — це ти теє!.. Це, брат, куркульський анекдот! Це агітація! Це з арсеналу Барата. Цього ніколи не було! Ніколи!

— Та не було ж, а я хіба що?

— Для чого ж ти мелеш, чортів сину!? Це куркулеві личить, а ти ж робітник!

Чубенко насмішкувато, закурюючи:

— А в робітників так хіба душа з лопуцька? І їм же сміятись хочеться.

— Чорт! Ти сьогодні випив?

— Та вроді би…

— Так ішов би спати.

— Та оце й я так думаю, спасибі тобі… Нехай лиш переморгає…

Сазонов стояв і сміявся, спершись на парапет. Сміявся голосно й щиро. Решта всі мовчали ніяково. Вони би дали дорого, щоби розгадати той регіт. А Сазонов дав би дорого, щоби побачити їхні обличчя в нормальному світлі, — цікаво, які у всіх дурні рожі, напевно! От цікаво!.. Мабуть, ту цікавість вгадували всі, й тому раптом усім згадалася купа їхніх, конче важливих, справ, пізній час, втома, і всі почали збиратися розходитись. «Чортів той Чубенко! Варнякає сп’яну катзна-що, а тобі ще доведеться, може, одмежовуватися!»

Так і розійшлися. Можна сказати, Чубенко розігнав; і сам пішов.

На балконі лишилися тільки Сазонов з Зайдешнером і Страменко. Коли вони лишилися втрійку, редактор Страменко сплюнув з балкона униз, в темряву:

— Тип! Тріпло чортове. Ти, Сазонов, цю розмову запам’ятай.

— Добре. А навіщо?

— А так. Потім здасться. Куркульська то шкура. Отак робітник, а отак куркульська шкура, класовий ворог!

— Він просто п’яний і злий сьогодні.

— Е, ні. Кажу ж, що то класовий ворог!

— Та ти що! Тю на тебе. Таж він партизан, червоно-прапорний герой і робітник з діда-прадіда. Це, брат, провірено.

— Що з того! А анекдотку чув?

— Та чув. Тільки ж може ж то й правда. Він і про блискавиці щось там говорив, а блискавиці от і є… — в голосі явна іронія.

— Неправда! Блискавиці — блискавицями, електричні розрядки в атмосфері, а анекдотка — то вже інша розрядка, то явна вилазка клясового ворога. Контрреволюційна анекдотка. Ніколи того не було. Ніколи. Наше місто індустріальне, робітниче, пролетарське, а ця анекдотка куркульська.

— А чому не індустріальна?

— Куркульська, кажу! Глитайська. Як я кажу, то вже вір…

— Гм… — і Сазонов раптом на повен голос зареготався.

— Чого ти?

— Та так… Ти все говориш про пролетаріат, про робітників, а… А я от стою й думаю: якщо з вас двох (ти й Чубенко) хтось куркуль, то, мабуть, ти, їй-бо! Ти ж з куркульського кодла… Га?

— Ні!

— Як же ж ні! Таж твій батько таки був куркулем, ба не тільки куркулем, а навіть лихварем, глитаєм… Ха-ха-ха!

— Ти забуваєшся, Сазонов! — вигукнув Страменко гнівно і… і в той же час підхлібно; якось воно так виходить, що ці дві суперечності зійшлися в цій людині й тримаються купи. — Ти забуваєшся! Ти ж знаєш, що я зрікся свого батька, засудив його…

— От іменно… Знаю… Але відколи світ світом, відомо, що яблуко від яблуні… Ха-ха-ха… Ну, ну, не буду, не буду… Але хватка в тебе, брат, глитайська, куркульська хваточка… мертва… вовча… Як ти того Чубенка! Зразу за горло! Ха-ха-ха… Ну, ну, не буду, не буду… Бідний Чубенко… Так ти кажеш, що його розмова — це вигадка? Страменко без слів підійшов до дверей, відхилив їх і гукнув у порожній театр:

— Харитон!!. — і вернувся до Сазонова. — Ось зараз прийде жива хроніка цього театру й навіть самого цього будинку від дня його сотворення.

По якомусь часі на балкон просунувся Харитон, забілівши при спалаху блискавиць в своїй полотняній сорочці й підштаниках.

— Хто мене кликав? — пробубонів Харитон сердито, незадоволено.

— Я… Сідай… Скажи, Харитоне, ось товаришу Сазонову… Ти ж знаєш, хто такий товариш Сазонов? (Спеціальний натиск). Так от скажи йому, чи було колись тут, в цьому театрі, ось таке (і стисло переповів Чубенкову байку).

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: