Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6358
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5885
—  То легше на поворотах, чоловіче... (/ ще понуріше й карбованіше). Можеш бути певний, що, якщо я скрахую ідейно, якщо я стану інакшим, якщо я «розкладусь», як ти кажеш, — я скажу про це прямо. І не побоюся ані твоєї буцигарні, ані {хотів сказати «ані твого Зайдешнера», але тільки глянув у його бік, а сказав інше) — ані нічого в світі. Можеш бути певний...

—  Так! Я іменно цього й певен... Але якого чорта ми всі ці антимонії розводимо! Крапка. Та ми ж свої люди! «Мілиє бранятся — только тєшатся!» Ліпше б ми пішли грати в більярд, ажи? А то ще поб'ємося, чо­го доброго.

—  Не виключене; якщо ти будеш чортовиння верзти. Сазонов зареготався:

—  Ну-ну! Ти глянь лише на мого цербера, на милого мого Зайдешнера!..

Потім, посміявшись, закурив, помовчав і змінив тон:

— Дивлюсь я на тебе оце й думаю, що ти дійсно сильний і ідейний чоловік, послідовний в своїй ідей­ності... І ось цим, знаєш, кого ти мені нагадуєш? Як це не дивно і як це не парадоксально, але знаєш, кого ти мені нагадуєш?

Павло мовчить, дивлячись у вікно. А Сазонов веде своєї:

—  Ти мені нагадуєш одного знаменитого чоловіка...

—  Дякую.

—  Стривай, — посміхнувся іронічно Сазонов, — ти мені нагадуєш отого, ну, як його, отого... ну, отого ідіота...

—  Що?!

—  Та стривай же! Це порівняння буде не таке-то вже й погане. А може, навіть і гордитися треба таким порівнянням, бо такі люди — то велика й дуже велика рідкість. Кажу щиро. Такі люди зроблені зі сталі.

—  ?!

—  Я маю на увазі Сміяна... Петра Сміяна.

—  Отого самашедшого!?. Та він же справді форме­ний ідіот!

—  Хтозна... Це, брат, загадка... Я сам часом думаю, що він ідіот. Власне, я напевно знаю, що він ідіот. Але іноді подивлюся на нього, й у мене волосся ворушиться — мені здається, що він зовсім не ідіот, що він тільки «ваньку валяє». Але як валяє! Але яка то й вдача, скажу я тобі, брат! Так що гордись моїм порівнянням. Кажуть, що то була людина зі сталі... Ну, потім зідіотів. Буває. Буває, брат... Все ламається... На його місці ми б теж поідіотіли. Ручусь...

Павлові йде холодок поза спиною і в той же час якесь позасвідоме тріумфальне хвилювання: ось він зараз узнає те, що потаєнно давно хотів знати — щось важне про свого «суперника»!  Може, це, власне, й було справжнім, підґрунтовним його бажанням при ор­ганізації оцієї зустрічі, — потягти якось цього володаря великих таємниць за язик. А воно й тягти не довелося — язик сам працює на його користь. Сміючись внутріш­ньо, що от він опинився в ролі слідчого, а «великий інквізитор» Сазонов у ролі дурненького розбазіканого хлопчика, Павло хмуриться й цідить сердито:

—  Гарне мені порівняння! Дуж-же дякую.

—  А хіба погане порівняння?! Е, ще невідомо, брат... Нічорта невідомо, одверто кажучи! І невідомо, що цей чо­ловік ще може втяти взагалі, і невідомо «в общем і цєлом», як з ним справа обернеться. Отак він ідіот, безпе­речно ідіот, тихо помішаний, а отак — хтозна... Скажу тобі щиро, попри всі свої обов'язки, я люблю людей суцільних, з глибокими ідейними переконаннями... А він ніби таким був!.. Був... Гм... І тут я тебе порівнюю з ним. З того ж тіста. Глибокоідейний... Зрештою, якщо ти хочеш мати людину, на якій би напевно можна поставити хрестика, згідно отого сопливого обіжника, то таким на всю округу може бути тільки Сміян... От тільки що він, так би мовити, в душевних нєтях, вибув зі строю. Як утиль. Але то нічого. Ану ж раптом він повернеться в стрій... Все можливе...

Сазонов закурив і замислився. А Павло скептично:

— Якщо у тебе такі міркування, то чого ж ти вже не по­ставиш на ньому хрестика, чого ти терпиш його на волі?

—  А, що ти там про мої міркування, що там ти знаєш про мої міркування! — аж скинувся Сазонов роздратова­но. — Ти знаєш, що він на моїй відповідальності?

—  Гм... Ти хочеш сказати — на твоїй совісті?

—  Ні, я хочу сказати, на моїй відповідальності! Звіль­нили на мою голову! І кинули сюди... Чорт побери!.. У мене таке враження, що це нерозімкнена чортяча скри­нька, яку ще має хтось розмикати. Його не розімкнули, але таки розімкнуть. Ой і розімкнуть!.. Це шарада, але її ой і розшифрують!.. А до того часу його здали на мою відповідальність, під нагляд, — тішся! Маж собі голову! Чорт побери!.. І от я й мажу, мушу пильнувати, щоб з ним чогось не сталося, щоб він десь не щез, щоб його хто не прибив, щоб він сам часом не задавився і таким спосо­бом не здезертирував... Парадоксально, але факт. Бува­ють же парадокси! І це тільки у нас бувають такі парадок­си. У нас же від великого до смішного завжди тільки один крок. Хіба ні? Ну, скажи, хіба ні? Ну, скажи!..

—  Ти знову хочеш, щоб я таки сказав «так»?

—  А, йди ти к чорту! Чого це ти думаєш, що я на те­бе полюю?

—  А хіба це не твій фах? І хіба ти на тім полюванні не помішався?

—  Це правда ... Ну, звичка, брат. Але ти не звертай уваги. Ми свої. І ми зараз не про те. Так от бувають парадокси...

—  Та бувають ...(Іронія).

—  Авжеж, бувають (така сама іронія). Від величного до безглуздого тільки один крок чи як там... І от явного й махрового контрреволюціонера здали під мій нагляд і відповідальність. Та як!.. Е, якби ти про нього знав! Пле­туть про нього багато... Але якби ще вони знали всю правду про цього чорта, про цього дивовижного маньяка! Таки ця людина має фантастичне життя. Ну, от, на­приклад, — чи тобі могло би прийти до голови таке: поки його ловлено після втечі з в'язниці, він спокійнісінько був собі в армії! Атож. Спочатку втесався на шахту Дон­басу (з фальшивими документами, звичайно), зробився ударником, трохи не знатним героєм труда, а тоді з та­кою атестацією поперся до армії. Прямісінько. «Шах­тар!» «Потомствений робочий!» Га!? Отак діє справ­жній, а не вигаданий, висюсюканий ворог! Проліз не ву­жем, а вмаширував навпростець, напролом. В армії закінчив короткотермінові артилерійські курси, звичай­но, першим, з усілякими відзнаками, та й зробився вже командиром батареї тяжкої артилерії. Можна повірити? Га? Запустив густу чорну бороду... От гад...

(«Значить, правда! — думає Павло, згадавши поголос­ку, відому й йому; він це думає чомусь схвильовано, і цю схвильованість поглиблює інша думка.— Може, Ата й має підстави до захоплення — все ж таки це героїзм, чорт візьми! Це героїзм! І це характер!!»). А Сазонов веде далі:

—  ...От гад! І пре собі вгору. Та викрили якось. Не прозівали... А молодчина! Їй-бо, молодчина! Ажи? Ні, ти скажи, ажи, молодчина? Не якась жаба... Га?

—  Іди ти ік чорту!

— Ну, ну-ну!.. Тож він в армію ліз по науку. Чи як ти думаєш? Ну-ну, чого шарахкаєшся? Не з'їм. Гм... Ти то­му Сміянові і в підметки не годишся. Слимак. Мені він подобається. Як жаль, що він ворог. Отаких би людей треба, а не якусь макуху!.. Ну, та тепер він все одно ідіот. Пропало. А жаль, їй-бо, жаль. Ажи?

Мовчанка. Павло дивиться задумано кудись у вікно, а потім цідить в тон Сазонову:

—  Ну й чортяка ж ти, ажи? Сміх. Сазонов веде далі:

— Так от і здали цього суб'єкта під мій нагляд. Мов якийсь капітал! Пильнуй і завжди будь готовий, що йо­го лизень злиже і відповідатимеш. Я б його, чорта, дав­но прибрав, так не пришиєш діла, тепер не так просто. І маю я клопоту по вуха... Ти тільки уяви собі, які речі цей суб'єкт виробляє!

—  Чув...

—  Нічорта ти не чув. Все, що ти чув, — то більше по­брехеньки. А от те, що ти не чув, — ото правда. От, ска­жемо, чи чув ти, яка пригода спіткала Грозу недавно?

—  Ні, не чув. Якого це Грозу?

—  Миколу Грозу. Політрука з полку.

—  А-а... Так він же ж ніби поїхав до Галичини!

—  До Галичини він поїхав потім. Утік... Еге ж... Так от, ніхто ще в місті не знає, що сталося, лише сам Гроза та я один. А тепер знатимеш ще ти. А сталося таке: йшов пару тижнів тому Гроза по мосту через нашу річку знамениту, а назустріч йому чорт несе Сміяна, як завж­ди розхристаного й простоволосого, мов Христос. Як углядів Сміян Грозу, весь наїжачився, що з ним ніколи й не трапляється, нагнув голову, як бугай, і йде напролом. Ну, в Грози й гайки всі повідкручувалися, як углядів, но­ги почали заплітатися... Якісь там у них старі порахун­ки... Хто їх розбере... Гроза вліво — і Сміян туди ж. Гро­за вправо — і Сміян за ним. Аж поки не зіткнулися гру­ди в груди. Подивився Сміян на переляканого Грозу й ані пари з уст, а тоді мовчки так взяв Грозу за боки, підняв угору та й кинув у річку. З переляку Гроза навіть не пікнув. А Сміян кинув та й пішов собі геть. На мосту й навколо не було саме ані душі живої. Щастя, що наша річка мілка та мулувата, а то б пропав Гроза, або б за­лився, або б утопився. А так тільки нахлистався води та налигався мулу... Прибіг до мене... Просив кари. Я про­сив його поставити свідків, але він не може поставити свідків. Ну й... поїхав до Галичини. Здається, далі ніку­ди вже... Ну, як це тобі подобається?

—  Гм. Цікаво. А за що ж він його попер у річку?

— А хто їх там знає. Я його перекинув до центру, а ті — до Галичини.

—  А-а!..

—  Що «а»?

—  «А-а» ясно, за що він його попер у річку! — щиро зареготався Павло.

—  Ну, якщо ти такий догадливий, то й помалкуй. Хіба не сатана, ти скажи!? Був би втопив мені хлоп­ця.

Павло реготався від усієї душі. Сазонов єхидно:

—  Е-е... Я бачу, тобі ця історія дуже сподобалась.

—  Авжеж! Прекрасно! Цей ідіот в моїх очах виріс на цілий метр, і я починаю сумніватися, чи він дійсно без клепок у голові, якщо впізнав сексота[13].

Сазонов кахикнув і удав, що останнього не дочув, спеціяльно пропустив повз вуха:

—  Мені теж ця історія сподобалась. І я теж почав ще більше сумніватися. Але вчора, уяви собі, мусив я гірко розчаруватися. Вчора я мав щастя з тим ідіотом грати в більярд.

—  Що?!

— Грати в більярд. В полковому клубі. Все підстроїли ті чудаки більярдисти, затягли якось, бо він добрий грач... І уяви собі — він увесь час не впізнавав мене і так і не впізнав. Чи, мо, й справді поняття не має, хто я? Все вва­жав мене за якогось «Мишка»... І набив мені по перше число — шість партій вліпив!.. Уявляєш собі, скільки це ми часу грали, якщо зіграли шість пірамідок! І от за весь цей час він навіть крихітки не подав знаку, що розуміє, з ким грає. А я за ним хіба ж так пильнував! Блаженний, формений блаженний! Я все боявся, ану ж візьме та й зацідить мені києм межи очі...Їй-бо, скажу по правді, на­брався я страху, тому, може, й програв. А він як уріже ку­лею в кулю, зі свистом, аж іскри летять... Сатана! І ти ска­жи, — кулі розпізнає, чортяка, й числа на них, а мене — ані-ні. І нікого не впізнавав. Цікава була гра, я тобі скажу. Хвилююча. Ніколи так не грав. Після того всю ніч у мене в голові шарики качались і всю ніч я думав, що б то все значило, як це так, що він кулі розпізнає, а мене ні, чи це можливе... Виходить, що можливе... Ну, що він Грозу впізнав, у тім нічого дивного...

—  Я теж думаю, що нічого дивного... Кажуть, вони ж нібито друзі дитинства. Були товаришами — водою не розлити. А потім...

—  А-а-а, ти й це знаєш? Скажи на милість!..

—  Чув... (Хоч Павло нічого подібного не чув, а сам оце скомпонував за законами «логічного мислення»).

—  А що потім? — примружився Сазонов, втопивши погляд у Павлові очі. Павло той погляд витримав і ні трохи не стушувався, навпаки, спеціально докінчив, ви­карбував почату думку:

—  А потім — злі язики кажуть, що Гроза продав сво­го товариша, оббрехав, ставши сексотом і стукачем, як то кажеться на мові сучасності (і це він скомпонував за тими ж законами).

Сазонов насупився, блиснув очима:

—  Що ти верзеш?! Що за тон по відношенню...

—  Ах, єрунда! Ми ж — свої... І, якщо я не помиляюся, хтось тільки що говорив про те, що він шанує глибокі ідейні переконання, які б вони не були, — аби тільки гли­бокі й щирі. Я — теж. А коли так, то хіба послідовність не вимагає затаврувати зрадництво і ницість, і продажність як явища ганебні і протилежні до ідейности?

—  Ох!.. Зелений же ж ти, юначе! — похитав головою Сазонов удавано скорбно і неудавано саркастично. А да­лі замислився і вже іншим тоном:

Пошук на сайті: