Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6358
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5887
«Ех, ти, Страменку! Почервонив ти червоне й без те­бе... Так ніби комунари бувають білі! Отут ти й увесь, та­кий як є... Застрахувався в благонадійності на цілих 200 процентів! Але той, що вигадав назву «Завод ЧЕРВО­НА СИНЬКА», все-таки побив тобі рекорд, бо він пере­виконав план на 400 процентів... Доганяй же, Страмен­ку, «Червону Синьку»!..» — згадала це і засміялась. Всі присутні сприйняли це як вияв великої радості з їхньої уваги, й почали ту увагу виявляти ще пильніше, енергійніше, — розпитували про се, про те. І Ата всім гостям охоче відповідала (зумисно охоче). Розмова вив'язувалася так, що Страменкові, господареві цього кабінету, ніяк було й слова вставити. Але він на те гос­подар, опанував ситуацію — заліз за стіл, накритий склом поверх зеленого сукна й заставлений різним ре­дакторським причандаллям — приладами для писання, стосами книг і довідників, аж двома телефонними апа­ратами, скринькою для тютюну тощо, — всівся важно в своє крісло й кахикнув значуще... І вся увага перейшла до нього. Страменко керував тепер бесідою. Ату питали про її працю, про її біографію, про її плани... Ата ніяковіла, бо занадто офіційно починали копирсатися в її житті, але відповідала, — стримано, стисло, коротюнько. Де вчилась? — там-то. Скільки років? — стіль­ки-то. Плани? — жодних поки, працюю... Не планую... Біографія? — не пам'ятає дитинства, трохи пам'ятає роки безпритульності. Чи член комсомолу? — ні... Це викликає щире здивування й явне огірчення у присутніх. Хтось запитує-стверджує, що вона хоч і не член комсомолу, але напевно вступить в найкоротшім часі. А Стра­менко навіть досить прозоро й недвозначно натякає, що перспектива, яка її чекає, навіть вимагатиме того, щоб вона була комсомолкою... Інші стверджують кивками та мугиканням Страменкові слова, здогадуючись, про що мова. «Отже, йдеться таки про орден», — думає Ата, але не каже ні «так», ні «ні». Перевела розмову на інше, їй мулько. Вона зовсім не розуміє, для чого Страменко накликав цих, заштурханих дійсністю й «політикою», людей, — адже ж не вони видають ордени, й це не уря­дова комісія! А втім, почім вона знає, як то видають ті ордени!.. Ату питали про її працю, захоплювались її мистецтвом, пророчили їй велике майбутнє... Потім зайшов Колька Трембач з фотоапаратом і спеціальним приладом для запалювання магнію й сфотографував усіх, власне, Ату в оточенні всіх цих неголених і досить замотеличених людей. Потім сфотографував ще раз Ату і то так, що вона ніби сидить поруч зі Страменком, в оточенні знову ж таки всіх тих неголених і замотели­чених людей. Після того всі інші пішли геть, попрощав­шись з Атою й з редактором, лишились вони тільки вдвох. Ще трохи побув Трембач, сфотографувавши Ату (саму), а також Страменка ще кілька разів, а потім і він пішов. Лишилась Ата з редактором. Редактор зразу змінився — вигляд його став занадто ліричний і з натя­ком у всій фігурі, мовляв, — «це ж я все для Тебе так ви­рядився!» Його огорнула легенька меланхолія й найшла «надзвичайна щирість». Він вийшов з-за столу й хотів сісти біля Ати, але не зважився, — дівчина так нашоро­шилась, що відвага геть щезла зразу й він знову заліз за стіл. Закурив і почав говорити про свою пошану до неї та що це він, іменно він! хоче «організувати» їй орден. Ата слухала його через п'яте-десяте, а сама думала, як би їй вибратися звідси. «Він хоче «організувати» їй ор­ден!?» Досі думала Ата, що то робиться інакше, що ор­дени не «організовуються»... Але не стала сперечатись. Зрештою — може, й так буває, може ж, і «організовуються»!!. З нудьгою озиралася по кабінету. Страшнува­то їй тут. Але — «та соромся ж, боягузко!» вже глузува­ла з себе, оговтуючись; нехай говорить... Страменко го­ворив, а Ата розглядалася, які то апартаменти в редак­тора «Червоного Комунара», змагуна з «Червоною Синькою». Це були досить імпозантні, як на місто На­ше, апартаменти. Кабінет великий і дуже добре обстав­лений, і так обчіпляний різними мапами, телефонами та різними схемами й діаграмами, ніби це штаб світової революції. Звичайно, Ата штабу світової революції ще ні разу не бачила, але бачила багато інших «штабів ре­волюції» на сцені, й вони були куди менш імпозантні, а значить, це більш подібне до штабу революції світової, отак той штаб мав би, далебі, виглядати. На одній стіні висить величезна мапа обох півкуль земної планети, об­тикана якимись прапорцями різнокольоровими та різними значками й фігурками. На іншій стіні — до­кладна мапа України. Потім мапа їхньої області. І все це в прапорцях, у значках, в червоно- й синьоголових бу­лавках. Над столом великий кольоровий портрет Сталіна. Обабіч нього менші портрети Маркса й Леніна. В кутку етажерки з книгами в червоних палітур­ках — твори Сталіна й Леніна... На столі — посередині — гіпсові бюстики Сталіна й Леніна, потім телефонні апа­рати і безліч різного причандалля для вигідної редак­торської праці... А Страменко говорить. Ата вслухаєть­ся одним вухом — він, здається, закінчує свій штурм словесний. А закінчуючи, він говорить щось таке, що Ату й здивувало, — він «зовсім не настоює, щоб вона вступала до комсомолу», навпаки, потішає, що то нічо­го, що бувають люди, як-от вона, потрібні й вартісні навіть поза комсомолом. Навіть, може, це добре. Ав­жеж, дуже добре! Він їй допоможе вибитися в люди... Це він хоче організувати їй орден. Страменко вважає за потрібне повторити це кілька разів, з особливим натис­ком, з підкресленням. А закінчив Страменко зовсім твердою обіцянкою, як присягою, що таки «організує» орден, бо це «від нього й тільки від нього залежить». «Від нього залежить все».

Ата подивилась на канапу й на подушечку, що так лука­во наставила вушка, й раптом спаленіла вся — занадто виразні наголоси ставить Страменко в павзах помежи словами! Сиділа, як на голках, — мука це все слухати!.. Та ось Страменко запропонував їй оглянути цехи, машини, всю «технологію» — «як-то тую газету робиться». Ата зраділа, зітхнула, визволена, й згодилась; аби лиш не сидіти тут один на один з цим всесильним організатором «орденів». Страменко телефоном викликав завідуючого виробництвом, і вони втрьох пішли оглядати господар­ство «Червоного Комунара». Вони оглянули химерні ро­зумні машини, т. зв. лінотипи, що стояли в окремім цеху рядочком і так манірно цокотіли, і так смішно носили залізними кулаками на довгих ліктях якісь мосянжеві[19] залізячки вгору, потім вниз, спускали їх, одливали готові рядки набраного тексту, десь вгорі в коробці самі розси­пали ті мосянжеві пластинки, розносили по канавках, де якій належиться бути, звідки вони вистрибували знову на легенький торк пальцем складача-лінотипіста. Смішно... Лінотипісти всі молоді, гарні й всі такі важні (певно зада­ються!), при появі Ати всі так зосереджено й так красиво працюють... Потім оглядали ще химернішу машину: ро­таційну. Такий цілий сталевий дракон, що працює «як жи­вий» — друкує, сам ріже, сам фальцює[20], складає й відрахо­вує часописи... Потім оглядали інші цехи — ручний скла­дальний, літографський[21], цинкографський[22], переплетний книжковий, друкарський, цех з багатьма маленькими машинами-автоматами... Ату водили, як королеву. І всюди, куди вони приходили, робітники затихали й пильно диви­лися їй услід; напевно, чутка про орден давно й до них дійшла... Так вони обійшли всю «піраміду». Страменко був такий запопадливий, такий уважний, заглядав їй у вічі й, користуючись тим, що вражена баченим Ата не зверта­ла уваги ні на нього, ні на другого супутника, він все норо­вив торкнутися плечем до її плеча або ліктем до ліктя у вузьких переходах помежи стосами паперу, помежи тісно поставленими великими клітками-скринями, що їх тут звуть «реалами». Ата зразу цього й не помічала, зосере­дившись всією увагою на зовсім іншому.

Це наддало Страменкові зовсім відваги («не помічає — значить дозволяє!»), й коли вони повернулися знову до Страменкового кабінету на хвилинку, перед тим як Аті відійти, за забутою хусточкою Атиною, він досить про­зоро натякнув, що орден здобути зовсім легко, лише Аті треба буде до нього прийти ... е-е ... ну для того, щоб де­що устійнити остаточно, деякі там дані, бо від цього, зрештою, залежатиме справа ордена... І зайти вона му­сить найближчим часом. Завтра. Неодмінно!

Ата не зрозуміла Страменка, бо в голові їй шуміло від усього баченого й чутого, від ритмічного й безугав­ного шуму машин та вентиляторів у цехах і від власної тепер хапливості швидше відійти звідси, — і вона нічо­го не сказала...

 

* * *

Проводжав Ату той же Колька Трембач, молоденький фоторепортер газети, комсомолець, колишній безпри­тульний і взагалі «шибайголова», як його називали Атині подруги, «дівчата нашої країни», до речі, безсловесно й таємно закоханий у Ату по самі вуха. Але він про те ніко­ли навіть натякнути б не зважився, де! хіба такий «смаркач» про такі речі зважився би говорити! У нього ще й язик для того не повертається; його тільки зраджували наївні очі, що ще не навчилися криводушити.

Проводжаючи Ату з доручення «самого» Страменка, Колька вивів її на площу, озирнувся на редакційний «хмародряп» і досить таємниче та загадково посміхнувся:

—  Я той... Я Вам зроблю картку на пам'ять... з това­ришем Страменком... От буде гарна пам'ять!.. Ще й побільшу... — а усмішка, крива й зла, блукає на устах.

—  А чого ви посміхаєтесь?.. Ще й так криво!

—  А так...

—  А все ж таки?

—  Зі знаменитим чоловіком ви знялися, товаришко Дахно!.. Власне, я вас зняв... Це велика честь...

В голосі глум, і Ата почервоніла. Розгнівалась. Вона знала, що глум той з «великого чоловіка», але в якійсь мірі це тепер торкалося й її.

—  А все ж таки!?. Ваша посмішка єхидна... Ну, го­воріть!

—  Гм ... Цей підлабузник і безпринципний хам... Ох! Вирвалось!!. — Слово, що вирвалось, злякало самого Кольку, він схаменувся, озирнувся навколо, подивився спідлоба на Ату, закашлявся удавано, потім позіхнув широко й махнув рукою. — Ах, киньмо! ..

—  Ні, ні, говоріть!

—  Киньмо!.. Я взагалі нічого не говорив!

—  Це правда, ви дійсно нічого не говорили. Але — все ж таки?..

—  Нічого... Гм... А як він дер на вас баньки! Ух!! О, він давно й дуже вами цікавиться й дере баньки... (А в голосі ніби нотка особистої образи).

Ата посміхнулася. «Ну, хто на неї не дере баньки!» А вголос:

—  Що за дурниці ви говорите!

А Колька вже ніби й не чує. Уникаючи вже зовсім цієї теми, підносить футляр з фотоапаратом на долоню, тримає його так, задуманий, насуплений, такий смішний, як півник цибатий наїжачений, хотів щось іншого сказати й передумав.

—  Нехай колись... Як уже ви станете орденоноскою... Чи ви тоді так забагатієте, що ... ?

Ата зломила брови, почервоніла буйно й брякнула люто:

—  Не меліть катзна-що!

Тут їх здибали знайомі, й розмова на тім урвалася. Так і лишилося невідомим, як треба розуміти «не меліть казна-що». Чи «не меліть катзна-що», що я стану

орденоноскою? Чи «не меліть катзна-що», ніби я запи­шаюся, як стану орденоноскою?

А чи «не меліть казна-що» взагалі?

 

* * *

Лишившись сама, Ата спробувала розібратися у всьому, що сталося. Виглядає на те, що таки хтось всерйоз заміряється начепити їй ордена. А також ви­глядає на те, що хтось хоче при тім зварити свою ка­шу... Згадала, як Страменко супроводив її по цехах, і аж тепер дійшло до її свідомості, що він уперто тор­кався плечем до її плеча, так уперто й так змислово ж і так зазирав їй у очі!.. Дійсно «дер баньки», мовляв той малий. Бр-р-р! Аті стає бридко. Ату розбирає до­сада і в той же час розбирає сміх.

Досада й сміх!

Їй хочуть «організувати орден», і зовсім дешево...

Ну, не досада?! І не сміх!?.

Але по спині повзе легенький холодок, і робиться зовсім не до сміху.

«Ну, а як тобі таки справді запропонують орден?! І що ти зробиш? Га? Га? Плюнеш у очі?..»

Але це ще не страшно, орден — то й орден, а страшно те, що стелило слідом, так боляче стьобнуло по свідомості:

«Купують тебе! Купують, дівчино!..» — і тут їй стає моторошно. «І за орден той запросять високу, ой яку ви­соку ціну! Вже просять! Не просять, а вимагають!.. Ви­магають!.. Але й це ще не вся ціна, що хоче той Стра­менко (від цієї думки її кидає в жар), а головна ціна в іншім — станеш ти канаркою. Зв'яжуть тебе золотим тим ланцюгом орденоносним!!! Вже в'яжуть!»

Чим більше Ата думає, тим ясніше бачить, що її в'яжуть і таки зв'яжуть. Якщо заповзялися, то напевно зв'яжуть...

І тут Аті згадалася Оксана Петрусенко, ця краса й гордість цілої республіки, згадалася нагорода її орденом, спекуляції навколо цього, загадкова її смерть, либонь, за участі тих, що давали орден... Ату огортає отороп...

А вона ж Оксану Петрусенко не тільки обожнювала й любила до безтями, а й була її, так би мовити, підшеф­ною, ще студенткою бувши.

 

* * *

В театрі всі — товариші й товаришки — поздоровля­ли Ату. Неприховані нотки заздрощів бриніли в щирих і нещирих тих поздоровленнях. А Ата була сумна.

Пошук на сайті: