Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6370
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5901
—  А все за гріхи... За гріхи!!. Еге ж! Мовчанка.

—  За гріхи, кажу, братця!.. За тяжкі гріхи наші така кара. Га?

—  Та кара... — зітхає Чубенко.

—  Ага!.. Заробили чортови сини! І так і треба... Хіба ми люди?

Мовчанка.

—  Хіба ми люди, я вас питаю? Мовчанка. Дим.

—  Свині ми, а не люди! От що. Недарма кажуть, що людина пішла від облизяни... Ну, хто ми, я тебе питаю, Чубенку? Чого вуса звісив, як Сірко хвоста? Хто ми?

Чубенко мовчить задумано. Помалу димить. Нареш­ті меланхолійно:

—  Свині...

—  Правильно! Ну, от... Аг-га-га-га! — сміється вті­шений Харитон, перемігши і в другому турі. Відпочивши й витерши сльози сміху з очей, Харитон приступає до третьої тури:

—А тепер нащот Страшного Суда обратно ж!.. Ану, братця! Буде Страшний Суд? Га? Кипітимемо ми в смолі у чортів на вилах? Як ви думаєте, братця?!

«Братця» мовчать. Задума. Байдужість до всього. А Харитон насідає.

—  За діла наші, за діла!.. Нєт, ви скажіть! Ви не круті­ться, чортови сини!.. Підете на Страшний Суд?

Мовчанка. «Чортови сини» зовсім не крутяться, а один курить, другий струже. Обидва байдужі, занурені в таку приємну задуму й меланхолію в присмерку майс­терні, сповненої терпкого запаху живиці й ладану, ніби мріями далеких борів, або в церкві в часи дитинства... А Харитон напосідає:

— Ага!.. Ага!.. Натворили свинств, а тепер в очерет?! Ні, братця! Все должно буть по закону й по писанію. Кажіть, підемо на Страшний Суд? Візьмуть нас на цундру[16], як облизянячих синів? Ага!.. Боїтесь...

Нарешті Чубенко зітхає й ворушить вусом:

—  Та вже підемо... тільки відчепись... Харитонові якраз цього й треба. Повна перемога. Вигравши так цілий диспут, задоволений Харитон

радісно сміється — коло очей збираються цілі сонця рясних, веселих зморщок, показуючи тим увесь блиск його душі, що її навіть пекельна перспектива для його друзів і для нього самого не дуже-то журить. Так промінячись сміхом, Харитон ляпає Чубенка по плечі й, спитавши в Гилимея про якусь там «ставку» чи «ряму» й чи скоро він її зробить, йде собі геть. Іде й іще й на схо­дах десь там бурчить, але тепер по-хазяйському:

—   Онучі скрізь порозвішували й сушать... артисти теж!.. І обратно ж штани!.. І всякі такії причандалії... На балкон вийти не можно.... Не храм науки, а сушня для галантереї... Хіба для того це народ вам виплакав!?

 

XI

«Орденоносець»

 

Невідомо з чого і для чого постала, але десь виповз­ла чутка й почала розходитися по місту, що молоду зірку, Мавку з «Лісової пісні», Аталею Дахно мають на­городжувати орденом... Вістка пустилася в мандри й га­сала, де радісна й грайлива, де жартівлива, а де й терп­ка та іронічна або повита серпанком жалю й смутку, що от, мовляв, пропала дівчина — була така чиста й прек­расна, непідкупна й щира, з душею кришталевою, ніяким орденам не підпорядкованою, їхня краса й гордість, і... тепер уже не буде її! Зроблять з неї якесь «орденоносне опудало», призначене бути казенною ля­лькою, приплетуть казенною залізячкою, зборкають — ані вільно ступити, ані вільно сказати, ані всміхнутися від власної душі, ані заспівати вже не можна буде без строгої відповідности до ордена, до бажань тих, що той орден чіплятимуть на ці юні груди... А то й загублять, як ту Оксану Петрусенко!.. Були от і такі інтерпретації цієї веселої чутки.

А пішло все, мабуть, з того, що в газеті «Червоний Комунар» з'явилася стаття про державний театр, а в ній проспівано особливо палкі дифірамби цій дівчині; влас­не — вся стаття тільки навколо неї й крутилася. Правда, це ще не підстава для зовсім точно окресленої чутки про орден, яка (чутка) зродилася десь сама по собі, либонь, паралельно, але це й не було так собі. Бо підписав стат­тю «сам» редактор, він же й культпроп Обкому партії, тов. Страменко, хоча ніби й прикрився криптонімом «Стр-енко», та це ж так прозоро.

Ата була скорше здивована й збентежена всім, аніж втішена. Та скоро заспокоїлась — мало хіба буває чуток і мало хіба було статей ще кращих про театр і про неї.

Все, зрештою, нормально — писати в газетах, і робити з того поголоски.

Та одного дня прийшла ціла делегація за сцену, — прийшов «сам» Страменко з високим партійним почетом та з купою репортерів і фотографів. Ату відклика­ли від її праці, й сам директор офіційно представив її гостям, і вони з нею офіційно знайомилися (хоч не­офіційно знали її давно зі сцени), говорили їй комплі­менти, особливо розсипався перед дівчиною «сам» ре­дактор і культпроп, такий запопадливий і дотепний, як видалося Аті в перші хвилини знайомства. Потім Ату фотографували, просили її відтворити кілька найліпших деталей з її ролей, що вона й виконала, хоч зробила це зовсім неохоче, бо це вже скидалося на комедію... Потім пішли, а відходячи, запрошували (Страменко запрошу­вав) одвідати редакцію, щоб там взяти докладне інтерв'ю в редакційній діловій атмосфері. Ата пообіця­ла. Але йти не збиралася. Чого вона піде?

Одначе по обіді прийшов з «Червоного Комунара» такий Колька Трембач, юний співробітник газети й Атин знайомий з офіційним запрошенням на папері, ад­ресованим до Ати, — завітати сьогодні до редакції. Ата відмовилась, бо «ніколи». Тоді Колька пішов і за хвили­ну вернувся з директором Ткачем і мистецьким керівником Сластьоном.

— Ідіть, Ато! — сказали вони їй; причім Сластьон посміхався підбадьорююче, мовляв, «таж небо не зава­литься на твою голову, дівчино ти смішна!», а Ткач був нахмарений, чимсь незадоволений чи зачеплений до обурення, а чи просто своїми директорськими тяжкими ділами заклопотаний. Колька ж Трембач був задоволе­ний — він свою місію «заганяння» виконав успішно, — можна сказати «загнав» негайно.

Ата випросила собі пару хвилин, щоб перевдягтись і причепуритись, а після того вже й пішла. Була вона в скромній темній легенькій суконці з моряцьким ковнірцем, і в ній вона була більше подібна до молодюнької скромної студентки, аніж до театральної зірки. Була трохи засмучена й через те особливо гарна, як замріяна квітка. Вона трохи підмалювала уста, й вони виглядали дерзко; зробила вона це з вічного жіночого інстинкту бути ще кращою, і тільки, але, може, й для то­го, щоб ще більше уяскравити презирливу гримаску тих уст. Бо ж вона мала зараз йти грати роль кандидатки на майбутню орденоноску! Такої ролі у неї ще не було... Хіба не пікантно!?

Редакція містилася за широченною площею, в ве­ликім рудо-рожевім будинку; Ата проходила поуз[17] нього багато разів, але ніколи не була всередині. Той будинок завжди гудів (і тепер), як велетенський вулик, — там працювали якісь невгамовні великі машини. В нижнім поверху крізь великі вікна навіть було видно деякі з тих машин. Це тут була друкарня. Вище — складальний цех, лінотипний[18], переплетний, експедиційний... А найвище — сама редакція. Така піраміда!.. Вся ця піраміда назива­лася «Червоний Комунар», обласний часопис Обкому КП(б)У. Це зафіксовано не тільки в головах людей, а ще й на дзеркальній табличці з правого боку вхідних две­рей. Ні разу Ата тут не була, хоч це так близько і хоч тут і працювало чимало її знайомих, в тім числі й молодий поет Олекса ВІТЕР, приятель її, якимсь там коректо­ром чи літературним редактором.

Вони піднялися на третій поверх, минули ряд дверей з написами назв різних редакційних відділів та підвідділів, бухгалтерії, загальної канцелярії тощо й зу­пинилися перед дверима з написом «РЕДАКТОР ГАЗЕТИ «ЧЕРВОНИЙ КОМУНАР» ТОВ. СТРАМЕНКО. Без докладу не заходити!». Та тут двері самі відчи­нилися назустріч, так що не було потреби «докладувати», й вибіг сам Страменко, простягаючи гостинно й картинно руку: «Будь ласка!..» Він був чисто виголений (чи взагалі такий стиль, чи тільки сьогодні?), в нове­сенькій, свіжо випрасуваній т. зв. «косоворотці», причісано-наодеколонений...

— Будь ласка!

В кабінеті сиділо ще кілька осіб, що й звелися на­зустріч. То були співробітники Обкому та інші спів­робітники чогось, — якісь, як видалося Аті, занадто бу­денні, порівняно з Страменком, люди, бо неголені, не­охайні, в заношених сорочках, — тут-бо (в цій країні взагалі і в місті Нашому зокрема) не прийнято щодня голитися та міняти сорочки, по-перше, нема коли й нема за що, й нема тих сорочок подостатком у крамницях, а по-друге, це ж «дрібнобуржуазний забобон гнилої Европи»! Тому голений і чисто вбраний чоловік виглядить усюди, як грішник, як біла ворона, бо... бо дійсно по-буржуазному, ніби дитя, щойно вийняте з купелі. От як Страменко те­пер. Всі привіталися з Атою за руку й сіли. Обличчя у всіх засвітилися щирими привітними посмішками, бо без доб­рої людської усмішки не можна було дивитися на цю дівчину в скромній суконці з моряцьким ковнірцем і з тільки трішки-трішки підведеними устами, немов зумис­не, щоб поглузувати з такої звички «красунь», що від Бога краси не мають. Ату запросили сісти теж: в м'якому, шкірою оббитому кріслі-фотелі... А в Страменковому кабінеті були тільки такі крісла — оббиті чорною шкірою, глибокі й вигідні фотелі, та ще така ж чорношкіра канапа під однією стіною, на якій навіть лежала маленька бар­виста подушечка, вишита українським орнаментом, на­ставивши лукаво й нашорошено вушка вгору.

Всі сиділи, лише Страменко стояв посередині, ніби зу­мисне рисуючись перед гостею своїм випрасуваним і та­ким панським виглядом... Він щось там говорив, важно, велично жестикулював, а Ата й не чула допуття — вона дивилася на Страменкову фігуру взагалі й їй було чомусь досадно. Вона би мусіла пишатися, що стільки їй уваги й що це редактор так вирядився заради неї (заради неї ж!!), а їй — досадно. Не сподобався він їй на цей раз. Набундю­чений, пиховитий, зарозумілий, а вигляд, як у кота. Ну зовсім, як у кота! Він так походжає, ну, так якось набундю­чено й «елегантно», й так рисується, а риси обличчя... ну, як би їх схарактеризувати... Підлабузник, не підлабузник, але щось таке подібне, — величні і в той же час вкрадливі жести, єхидні очі, тонкі злі уста, нахил голови такий, як у того достославного «чєґо ізволітє?..» Хоча він і тримає ніби її гордо ... Ата згадала байку про Чубенкову дискусію з цим Шефом і організатором «Червоного Комунара», ще й винахідником цієї назви — згадала дискусію й Чубенкове резюме в ній:

Пошук на сайті: