Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 18)

—  Ну от, бачите. Ви пригадуєте.

—  Киньте, Ато.

— Що ви! То це ви вже й злякалися? Е, як же це! Ми ж перелазимо бар'єр до комсомолу. Трішки відваги лишень!..

Павло посірів.

—  Гаразд. Далі що?

—  А далі той же Калита... Про Калиту це я таки, зда­ється, здерла з Хвильового, але то не важно з кого, аби правильно... Та й ні з кого більше ж... У нас немає більш єретиків, у нас нема пророків!.. Ну, так от Калита той святі жертви, кров і сльози забрав у свою брудну торбу. І то в інтересах тієї торби підношено й зараз підносять­ся кличі про ідеали, бач — поставлено знак рівности: вселюдські ідеали — це те саме, що ідеали тієї брудної торби... Інших вселюдських ідеалів немає, спробуйте це заперечити, й ви переконаєтесь, що ви «помиляєтесь» і що ви «ворог людства» ... Хіба ні, товаришу Павле?

Павло озирнувся навколо. Ата це помітила.

—  Не бійтесь! В крайньому разі той, що підслухує, ствердить, що це не ви, а я говорила. Але тут нас ніхто не чує, ніхто, можете бути спокійні. Та й місія ж ваша цілком похвальна — ви ж втягаєте мене до комсомолу, тож дискусія при тім річ нормальна.

— «Божевільна», — видихнув Павло ледве чутно, а вголос: — Я не тому озираюсь, а, скажу вам по-щирості (посміхнувся) — чомусь моїй голові стає ніби мулько на плечах біля вас.

—  Чого б то?

—  Так, — ухилився Павло й наставився на Ату очи­ма запитливо й так само запитливо підвів брови, че­кав. Ата помовчала, дивилась кудись невидющим зо­ром, розхвильована. А тоді вела далі тихим, але терп­ким голосом:

— Вам це не болить, а мені все це страшенно болить... Страшенно болить... І ще одна кричуща нісенітниця! Всі її бачать, але всі удають, що не бачать і аж із шкіри лізуть, щоб довести, що цієї нісенітниці немає, що все в порядку. Безглуздя це таке: від нас вимагають щоденно й щоночно жертв в ім'я «вселюдських ідеалів», а тим часом виявило­ся вже давно, що світ, що всі народи світу, тих жертв на­ших дітей, тієї нашої крови за «вселюдські ідеали» і не потребував і не потребує. А ми ту кров і піт ллємо, ллємо, ллємо!.. Для чого? І чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), що то жахливий злочин, ошуканство, брех­ня, колосальна, ще не бачена в світі підлота. Чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), мовляв, що ж це за математика?! — для того, щоб ощасливити десь і ко­лись якесь там «майбутнє людство», треба принести в жертву інтереси кількох сучасних поколінь нашого народу і взагалі всіх народів наших, — інтереси маленьких безне­винних дітей, інтереси великих мільйонів і наші з вами! Для того щоб колись щасливо жили пара мільйонів дітей, скажемо, якихось там американських пролетарів, у дуж­ках (які, до речі, пролетарі американські, їздять сьогодні авто власними і не знають навіть, що за їхнє майбутнє, за майбутнє їхніх дітей так дбають десь у заморській країні, в країні старців, і ми з вами недосипаємо й не­доїдаємо!) — отже, щоб пара мільйонів майбутніх дітей американських пролетарів жили колись щасливо, треба щоб сьогодні десятки мільйонів дітей нашого народу, і ми з вами, мучились в злиднях, терпіли голод і холод і ходи­ли босі й голі, наживали туберкульоз й передчасно вмира­ли. Де тут логіка? Боже мій! ї хто тут ошуканець, милий мій товаришу!?

Павло мовчить нахмурений, а божевільна дівчина ве­де далі:

— А не бійсь, той Калита, що веде таку пропаганду і що так настирливо вимагає від нас все нових і нових жертв, живе сам в розкошах, не чекає майбутнього «раю» земно­го... будованого на такій народній біді, що «ридати хочеть­ся»... — Ата спіткнулась, нахмурилась. — Ви іронізуєте... Ви скажете, що це все ніби газетна передовиця. Ну, що ж, така епоха — епоха газетних передовиць. Але все ж таки в цій епосі таких газетних передовиць не буває. Чи бува­ють? Павло мовчить. Ата, почекавши, зітхає й веде далі: — Ридати хочеться... Ви гляньте на наших дітей голопу­зих, золотушних, брудних, животатих, а особливо отих безпритульних! Вони веселі й не помічають свого лиха, вони думають, що так і мусить бути; бач, їх навіть переконали, що іменно їхнє життя є найщасливіше, бо в усьому іншому «капіталістичному» й «реакційному» світі діти «жахливо бідують»... Уявляєте, як ще можна бідувати!? А діти виходять від порівняння — якщо вони живуть най­щасливіше, гарно, то як же буде виглядати «бідують»! Ви­ходить жах. І тому вони вважають себе щасливими... до пори до часу... вони сміються й ростуть оптимістами. Як і ми виростали. А тим часом... Господи! Чи ж мені про це говорити й чи до вас! Я чула, та й навіть у офіційних на­ших журналах читала, там, де цензор проґавив (а всього не вбережеш, шило вилазить!), як живуть діти в світі. От, скажемо, в Японії. Або в Німеччині! Або в Фінляндії, де побували наші хлопці недавно, та й в Польщі навіть, де теж побували наші люди недавно. А вже про ту Америку й говорити нема чого ... І ридати хочеться ... І хто ж тут барбос, скажіть мені, друже мій, друже мій... Е-е-е...

Ата махнула рукою й замовкла. Досить. Як для іспи­ту на придатність до комсомолу, то цілком досить. Схвильована, тамувала себе, тамувала серце й дивилася просто в обличчя Павлові. Чекала. Вона виговорила принаймні головне, що її мучило. І то виговорила не кому-небудь, а йому, «самому» Гукові. Знаменитому Гу­кові. От. Нехай знає. Їй чомусь на тому залежало. І те­пер зімкнула уста й чекала... Згодом ще прошепотіла, щоб якось округлити, якось завершити свою довжелез­ну й гарячу, й тому досить хаотичну тираду:

— Ось такі думки рояться в моїй голові, і ось такі му­ки роздирають моє міщанське, некомсомольське, дурне серце. Що?

Павло мовчить. Стоїть насуплений, міниться на об­личчі червоніє, блідне, знову червоніє... Мовчить. Ата почекала відповіді й, не дочекавшись, почала собі гой­датися в гамакові. Дивилася на Павла спідлоба й тоненька-тоненька усмішка кривила їй кутки уст. Але далі усмішка та почала бліднути, почала сповзати... Душу вже проймав холодок остраху, підіймаючись десь з гли­бин опритомлюваної свідомості.

По довгій-довгій мовчанці Ата перестала гойдатися, зупинилася, подивилась надзвичайно пильно Павлові в лице та:

—  Ну, що... Тяжко мене втягати до комсомолу? — тихо так, вже зовсім без задерикуватості.

—  Тяжко, Ато... Але мене дивує, хто ж це вам такі думки втовкмачує в голову, от що.

—  Ніхто мені не втовкмачує! — спалахнула Ата. — Я не дитина, якій «втовкмачують». Сама думаю... От дивлюся на все й думаю... Вишукую, читаю й думаю... Голова розсідається, а я думаю!.. І не можна, не дума­ти... А ви не думаєте?

—  Гм... Д-думаю...

—  Ну й що?

—  Ну й {Павло замислено повів рукою по сонячній плямі на лавці, ніби хотів її зітерти, а потім по чолі), ну і... голова розсідається...

—  Та що ви?!

—  Серйозно.

—  Е, киньте! Не вийде. От ви дійсно тепер рисуєтесь. Щоб мені подобатись... Але я кривляк не люблю, фе!

—  Чому ж кривляк? В кожного свої причини, щоб го­лова розсідалася...

—  А-а-а...

Зайшла незручна мовчанка. Ата почувалась трохи ніяко­во, відчувши враз, що перед нею людина не тільки щільно замкнена, але й сильної вдачі, та ще й така, що, мабуть, має що замикати. І що справді має над чим розсаджуватись го­ловою. Ну, що вона, зрештою, про нього знає?! Що вона знає про його душу, про його думи, про його болі? Нічого. Равлик. Ще й герметично закритий. І навіть не равлик, а ціла черепаха... Роздумуючи над цим, Ата протягла мляво:

—  Якщо пам'ять мені не зраджує, хтось обіцяв бути щирим і одвертим зі мною. Це правда?

—  Правда.

—  То доведіть. От скажіть мені щиро, що ви думаєте з приводу моєї... моєї сповіді, так скажемо? А? Але щиро!

Павло мовчить. Ледь посміхнувся. Подивився пильно Аті в очі, але нічого не каже. Чомусь перед внутрішнім йо­го зором зринув товариш Сазонов... Товариш Сазонов з товаришем Зайдешнером... Розмова колишня... Обіжник з Центру... Посміхнувся і нічого не відповів на Атине запи­тання. Він волів більше слухати. Ата дивилась все з тим же запитанням, і під її тим поглядом Павло покрутнув голо­вою в плечах, так ніби їй було там справді мулько й незруч­но. А потім, щоб перевести розмову на інше, запитав: — Ви згадували про «діамат»... Ви вчили його?

—  Так.

—  Де (іронія)!

Не іронізуйте. Уявіть собі, я вчила «діамат». Та ще й на «відмінно».

—  Так?! І де б то?

—  Уявіть собі, що я закінчила театральний технікум.

—  А-а... Я й забув.

—  Не забувайте ж.

—  Т-та-ак...

Незручна мовчанка. Око впало на грубу книгу в Ати на колінах, і Павло простягнув руку. — Можна?

—  Будь ласка.

Взяв книгу до рук. Одгорнув зашмаровану палітурку — «Бєси» Достоєвського.

—  О-о! Що це?

—  Книга.

—  Я бачу, Ато, що це книга. Навіть знаю, що це за книга. Більше того, я навіть знаю, що це заборонена книга. Де ви її взяли?

—  Купила. Позавчора. На базарі. В барахольника. В тім ряду. Де продається. Різний мотлох. Я часто там купую різні цікаві речі. Навіть... уявіть собі... комплект «Вапліте» купила!.. Ах, як добре, що наша цензура випустила з ока ба­рахолку й не накладає на різне сміття своєї лапи! Ажи?

—  Слухайте, Ато! Божевільна Ато! — відкарбував раптом Павло тихо, але з якоюсь лютою ноткою. — Чи ви, нарешті, знаєте, де є межа?!.

—  Чого? — наївне запитання.

Мовчанка. Павло опановує себе. Прикушує губу і зітхає. Дивиться пильно на Ату, занадто пильно, та, карбу­ючи тихо кожне слово:

—   Ви   —   ніколи  —   не вимагайте  —  прямої  — відповіді на ваші — зрадливі — й єхидні — запитання! От. Я знаю — одного — чоловіка, який — теж — ста­вить зрадливі запитання. І хоч між вами і ним колосаль­на різниця, проте це іменно його мені нагадує.

Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбу­вається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія! Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему «зрадливих запитань» та «нагадування когось»:

—  І вам це неприємно?

—  М-м... Майже.

—  Гм... Я знаю, кого ви маєте на увазі.

—  Ой?

—  Сазонова. Павло аж скинувся:

—  Що?! Як це ви вгадали?

—   Не велика мудрість. Хто може викликати не­приємність і острах навіть... навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах зале­жить. І це — товариш Сазонов.

Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:

—  Від того, що ви зараз подумали, можна б зависну­ти. Еге ж... Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте «Бєси». Ви читали їх ?

—  Колись.

—  І?

—  І читав.

— І?

—  Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?

—  Так. Цікаво.

—  Контрреволюційна книга.

—  Чому?

— От причепа... Тому... (Зовсім роздратовано). Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!

—  О-о-о?!. А ще що?

—  А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не ра­див би вам таких книжок читати й вишукувати по бара­холках.

— Гм... Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні мож­на знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в ме­не враження. Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: «Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!» Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився... — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо... Єй-бо!

—  Все-таки я не раджу вам читати... Це небезпечно.

—  Ви думаєте, що й я повішусь?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: