Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6357
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5885

—  Т-так...

—  О! Як це мило з вашого боку! Будь ласка... — Ата звелась і простягла гостеві руку, — привіталась і водно­час забрала півонію. — Сідайте, — показала на ослін збоку. — А де ж ваша гітара?

—  Яка гітара?

—   Або принаймні балабайка. Серенади співати. І плащ?..

Павло почервонів, скривився, але відповів ніби спокійно, підкреслено серйозно:

—  Ні, я справді прийшов втягати вас до комсомолу.

—  Та-ак? Та ні! О, Павлику! Який же ви й послідов­ний! Ну, що ж, добре, хочу бачити, як би це мало вигля­дати... Та сідайте, сідайте! Так. А тепер берімось до ро­боти... Налигач маєте?

—  Не дотепно, Ато! — образився Павло, все не мо­жучи дати ради з юнацьким замішанням. — Не дотеп­но... — Сів на ослін і поклав за ним геть у траву порт­феля. — Не дотепно ... — І наставився на Ату розгуб­леним і ніби «сердитим» поглядом. — Хіба аж так по­гано стоїть справа, що треба налигача? Ви це серйоз­но?

— Цілком. — Ата спустила ноги на землю, зручно вмостилася на краєчку рухливого гамака, поклала книгу на коліна, взяла півонію до обличчя й приготувалася до, здається, серйозної розмови, ушнипилася в Павла ціка­вими, мерехтливими очима. В тих очах бігав лукавий, злий і дерзкий бісик, бігав виклик, ховаючись за мрійли­вими, меланхолійними хмаринками, віддзеркаленими з синього неба.

Павло сопів і не знав, з чого почати. Боже, він хотів би не про те з цією дівчиною говорити! З цією одчай­душною, з цією божевільною, з цією неможливою дівчи­ною, що притьмарила йому розум і тримає в руці його серце! Павло хвилюється і не знає, з чого почати.

Чекаючи, що буде далі, Ата перевела очі на височен­ну осику, що стояла осторонь в сонячнім сяйві й, здава­лося, сягала вершиною до самісіньких білих пірястих хмаринок. Осика трепетала безліччю листочків, а Ата, піднявши лице, дивилася на них і ворушила губами, ніби хотіла повторити їхній лепет.

—  Ви що, молитесь Богу? — зіронізував Павло на­решті.

—  Ні, я складаю вірші, — не розгубилась Ата.

—  Ого! І що ж, виходить?

—  Авжеж, виходить.

— Гм... Цікаво... — Та ж іронія. — І що ж саме виходить?

—  А ось, будь ласка... — Ата заплющила очі, як то, вона бачила, робить один знаменитий поет, подумала й продекламувала:

 

Гей, на нашій осиці

Три мільйони листочків!

Аж три мільйони! Аж три мільйони!

Вони організовують мітинги

І сваряться за промінчик сонячний.

О!

І розплющила очі. Це була явна пародія на вірші су­часних поетів. А може, й не пародія. На всяк випадок Павло, як не спеціаліст у віршах, зробив глибокодумну міну й похитав головою заперечливо.

Ата:

—  Що? Погано?

—  Ні. По-мойому... вірш кращий, аніж у Тичини, а Маяковському взагалі далеко до такого вірша. Тільки я не вірю, щоб на цій осиці було три мільйони листочків. От що.

—  А-а ... Дійсно ... Так не вірите?

—  Ні.

—  Провірте. Злічіть.

—  Справді! Мені це навіть і на думку не спало, — засміявся.   —   Якби я був літературний критик, то

справді скористався б з вашої поради, щоб не бути «го­лослівним».

—  А вам личило би бути отаким яким-небудь Добринею-Романовим. Ха-ха! Але до діла! Так де ж ваш налигач?

—  Ви це серйозно про налигач?

—  Цілком.

—  Е-е... Налигача то я й не взяв. Але чого так, що аж налигача треба?

—  Бо, мабуть, буде занадто багато перепон.

—  Ви будете собі ставити перепони?

— Не я, а дійсність їх понаставляла, й мені буде тяж­ко без вашої допомоги їх поперелазити. Боюсь, що й на­лигач не допоможе.

—  Щось ви мудруєте, туманно говорите... Як той піп притчами. Ну, добре, що ж то за перепони?

—  Ви так хочете все зразу! Не можна, ж так. Треба за порядком... Я й сама не знаю, як їх отак одразу назвати, яким словом. Ну, от, скажімо, що всі ті перепони в мене в душі. Ну, от душа моя, мабуть, не підходить до того стандарту, який існує при прийнятті до комсомолу... Ах, лихо з вами, ну як це вам пояснити?

—  І чого ж та душа не підходить?

— Та хоч би й того, що в ній той увесь світ, який у ва­ших душах стоїть твердо на ногах, у моїй душі стоїть до­гори ногами... Не вкладається інакше туди, лише як до­гори ногами...

—  Гм... Оригінально, але... Рисуєтесь ви, от що. Мов­ляв, от яка я, дивіться — в моїй душі все стоїть догори ногами.

Ата закусила губу й зітхнула, трохи зніяковіла.

— Що ж тут приємного, як усе шкереберть?.. — Очі її посмутніли, примеркли, ховаючи дерзкі, злі вогники. — Нема чим оригінальничати. Я б хотіла, щоб в моїй душі був мир і спокій і щоб у ній не було того страшного, бо­лючого, дикого кипіння, того хаосу почуттів, сумнівів, зневіри, розпачу, мук... Я б хотіла, щоб у моїй душі було все так, як у вашій, — жодної «опозиції» й жодного «ухилу», все розставлене на полички, все суворо визначено статутом комсомолу чи партії, ніяких вагань і сумні­вів, — є приписи й визначену згори на все, є рубрики, скриньки, полички — у них вміщене все життя і навіть увесь світ, все просто, ясно, зрозуміло, нормально: отак — «капіталісти», так — «імперіалісти», так — «пролетаріат», так — «партія»... Все чітко й ясно. Душу вашу не гризе ніякий черв невіри й сумнівів, ніякі болі душевні не баламутять вашого спокою...

—  Ви думаєте?

—  Що?!. Гм... Я певна. Але я не можу бути такою. Те, що у вас стоїть на ногах у душі, у мене стоїть геть шкереберть.

—  Дурниці. Рисуєтесь. Ви така, як і всі, як і я.

—  Тепер я скажу — ви думаєте?

—  Авжеж. Зітхнула.

—  Ну, так, звичайно, я така, як і всі... Але все-таки в душі в мене (за приписами діамату, ніякої душі не­має, знаю, але..: про приписи діамату ми поговоримо колись іншим разом) — в душі в мене щось зовсім не те, що потрібне за статутом для нововступаючого до комсомолу.

—  А ви статут читали? (Скептичне запитання).

—  Звичайно, читала...

— Та що ви?! — аж скинувся Павло щиро. — Ну й як?

—  Та от так, як і кажу... Замість проясніння — кипін­ня й зудари протиріч в моїй душі лише посилилися. Реш­тки того, що ще сяк-так трималося в моїй душі нор­мально, стали цапки...

—  Киньте, Ато! До чого ці всі тайномовки, загадкові словечка. Не вдавайте з себе оригінальну дівчину, бо ви й так оригінальна, дійсно оригінальна, але не якимсь там «кипінням і муками», а своєю красою, своїм розумом, енергією, нарешті, виключним талантом сценічним...

Ата єхидно, з убивчим сарказмом:

—  І, значить, я цілком придатна до комсомолу?

—  Іменно! Цілком. Ви на голову вище багатьох інших дівчат... Ви будете красою й гордістю цілої області, де! — цілої республіки!

—  Дякую.

Ата помовчала кілька хвилин, сердито й зосередже­но розправляючи пальцями заломи на книзі.

—  Гаразд... Тоді давайте поговоримо щиро, товари­шу Павле!

—  Он як! То хіба ми досі говорили не щиро?

—  Ні, ми говорили... щиро, але як равлики, як... як без'язикі. А тепер поговорім по-справжньому щиро. Чо­му б нам не поговорити щиро?

—  Справді. Ну, давайте... Але я з вами все говорю щиро.

—  Я також. Ви знаєте. А тепер давайте ще щиріше. Ще!.. І от, скажу я вам зараз щиро-найщиріше, мене не беруть завидки, що у вас у душі все так спокійно, ясно, просто, як у солдатській казармі, а бере мене жаль.

—  Як, як?

—  Жаль.

—  Дякую.;.

—  Не кепкуйте. Почекайте... Жаль! За вас жаль! І зди­вування. Страшенне здивування. Як це так, коли існу­ють такі колосальні й безглузді суперечності, або, як то було модно говорити, «ножиці» між життям і вами, тоб­то між практикою й теорією, а ще точніше, між життям і пропагандою, — як це так у вас у душі мир і спокій?!. Таж ви жива людина! Ви жива людина, друже мій! Та невже ж у вас немає розуму, душі і серця? Та невже у вас, нарешті, немає відваги, мужності?!.

Павло насупився, почервонів, але настроївся слухати терпляче, міцно стиснув уста, не перебивав. Нехай гово­рить. Проте видно було, що те, що говорила Ата, не бу­ло для нього несподіванкою, десь, у якомусь куточку душі його, лежали саме такі думки, зваляні на купу й присипані порохом живосильного забуття, заборонені думки, а тому саме й обернені на попіл, убиті при самім народженні. Власне, не думки, а лише паростки думок, живосилом припорошені... І тому він почервонів, як спійманий зненацька. А Ата говорила:

— Як же може бути мир і спокій у вашій душі, коли по­рядній людині тут треба криком кричати, соромитись са­мого себе, якось дати з тим раду — тобто узгіднити дійсність з теорією, зовнішній світ та свої діла з своєю совістю або... Або збунтуватися й відпекатися від усього, піти геть, піти в монастир, як то, кажуть, колись було, піти геть в скит, а як немає, то самому зробити такий скит («Та чого ж, скитів не бракує», — промовив Павло тихо й досить уїдливо, про себе, але Ата не чула, вона взагалі нічого не чула від хвилювання, вела далі) — зро­бити таку нору й заритися від всієї тієї брехні, а головне — від того всього нещастя й ганьби, що вродили на місці великих поривів людських, від того чортополоху, що виріс на святій крові батьків і дідів наших... Говорю фігурально про батьків і дідів наших...

—  Гм... Ви говорите про забріханість, в чому ви бачи­те забріханість?

—  Ой, Боже! Як, ви не розумієте чи присинебожуєтесь!? Таж усе ясно й без слів.

—  А все ж таки?

— Та візьмем хоч би й вашу програму, ваше комсо­мольське «вірую», воно ж «вірую» й партії. Що там напи­сано? Там написано про комунізм, там написано ніби про вселюдське щастя, справедливість, рівність, свободу, соціялізм. Може, я дурна, але я розумію так, що ви про­пагуєте віддати себе в жертву за це ваше «вірую», ви ви­магаєте від усіх, а насамперед від молоді, жертв, жертв, жертв... Це добре ніби. Перші християни теж ішли на жертви. Тільки ж... Тільки я не бачу послідовносте. Я ба­чу велику брехню. Десятки років ви вимагаєте жертв (не ви персонально, а хтось там, а ви самі жертва!). А тим ча­сом навіть не помічаєте (а чи помічаєте, лише мовчите), Що мету пропагандивно-шляхетну давно перемінено на мету ганебну. Еге ж, милий мій друже... Я говорю, мабуть, дурниці, але ви терпіть, коли прийшли втягати ме­не до комсомолу. Через ці дурниці ми мусимо перелізти.

—  Ну, ну. Далі. Ліземо... — промимрив Павло ніби апатично, а насправді не в силі заховати здивування — чи то зі змісту говореного, а чи з зухвальства, з яким ця божевільна дівчина викладала йому, секретареві комсо­молу, такі дикі, єретичні речі.

—  Мету шляхетну перемінено на мету ганебну. Я го­ворила про батьків і дідів наших... Ви пригадуєте?

—  Авжеж. Це було тільки що.

— Ні, це було не тільки що. Це було чверть віку тому, коли нас іще на світі не було, ані мене, ані навіть вас. І от вони боролися і вмирали за вселюдські ідеали, а по­тім виявилося... О, Боже! Виявилося, що на тім святім вогні, на тій наївній вірі й на тій крові заробили... спеку­лянти, так скажемо... Заробили, і добре заробили!.. Про це все сказано було добре, здається, в Хвильового ніби... Чого ви морщитесь і озираєтесь? Зрештою, не важно, в кого сказано, аби правда... Там було говорено про... е-е-е... про нового Івана Калиту, збирача нової імперії... Ви пригадуєте?

Павло насуплено:

—  Ні.

—  Та що ви?! Неправда. Як же ви прийшли втягати мене до комсомолу, а не знаєте про ці речі? Ні, ви знаєте. Ви пригадуєте. Ви краще мене ці речі знаєте, вже хоч би тому, що ви там усі боретесь з всілякою такою єрессю. Ану ж, дивіться мені в очі! Сміливо! В мої очі! Так велить вам ваш Ата-тюрк! Добре... Ви пригадуєте. По очах бачу.

Павло не витримує погляду мерехтливих дівочих очей і сміється.

Пошук на сайті: