Харитон прослухав байку. Помовчав. Чути, як посміхнувся, чмихнувши. Пошкріб п’ятірнею потилицю ніби спросоння, а насправді затягуючи час і маскуючи розгубленість. І нарешті зашкандибав:
— Воно, конєшно… І обратно ж — хтозна… Буває всякого. Але такого щоб, так не пам’ятаю. Ні, не пам’ятаю. Не було, значить. Мабуть, не було. Хтось вигадує.
— От бачиш! — Страменко до Сазонова, а тоді знову до сторожа й завгоспа театру:
— А скажи, Харитоне, про що говорять там у вас у театрі?
Харитон знову пошкріб потилицю.
— Та говорять… Ви ж чули сьогодні.
— Ні, так, поза сценою?.. Анекдоти там які чи так, скажемо, які куркульські теревені?..
— Та говорять все, що в голову збреде,— значить і нащот дівчат которі, а которі так нащот і молодиць… І про горілку обратно ж… Про все…
— Е-е-е… Теє… Там у вас дійсно є й дівчата, і нєкоторі є язикаті з них… Вони говорять?..
— Та говорять… Раз є язик, то чого ж. Обратно ж про все: про хлопців, а которі й про любов…
Сазонов знову зареготався. Весело. А тоді поляпав старенького Харитона по плечі:
— Іди, діду, спати. Вибачай.
— Спасибі. Прощавайте.
— Спи собі…
«Дід» пішов, а Сазонов все сміявся. Нарешті:
— І скажи, яка ошибка! Тобі б бути начальником НКВД, а мені редактором твого «Комунара». Ха-ха-ха! Чистий Пінкертон, чистий тобі слідчий!.. І так прямо на балконі! Ха-ха-ха!
Страменко скипів, розгнівався — не в жарт.
— Ти, здається, хопив через край!.. Ти ігноруєш!.. Забузаєшся, товариш начальник!.. Забуваєш обов’язки… Притупив бдітєльность, не туди дивишся… Я тобі про Чубенка, куркульського прихвостня, а ти все на мене… Добре… Тоді ми поговоримо на бюро Обкому…
— Добре. Давай і поговоримо. В бюро.
— Це… це… це нахабство… Це… — Страменко остаточно рознервувався, шарпнувся, сплюнув і пішов геть.
А як уже Страменко діходив до дверей, Сазонов промовив мляво, спокійно:
— А вернись! (Редактор вернувся). Сідай! (Редактор сів). Сазонов тихо, мляво: — А тепер от що — ти питав Харитона про різні там настрої… Це все добре, але стрільба по горобцях. Та ще й на балконі. А я от хочу тебе спитати, і про речі серйозніші. Тільки не тут. Ми зараз підемо он туди через дорогу, до твоєї редакції, до твого кабінету (бо до бюра Обкому далекувато), й ти мені розповіси, як воно там «угорі»… Ну, в Обкомі, і в Рогача теж, і в Педінституті в осередку… І на ливарні — серед наших панів та в осередку, і так… В тебе там багато «кореспондентів» скрізь…
— Так-так. Авжеж, багато… Ну, чудесно. От добре, що ти той… — залебедів Страменко, — ну, ясно ж!.. Будь ласка… Знаєш, той Рогач ще й досі плутає УКП з
КП(б)У. Я йому не довіряю… А Кайдан — так це ж зінов’євська шкура. Знаєш, він…
— Добре, добре, — перебив Сазонов з явним глумом. — От бачиш, як гарно. Але стривай, стривай! Не тут, не тут! Виключ пока свій гучномовець, і пішли до тебе. Зайдешнер!..
Зайдешнер з темряви кахикнув у кулак, реєструючи свою присутність. Потім почвалав до дверей і відкрив їх, освітивши їх зеленим електричним ліхтариком.
В ті двері вони й вийшли.
Ліхтарик погас.
* * *
Погноблена й розбита морально Ата вийшла з театру в темряву, розпанахувану мовчазним блискотінням. На вулиці стала нерішуче, — яка темрява! їй було страшно. Страшно йти самій в таку чорну ніч, в те грізне й загадкове миготіння.
Хтось зупинився біля неї. При спалахові упізнала — Петро Сміян. Інстинктово схопилася за рукав:
— Мені страшно. Проведіть мене… Пауза.
— Давайте руку… — промовив спокійний, ледь-ледь насмішкуватий голос.
Подала руку. Але враз і вихопила її, — його рука була шорстка, тверда й гаряча і ніби тремтлива… Вихопила свою руку й вони пішли так, торкаючись ліктем ліктя, щоб не розгубитися.
Мовчали. Аті було солодко, було страшно, було хвилююче.
— Вам страшно? — запитала вона супутника, аби щось запитати, аби якось розполохати власну розгубленість.
— Аякже, — відповів той самий ледь насмішкуватий голос. Ніби холодної води трохи линув на голову.
Це стільки й розмови було. Йшли мовчки. Думали кожен про своє. Ата напружено чекала, — ану ж він щось скаже; чекала кожну мить… Але супутник її мовчав. Тоді зринула стара гіркота й додалася нова. Взагалі дурне все, все! Недавнє почуття страшної порожнечі, гіркого розчарування, катастрофи зринуло з ще більшою силою. Йшла й думала, все про те ж, все про те ж. Почуття, що зродилося на сьогоднішній генеральній пробі, стероризувало їй душу, затопило її, знекровило, обеззброїло. Почуття аварії. Надворі тепло, задушливо, а їй наче холодно, їй холодно від тих поглядів. Ще й досі відчуває їх на собі… Там був і Павло; сидів сам у переднім ряду порожніх стільців; зразу дивився просто, а потім опустив очі в підлогу… Все те було не перегляд п’єси, а якийсь трибунал, що, як маячіння у сні, заморожував кров, мав судити її (і всіх їх!) на страту. Конче на страту…
Немов мороз упав і побив цвіт радости, цвіт надій, погасив вогонь її творчого лету… І, мабуть, у всіх так…
Ну й вийшов пшик. І вийшов пшик. Пшик. А хіба щось інше могло вийти? І як можна було сподіватися чогось іншого?!. Та й, мабуть, правда, що сама п’єса наївна й нікому непотрібна нині… Все на купу…
Цілковитий провал.
Ах, все забути, все геть забути!..
В тяжкому настрої мовчки дійшла Ата до своєї хати з своїм супутником. Він так і не проронив ані слова до неї.
Біля хати вони зупинилися. Стояли й дивилися на захід, як бігли вогняні корчі в чорноті по хмарах… Власне, на корчі дивився Петро Сміян, а Ата при тому миготінні дивилася в його обличчя, зосереджене в собі, загадкове, — особливо загадкове тепер від чаклунського того миготіння. Таке, мов з подзьобаного граніту. Задивлене не на неї! Але, без сумніву, схвильоване від неї! Чи то так лиш видається їй?
Ата думала, що він щось скаже-таки до неї. Але він не сказав нічого. А вже як розставалися, взяв її простягнену руку й промовив спокійним, усміхненим голосом одне-однісіньке просте слово:
— Добраніч…
І потис злегка руку. Лиш ледь-ледь затримав її й пустив.
«Добраніч».
І пішов у чорну задушливу темряву.
На руці ще довго трималося тепло його руки, а у вухах бринів спокійний, рівний і трохи насмішкуватий голос.
Ата проплакала на самоті всю ніч. Чого? А так. Проплакала, та й усе. Дивилась у відчинене вікно на далекі тривожні спалахи й тихенько плакала. То здавалось їй, що вона одна-однісінька, самотня на увесь цей велетенський, чужий, ворожий і чорний, як цяя темная ніч, світ. А то здавалося, що їх двоє… І, може, сльози від того голосу насмішкуватого, що помандрував десь, теж один і самотній, але такий упевнений і спокійний у цій чорній задушливій ночі, під тими загадковими вогнями блискавиць.
XXX
Хлопчик-вовчик
Яскраве вранішнє сонце заливає світ повінню радості й проміниться на всьому, і все сходить сяйвом. Золоті німби стоять над квітами, над коронами дерев, над стовпами телеграфними, над ластівками, що сидять на телеграфних дротах, над чорно-синіми банями недоруйнованих церков… Золоті німби ходять навколо лелек, що кружляють в синьо-ультрамариновому небі.
Золотий німб стоїть і в Атиному серці… Вона встала сьогодні трохи смутна, але ніби й опромінена зсередини, — смутна радісним смутком. Буває такий радісний смуток, така легенька замріяна печаль… Ще тільки прокинувшись під ударом сонячної стрілки і лежачи в ліжку, в тумані тієї печалі, Ата згадала вчорашні мовчазні молоньї, мовчазного свого супутника, мовчазний потиск руки, мовчазний голос (атож, мовчазний голос, до того спокійний, що в ньому нічого не бринить, лише трішечки, трішечки іронії), з його єдиним словом «Добраніч», його спеціальну відчуженість від неї; зумисну отаку відчуженість бранця, прип’ятого міцно до її серця (прип’ятого ж!) — згадала все це і засміялась. І промені з серця видерлися назовні й замерехтіли в очах… Ата піднесла праву руку, подивилася на неї пильно, розчепірюючи тонкі пальці, ніби хотіла щось на ній вглядіти, якийсь слід, й притисла її долонею до лиця. Потім враз схопилася, швиденько одягла купальний костюм, хопила халатик і рушник і подалася в сад до річки; на кладці з розгону кинула халатик і рушник і — шубовсть у воду, в гостру, шипучу, кипучу водокруть…