Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Уявіть собі сонячний-сонячний сліпучий день. Такий сліпучий, як сьогодні там. Лише — осінній, холодний, морозний уже. Уявляєте?

— Уявляю.

— А тепер уявіть собі вбогий робітничий квартал великого індустріального міста на Україні. Уявляєте?

— Уявляю.

— А тепер уявіть собі хлібний ларок і величезну чергу обідраних людей біля нього. Уявляєте?

— Так, зовсім чітко.

— Гаразд. А тепер уявіть собі маленького Хведька Халамидника нової ери — отакого собі замурзаного, лахатого безпритульника, отакого хлопчика років 11-ти, «злочинця неповнолітнього»… отаке вовченя зацьковане й ощирене на всіх, бо ті всі його сахаються, як скаженого, й ненавидять, як злодія, й штурхають ногами, як шматок бруду… Уявіть собі отакого вошивого, коростявого хлопчика, що дивиться на увесь світ спідлоба й пильнує очима голодного зацькованого вовченяти, де б потягти шкуринку хліба… Уявляєте?

—Уявляю… — Ата справді чітко уявила собі отаке зацьковане вовченя, бо це ж і не тяжко, це можна завжди бачити.

— А тепер уявіть собі отаке: хлопчик, улучивши момент, потяг із ларка хлібину. Цілу пухку білу хлібину! Ви уявляєте? Хлібину!!. Й кинувся навтьоки. Зчинився лемент. Ой-йой-йой!.. Все, а насамперед продавець та з ним кілька міліціонерів, кинулося з лайкою й тютюканням навздогін. Уявіть!.. Ні, ви собі уявіть! — попереду хлопчик з хлібиною, а за ним така страшна погоня! А назустріч уже біжать інші міліціонери й інші заюшені «статечні» люди — летять на того хлопчика, як хорти на зайця. Куди тікати? Куди?!. Га? Куди?!. Де дітися з хлібиною? Можна б ту хлібину покинути, але як же ж хлібину покинути?!! Хлопчик стрімголов подався до річки… Тут текла річка, ши-и-рока, хоч і не дуже глибока. Рятуючись від погоні, хлопчик кинувся просто в річку. Побрів. Все далі й далі. Бреде, бреде… Погоня лишилася на березі. Лементують. Але бояться брести, бо вода холодна. А на другім березі теж уже люди… Міліціонери погрожують стріляти. Та хлопчик бреде собі, туди-сюди тиняється, тримаючи обома руками хлібину. А забрівши на середину, став, озирнувся, як вовчик, на крикливу юрбу обабіч і, почуваючись у безпеці, впився в хлібину зубами. Рвав її, й, не встигаючи розжовувати, ковтав! Цілими шматками. Квапивсь. Боявся, що відіймуть. Он там уже хтось роззувається, щоб забрідати… І давився, запихав шматки хліба руками в рот, швидше, швидше!.. Він тинявся по річці сюди, туди, брів уповздовж, назад, уперед, по пояс у холодній, крижаній воді, крутив на всі боки головою, стріляв очима на ворогів спідлоба і рвав, рвав ту хлібину зубами й руками й глитав її, глитав… глитав… Ось такий кадр. Уявляєте?

— Уявляю, — прошепотіла Ата тихо. Вона до болю, до крику чітко уявила, як той голодний хлопчик дер хлібину зубами й кришив її тремтячими руками, запихаючись посеред річки перед несамовитою юрбою. Боже! Який жах! І яка страшна, розторощуюча правда. Цього не можна вигадати. Ні, цього не можна вигадати. Це може тільки бути…

А Микола закінчив тихо:

— Хлібину хлопчик устиг з’їсти. Встиг, поки добралися до нього «закон і порядок», поки добралися ті мисливці. Але ті мисливці вже його не лякали і він тепер навіть не утікав від них. Куди втечеш? А мисливці — якісь працівники міліції й «угрозиску» в цивільному — витягли хлопця з води й разом уже з форменими міліціонерами та завларком збили його тут же перед ларком до непритомносте… За «розтягання соціалістичної власності народу»… Уявляєте? —закінчив Микола зовсім тихо.

— Так… — прошепотіла Ата здушеним голосом, крізь корч у горлі. — Уявляю…

Вона прекрасно розуміла, що той хлопчик — то сам цей Колька Трембач, а кадр цей — це єдиний кадр із його біографії, що його він пам’ятає, й з якого ціла та біографія складається, отой самий кадр, що «заступив собою увесь світ, затьмарив усе, як божевілля». Господи! Тут треба мати мужеське та ще й добре загартоване серце, щоб не розридатись… Ата трималася з усієї сили, кусаючи губи.

А Колька помовчав і зітхнув:

— Ось те, що не дає мені спокою, що невідступно лізе мені в голову і що може затьмарити увесь світ. Правда ж? З цього могла би бути на весь світ приголомшуюча книга, ажи?

Схвильована й украй розгублена, Ата не відповідала. Не відповідала, щоб той не чув, якби тремтів її голос. І, може, тому, що Ата не відповідала, Колька зів’яв і махнув рукою.

— Але я тієї книги й не напишу… Навіщо? Е-е… — і знов махнув рукою. Помовчав. — Я не маю ні до кого жалю. Ні до кого. Так само, як не маю ні до кого й вдячності… Лише… Лише до вас, Аталейо.

— До мене? — здивувалася Ата. — Чому ж до мене?

— А так… Ви будете сміятись, але не смійтесь і не думайте, що я той (язик не повернувся сказати «закоханий», лише легенька червінь залила щоки)… ні, інше. Ви бачите, який я старий, який я дід? Бачите?.. Я все життя хотів хоч одним оком побачити свою Матір. І — не бачив. Я навіть не можу уявити, яка вона могла б бути. І навіть не певен, чи вона в мене була взагалі… А хотів би її мати… Як не матір, то хоч би сестру… Але я не мав ні матері, ні сестри… І от ви — як сестра… моя сестра…

Ата поклала на хлопцеве чоло руку й одвернулася. Якась сила одвернула її голову набік… А в Кольки чоло було холодне, як у мерця, і вогке, в крапелинах поту. Перемагаючись, Ата промовила якнайсерйозніше:

— Ви сантиментальний, товаришу Миколо… Це вам не личить.

— М-можливо…

— Зовсім не личить! Я вас би просила… Ні, якщо я сестра, то я буду вимагати: ви не будете сантиментальничати! Обіцяєте?

Обіцяю (шепіт).

— І ви будете оптимістом! Будете триматися на ногах, будете їсти, поправлятися… Що ви любите? — і зазирнула в мерехтливі очі. В обох їх очі були повні сліз. — Ну ж! Я вас запитала!

— Я люблю все… — і поправився з гіркою посмішкою: — Я л ю б и в усе.

— Киньте минулий час! Давайте теперішній і майбутній — «Я люблю все», «Я любитиму все!» Добре?

— Так, — поморщив брови, подивився на Ату, й брови розморщилися, щира, ясна посмішка залила лице. — Добре!

— Ви мусите встати! На зло всім. Вас одвідуватимуть… Вам допомагатимуть. Але ви не вередуйте. Обіцяєте?

— Обіцяю. Вам обіцяю…

— Гаразд. Дайте мені вашу руку, — і Ата міцно стиснула худющу, кістляву й гарячу руку. — Хтось іде. Здається, виганяти вже.

Справді, відчинилися двері з рипом і просунулася в них «діжурна», похмура офіціальна службовка, й досить злісно та глузливо прорипіла, кривлячи рота на один кут:

— Прийом скінчився, мої милі!

Ата чомусь почервоніла від того «милі» й від того похабного кривляння.

— Ну, бувайте, Миколо! Пам’ятайте обіцянку.

— Пам’ятатиму. Потисли руки. Й Ата пішла.

— Їжте! Багато їжте!.. — кинула на прощання, не знайшовшись сказати щось сердечніше, краще, в присутності тієї несимпатичної, зовсім несимпатичної «діжурної».

Скільки Ата йшла назад у сонячній повені, стільки їй у тій повені ввижався безпритульний хлопчик по пояс у холодній воді, рве зубами хлібину й глитає її, глитає під тютюкання роз’юшеної юрби… Гляне Ата на леваду — а там в Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:і н! Гляне на блакить далекого озера — він!.. На кущі кукурудзи, на грядку одцвітаючої редьки з опудалом посередині, за чиїмсь тином — він!.. Може, то й справді опудало лякати горобців і щигликів, а може, й він по пояс у холодній воді…

Здуріти можна! Ата тре очі й намагається розігнати те пригнічуюче враження, що тепер іде слідом за нею. їй здається, що, мабуть, за кожним кущем, за кожним рогом вулиці чи перевалка стовбичить отакий хлопчик, отакий вовчик… І ніби на потвердження, з-за одного рогу вивалила мальовнича юрба дітлахів. Всі вони худющі й припечені сонцем, як циганчата, в неуявнім лахмітті, подряпані, голоногі й простоволосі, але страшенно веселі. Вони їдять рогіз, несучи його оберемками (з лугу), забігають один наперед одного й захоплено розповідають про якесь, тільки що відбуте, побоєвище з такими ж, як і вони. Всі розповідають, і ніхто нікого не слухає… Ата аж зупинилася. Подивилась на дітлахів, послухала й розсміялася, — ой! скільки Хведьків-Халамидників зразу! Мільйон!!. Трохи відлягло від серця. Мара з хлопчиком в холодній воді щезла. Тепер їх он таких хлопчиків-вовчиків ціла юрба, вони йдуть з лугу, їдять рогіз, запихаючись, і галасують, сміються, витанцьовують. І — все в порядку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: