Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6385
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5915

Під час праці молодь захопилася п'єсою. В процесі заглиблення в неї, в процесі «вростання», «вживання» в ту «археологію», в древню ту епоху й її персонажів всі почали відчувати якесь особливе значення цієї п'єси, якийсь особливий чар її й якийсь позапляновий, позача­совий смисл її. Це п'єса про їхніх далеких предків. Про предків їхніх і про предків усіх тих Перебийносів, Криво­носів, Пономаренків, Курил, Дзюбанів і інших, і інших козачих нащадків, що там, поза стінами театру, випов­нюють собою місто Наше й його околиці й завжди чека­ють там від театру якогось чуда, чогось надзвичайного. Від театру, що став їхньою душею. Це п'єса про далеких-далеких романтичних предків, що потрапили в турецьку чи там татарську, неволю.

Захопилася п'єсою молодь, захопилися нею й всі, ко­жен по-своєму. В процесі праці виявилося, що ця п'єса влаштовувала всіх і всіх задовольняла, від режисера починаючи, через увесь колектив і дирекцію й аж до старо­го Харитона, завгоспа й сторожа театрального включ­но, що працював з усіма цілі дні й вечори, свята й будні, як «допоміжна сила».

Молоді, імпульсивній та експансивній, п'єса імпо­нувала чимсь невловимим і дерзким, якимись натяка­ми, як здавалося, чимсь, що, далебі, перегукувалося з сучасністю, якщо би його зуміти увімкнути в цю су­часність, але про це всі мовчали, не змовляючись, бо­ячись те «щось» сполохати, боячись, щоб його раптом не вихаластали офіційні наглядачі там, угорі. А воно, те «щось», під'юджувало й поривало до праці, обіцяло велике їм задоволення ... якщо би хтось зумів увімкну­ти його в цю сучасність, якщо би хтось зумів увімкну­ти в нього іскру нового вогню, якщо би хтось вставив нову душу в ту всю «археологію». Тільки от — як? Як?!. Відомо, що саме тут лежить джерело багатьох трагедій і поразок, коли людина дуже чогось хоче, а не знає «як», бо те, чого вона хоче, — здебільше звичай­на наївна фантастика й для здійснення її не існує ніякого «як».

Для інших — навпаки, п'єса була надзвичайна саме своєю «археологією», своєю невинною романтикою й екзотикою, блискітками-брязкітками й цілковитою аполітичністю, віддаленістю від ворохобної сучасности з її «генеральною лінією», від її досадних «кампаній» і «планів».

Для режисера і помрежів п'єса була цікава, як вдяч­ний матеріал для мистецького виявлення всього ко­лективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.

Для дирекції п'єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жод­ної в ній політики. Отака собі наївна колисанка. Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски[15] й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону... Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава... Мінарети... Мечеті... Гарем... Во­дограї... Синє море... Яничари... Спаги... Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. «Археологія», — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову не­билицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя. А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — «Маруся Богуславка». Ось на це все й розраховувала ди­рекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на «генеральній лінії».

 

* * *

Колектив так втягся в працю й так захопився п'єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можли­вості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над «Богуславкою», приготувати її, зробити прем'єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тоб­то піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю ви­ставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи «си­лосу», «заповнювачів», тобто старого репертуару, різ­них там «Кречетів» та «Весіль в Малинівці», зробивши таким чином велику програму.

В розпалі такої праці театрального колективу раптом з «реперткому» наркомосівського (що, звичайно, пригля­дався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній ро­биться) поступила «вказівка», зробити з аполітичної «Богуславки» таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з «Марусі» річ пропагандивну проти Туреччини, «одвічного російського ворога», й взагалі проти всього «капіталістичного світу», ворога комунізму.

Виходить, що вищі володарі цієї «душі» не дрімають.

Сластьон довго міркував над цією «вказівкою», посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних! Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру!.. Ну, що ж... Політика так політика... — І зітхав, бідолаха.

 

* * *

Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими двери­ма й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.

 

VII

Ентузіасти

 

День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна при­повідка, «чорти навкулачки б'ються», коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тя­гучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя... І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, пе­чальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних... Гойдаються тан­ки... Вібрують піснії  Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує... руйнує й почи­нає знову... деталь по деталі... Ах, яка то тяжка праця! Але той «хтось» не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещад­ним мучителем-дресувальником.

Той «хтось» — попелясто-русявий, розпатланий, ох­риплий чаклун, такий ще молодий, але такий уже ста­рий, такий гарний і такий безпощадний. Мучитель! Та­кий ліричний і такий жорстокий. Мучитель! А ті «заму­чені істоти» — його люблена молодь, молоді ентузіасти (серед них лише кілька старших, заслужених), яку, мо­лодь, він так мучить і яка його за це так любить і так ча­сом ненавидить. «Ух! Роздерла б!» — каже люта Ольга Шведова, дико обертаючи більмами своїх великих очей, коли нещадний чаклун примушує її, «зацьковану», знову й знову проробляти прокляту деталь мізансцени в со­тий раз, бідолашна дівчина вже мліє від задухи і шалено палахкотить лютими очима на свого мучителя, — «роз-дерррла б!» Товаришки її теж такої думки.

А мучитель не зважає, хоч прекрасно й знає, який са­ме замір зроджується в тій бідолашній дівочій душі, розтерзаній ним. Він мечеться по сцені й по залі, відбу­довуючи ту прокляту далеку й невідому епоху, коман­дує своїми будівничими, геть захриплий і схвильова­ний, і нетерпеливий, і категоричний — все мусить відповідати саме тому планові, який зродився в його душі! Він перевіряє цілі збудовані частини тієї епохи, відбігає від неї, віддаляється в темряву невідомого да­лекого (цебто в темну порожню залю), щоб подивити­ся з перспективи, сідає там верхи на крісло або й на ба­люстраду бельетажу й променіючими очима пристально дивиться й «не дає всім жити»... Потім геть руйнує все, і мука починається знову.

Так по краплині, по деталі, по частині епоха та дале­ка такії зроджується з нічого, зринає з небуття, стає дійсністю, відбудована подвійними невільниками, — так нещадно мученими рабами в епосі древній, а ще більше мученими тепер своїм головним майстром, як тії «раби єгипетські» (це хтось з мучених так охрестив себе й усіх своїх колег). Хоч ціла праця з несамовитим Сластьоном давно охрещена вже «канальськими робо­тами», терміном епохально дещо ближчим.

Коли вже всі вибиваються з сил, тоді мучитель зби­рає своїх «рабів єгипетських» і рабинь в коло на сцені, сідає посеред них, відпружений, і розповідає їм веселі анекдоти, добуваючи вибухи сміху, перед тим як почати їм викладання театральної премудрости та різних пов­чань, званих усіма «нагорними проповідями», часом терпких, як полин.

 

* * *

Атине життя праця виповнювала по самі вінця.

На неї покладено найбільшу відповідальність і найбільші надії, вона, відчуваючи ту відповідальність і ті надії, поринула в свою ролю з головою. О, щоб бути «зіркою», мало мати хист і мало мати красу, хоч би й таку, як вона має, треба ще й багато, дуже багато пра­цювати, їй доручено головну ролю, й вона тепер му­сить забути, що вона Ата, що вона сучасна дівчина, во­на — Маруся Богуславка, дівчина з древнього Богуслава, а потім горда невільниця-рабиня, а потім горда східна княгиня, майже цариця... Вона мусить воскреси­ти ту древню-древню дивну істоту, давно зітлілу на по­рох, вжитися в неї, стати нею. І найтяжче — що треба бути тією прапрадавньою Марусею Богуславкою, жити в цім перевтіленні вдень і вночі, і в той же час не мож­на перестати бути сучасною дівчиною, бо серце її живе і б'ється сьогодні, і від того «сьогодні» вона все-таки утекти не може.

Колектив «мучеників», очолений «мучителем», скла­дається з великого числа людей — акторів, допоміжних керівників, технічних робітників та службовців (обслу­говуючого персоналу), а якщо би ще приплюсувати сю­ди юних студійців (учнів), то це би була ціла армія.

Серед акторів — кілька зірок.

Серед дівчат перед вела Ата, душа всього колективу, що ось-ось мала стати заслуженою акторкою рес­публіки... Про це нишком, але уперто поговорюють, хоча сама вона вважала, що вона ніщо, що їй треба багато, ба­гато й багато працювати й тоді, аж тоді, аж тоді, може, вийде з неї хоч пів-Заньковецької... Та природа наділила її не тільки скромністю й хистом в галузі обраного фаху, а ще й феноменальною упертістю та працездатністю.

За нею йшли її найліпші подруги — Ольга Шведова, Оксана Чоботар, Люся Жабка, Христя Карабан, прозвана «Аніка Воїн» за те, що раз грала хлоп'ячу ролю джури при якомусь там генералі, Ната Бондаренко, Матильда Боб­рова зі славного роду Бобрових, Варвара Курило, Ліда Ісаєва — «жидівка вихрестка», як її дражнили хлопці, бо вона жидівка, і Марія Безбородько. Перераховуємо їх всіх поіменно тому, що роль їхня буде непроминальна в цій повісті, як і в житті. Ось це, так би мовити, основна дівоча бригада, не рахуючи студійок, здебільшого піонерського віку стригунців з прославленими у віках прізвищами Кри­воносів, Кисілів. Паліїв, Перебийносів, Сірків... Дівоча бригада — це було блискуче сузір'я не тільки красунь, а й талантів, окраса не лише театру, а й взагалі міста Нашого. Товариші (хлопці, звичайно) прозвали, цю веселу чарівну дівочу бригаду «ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ», за назвою однієї п'єси (Івана Микитенка), яку вони грали колись. «ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ»! Краса й гордість Мельпомени й об'єкт зітхань всього хлоп'ячого й мужеського на­селення міста Нашого й його найдальших околиць.

«Дівчата нашої країни» становили дуже міцно злютовану групу, дружну й веселу, хоч були вони різного т. зв. «соціального походження». Були тут дочки селян і дочки індустріальних робітників, були тут і дочки колишніх «буржуйчиків», як-от Люся Жабка, донька колишнього дрібного місцевого крамаря (дореволюційного), власни­ка крамниці дрібної галантереї, про що вона сама тільки чула, але вже не пам'ятала свого батька й матері, загиб­лих в хаосі перших років революції. Були тут і взагалі невідомо чиї доньки (для загалу невідомо), як-от Ата, «Ататюрк», їхній дівочий «отаман», «отаман» усіх «дівчат нашої країни». Бригада була настільки дружна й брава, що, наприклад, у грі в волейбол з командою хлопців наби­вала останнім, в користь «усіх дівчат нашої країни!»

Мужеська половина колективу не була такою злютованою, бо ж хлопці більші егоїсти й індивідуалісти, й їм не властива така міцна дружба, як дівчатам.

Зіркою серед хлопців, до пари Аті, був Григорій Мо­роз, колега знаменитого Донця, заслуженого артиста республіки, й сам кандидат на такого «заслуженого». Йо­го протилежністю був Січкаренко — досить бліда фігура, але з несамовитими амбіціями й претензіями, єдина, ма­буть, на увесь колектив особа, так шалено й так явно одержима комплексом злоби до всіх, виплеканої на буй­ному ґрунті заздрості, — заздрості до ліпших і до кож­ного, хто вище нього в ієрархії вартостей театру й вза­галі. Решта — були добрі, працьовиті й талановиті акто­ри з великими перспективами й можливостями, що рос­ли кожноденно в напруженій праці й шуканнях.

Пошук на сайті: