Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
— Той, кого ви тут чекаєте... Ви ж чекаєте! Я ж знаю... Ви ж спеціально тут чекаєте, полюєте, як кішка на мишку... Знаю...

Дівчина повертає голову й пильно, аж ніби здивова­но, дивиться на хлопця. Дивиться, дивиться, та й по­морщила носа:

—  Смішний! Ой горе мені з вами! І що це все значить, сеньйоре?.. {Стурбовано). Ой, ой, та що з вами!? У вас вуха червоні он які, га! Може, би ми пішли звідси?.. А?..

Проте сама не рушилась. Хлопець теж не рушився, ли­ше закусив нижню губу й зовсім почервонів, одвернувся, дивиться десь згорда геть. І дівчина дивиться теж згорда геть, десь на цвинтар, за цвинтар, на сині пасма борів, ніби сподівається там побачити щось надзвичайне, якесь чудо, що вона його так давно чекає. Мовчанка триває довго.

—  Ну, добре, — каже нарешті дівчина. — А ви його знаєте?

—  Знаю.

—  Що ж ви про нього знаєте?

—  Що він самашедший, то єсть, вибачте, формений ідіот...

—  Овва! І тільки? Ну, це всі знають. А ще що?

—  А ще... Гм... {Тихо). Нічого більше.

—  Е-е, мало ви про нього знаєте, товаришу... Я знаю більше {зітхнула).

—  Що ж ВИ про нього знаєте?

—  А знаю... Я знаю про нього страшні речі... — По цьому дівчина зробила великі, «страшні» очі, потім примружила їх, загадково якось подивилась на юнака, скоса так, і замовкла.

—  Які?

Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:

—  Облишмо про це... Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення. Який з вас Ромео, Павлику... ох, вибачте, товаришу Гук!

—  Я не розігрую...

—  Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційно­му театрі... Фе... А тим часом...

—  А тим часом... я не розігрую, Ато...

—  Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ро­мео?

—  Ні, але... Взагалі — я нічого не розігрую...

—  Розігруєте! Всі тепер розігрують... Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик. Ви Павло Іванович ГУК (це Ата ви­мовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, намор­щивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ,  ви,  можна сказати,  вождь усієї молоді,  а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом... Чи, може, це вам сонце... ах, про­бачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ро­мео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпонова­не на відлюдді, отак експромтом... Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити... Але для цьо­го (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних «Ромео» у вас там, здається, є Людмила Богомазова...

Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:

—  Ато, облиште!.. Я ж не розігрую. Е-е...

— Що «е»? Розігруєте, і все тут. Доказати вам? Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в «Народному Малахії», — просю... Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов'язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б'єте... Ви ж про­гульник і симулянт...

Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:

—  Ага! А хіба я не казала... Ха-ха-ха!.. О, милий мій Ромео!.. О, лицарю мій!.. Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байди­ки б'єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га?: а де це ви, товаришу, були, га? А мо­же, ваша душа дрібнобуржуазна, га?

—  Облиште, Ато!..

— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте «самокритики» безпартійним... Ви байдики з безпартійною дівчиною б'єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?

—  І все ж таки я не розігрую... я...

Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.

—  Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не мо­жете бути винятком. Такий час. Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.

  • Гм... І ви?

Пауза.

—  Можливо...

Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:

—  Чудна ви, Ато!

— Я теж так думаю... Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного гля­неш — не справжній, і все тут! Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і ко­жен немов у футлярі... Хто це сказав «людина в фут­лярі»? Гарно сказано. Геніально. Це про нас, це він ду­мав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі. Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.

Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.

— Знаменито! Образно! Їй-бо!.. «Вила-а-а-зить»... Я бачу, як він, падлєц, вилазить... Ну, далі?

— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами йо­го звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виш­турхаєш...

«Павликові» дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:

—  Гаразд... А чого ж то всі такі «в футлярі»?

—  А я знаю? (Наївно знизала плечима). Я не докопу­юсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж пла­кать хочеться, що це таке з людьми сталося! В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше хо­ваються, ховаються... Бр-р-р-р... От... Чого ви так пиль­но дивитесь?

Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.

—  Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і... ми вза­галі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?

Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.

—  Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите!! А Ата ніби й не чула. Пересипала рукою пісочок.

—  Так, так. Всі ми не те, чим видаємось... І ви теж. Аллах вас знає, Павлику! У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі... Ха-ха-ха!.. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас. Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці. Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А... а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і... грає на бандурі й плаче... Плаче... Гм... Умовимось, що ви цього не чули... Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити!  Юнак є один у нас... Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де! Суціль­ний святий подвижник, лицар світової революції, заку­тий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною бай­дики б'є... Ха-ха!

Ата вимовляє «ха-ха», зовсім не сміючись.

Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі за­раз особливі якісь. А далі:

—  Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.

—  А-а... Ну, це інша справа. Логічно. Що ж... пробуй­те, товаришу Гук!

Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй дум­ці, — посміхається загадково.

—  Так, це логічно... — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.

—  А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.

— Гм... Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цьо­го й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, «Генеральну лінію»?..

Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весе­ло, як люди, що мають справді добрий об'єкт для сміху. А об'єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі «Генеральна лінія»: колишня купецька дочка, що до ре­волюції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім пе­рейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї за­кохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки... Потім до голови кооперації... Потім ще до когось... Потім зно­ву до начальника НКВД... Так і ходить. За це цю дівчи­ну, дуже гарну з себе, прозвано в місті «Генеральною лінією», а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — «Генеральна лінія»...

Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.

—  Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.

—  А для чого ви сюди прийшли, громадянине... О, громадянине!..

—  Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик... Отак притягся хвостиком... Щоб тут з ва­ми бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як... як ітиме один маньяк з лугу чи з бору... чи чорт його зна звідки...

—  О, Павлику! Зворушливо!.. Гм... І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тіль­ки ви про це вже раз говорили.

—  Говорив... Ну й колюча ж ви!

—  Нічого, лежіть смирно і не бійтесь... Будемо ви­глядати.

—  Лише я не розумію, — промовив юнак роздумли­во. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропа­щий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.

—  О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той «маньяк», здається, єдиний стано­вить виняток.

— Так?

—  Еге ж.

—  Вас інтригують старці... І ненормальні...

—  Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці... якщо вони мають таку... таку страшну авреолю...[2]

—  А-а... Ясно.

—  Що вам ясно? Ліпше не «акайте», бо нічого вам не ясно... Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не на­даюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.

—  Згоден... Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці... Аллах йо­го знає ще що... Словом — А т а т ю р к! Вас перехрести­ли вдало.

—  Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком... Давай­те ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!

Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі ко­ла чорний, могутньокрилий птах.

—  То, мабуть, орел-білохвост.

—  От бачите...

—  Що?

—  Літає!!.

Як вона вимовила оте «літає»! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. «Л і т а є!!»

—  О, о!? А це?!

Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блиска­вок, гримнуло тисячоголосе «ура» й покотилось хвиля­ми, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.

Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.

А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.

Пошук на сайті: