Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
Того ж вечора передали їй, що дзвонив редактор «Чер­воного Комунара» й просив сказати їй, щоби вона не забу­ла про заповіджене інтерв'ю. Зразу Ата не зрозуміла, про що мова й що це значить, а потім згадала Страменкове запрошення при кінці візити! Згадала його натяки, згада­ла шкіряну канапу з вишитою подушечкою, що так лукаво виставила вушка, і — в душі її закипіло, заклекотало...

Ата більше не зайшла до «Червоного Комунара», до кабінету її великого редактора — ані на другий день, ані на третій, ані на четвертий... Ніколи!

Сластьон, що належав до числа небагатьох, які не поздоровляли Ати, дивився на дівчину й чомусь посміх­ався. Аті страшенно хотілося спитати в нього, чого він посміхається. Але не спитала — ану ж він з властивою йому прямотою бахне щось таке, від чого вона згорить з сорому. Ткач теж зустрів якось Ату в фойє і потис їй ру­ку міцно, і на цей раз не був такий понурий, як раніше, а засміявся зовсім безпричинно.

А Страменко був дуже й дуже на неї розгніваний і взагалі на всіх розгніваний. Так передав їй той смішний Трембач. А передавши, потішив:

— Не журіться, товаришко Дахно! Я вам колись сам «організую орден», та не такий, в сто разів кращий! їй-бо!

Він так і сказав — «організую орден».

Ата спалахнула на ті слова і страшенно здивувалась:

«І звідки він те чув!?»

Страменко ще двічі присилав спеціального якогось «редактора» з «Червоного Комунара» й дзвонив теле­фоном. Але Ата не пішла, мотивуючи тим, що їй «стра­шенно ніколи» та що в неї «голова болить». Знала, що накликає на себе велику біду, а в кожнім разі наживає ве­ликого ворога, та що це їй може коштувати праці, але ж... Так багато ходити по той орден!..

«Ні!» На тому й крапка.

Але фотографії й інтерв'ю Ати таки з'явилися в га­зеті. Чи по інерції? А чи, може, справді він хоче таки втелющити їй ордена?

 

* * *

Чого не договорив Колька Трембач? — от що цікави­ло Ату.

Але вона того не взнала. Та й сам Колька Трембач не знав як слід, чого він не договорив. Він тільки хотів сказа­ти (власне, й сказав, тільки не розшифрував), що Страмен­ко хамелеон і безпринципний кар'єрист, і шкурник, лізе по головах людських без жодних викидів сумління. Та що йо­го побоюються й не люблять навіть однопартійці, видатні діячі міста Нашого, ставляться до нього трохи з огидою, як до безоглядного вислужника, що пробиваючи кар'єру, не пожаліє й рідної мами. Ось це хотів сказати Колька Трембач, те, що йому достоменно відоме. Але за цим ще ж було те, що Кольці зовсім невідоме або мало відомо, бо він дуже молодий. А втім, він щось таке чув теж, підслу­хав... Бо хіба мало чого говориться поза життьовими офіційними лаштунками, особливо коли старші люди за­ховаються десь на відлюдді, й добре вип'ють, і мають ілюзію безпеки... А те, що він чув одним вухом, це ось що:

Цей «безпринципний хам» видряпався нагору по го­ловах своїх найкращих друзів, колишніх своїх товаришів боротьбистів та інших «ухильників націоналістичних», зрадивши їх і продавши поштучно... Оклепував їх і відда­вав на розп'яття, як той Юда Христа за тридцять срібних... Останнім боротьбистом, якого він допоміг розп'ясти, був один нарком... Ось таке підслухав Колька і міг би розказати. А може, й не зміг би розказати, бо та­ки страшнувато. Авжеж.

Для чого це Колька підслухав? Хто його знає. Є вуха, і в них набивається всіляка всячина. А, зрештою... хто ж його знає! Це загадка. Зрештою — все може бути. Як вільно старшим видряпуватися без жодних викидів сумління по чужих людських головах, то чому не вільно молодим теж? І таке може бути.

Все може бути.

Серед цього торжища різних «героїв нашого часу», се­ред потворного цього маскараду, серед жорстокої гри в піжмурки одного з усіма і всіх з одним — гри в піжмурки з честю, з совістю, з життям і смертю, — все може бути.

Все може бути!

 

XII

«Генеральна лінія»

 

Сам паша турецький Гірей стрепенувся й забув про свою кохану «ханум» якраз посередині зворушливого ліричного монологу, й стрепенулися всі одаліски, ле­жавши так мальовничо біля «водограю», втратили вмить горду й ліниву апатію східних красунь, коли до них, на самісіньке нібито подвір'я паші з'явилися не­сподівані гості — знаменита Людмила Богомазова, «Генеральна лінія», і... Сазонов! Тільки хто прийшов у супроводі кого?!. Вона прийшла в супроводі Сазонова? Чи Сазонов прийшов у супроводі Богомазової?..

Від несподіванки всі заворушилися, а потім знову завмерли.

— Можна до вас? — напівсерйозно, напівбайдуже спитав Сазонов, звертаючись до всіх зразу і в той же час ні до кого, як справжній владика тут і на всій землі цій.

І, не чекаючи відповіді, почав роззиратися біля себе нав­коло, очевидно за стільцем, пошукуючи, щоб сісти.

Сластьон спалахнув, нахмурився. Він страшенно не любив, коли перешкоджають йому в праці, коли захо­дять за сцену чужі люди, і згарячу міг полохнути не тіль­ки Сазонова; в ньому жила гордість і амбіція мистця, що вважав себе й свою працю понад усе й понад усіх, і навіть понад королів. Борюкаючись, щоб опанувати се­бе, спитав хрипко:

—  Чим можу е-е ... служити ... е-е?..

—  Та ми так, подивитись, — посміхнувся Сазонов, все роззираючись. — Можна?

—  А-а... «так»?..

—  Та можно, чого ж!.. — перебиваючи Сластьона, швиденько й сердито буркнув Харитон за спиною Сазо­нова, рятуючи ситуацію, зумисне втрутившись, щоб не дати Сластьонові чогось «самашедшого» бабахнути. — Та можно чого ж... Просю... ось тут... — Харитон встав із стільця, на якому сидів у кутку величезної сцени, біля вхідних дверей, у які ввійшов Сазонов з компаньйон­кою, швиденько дістав з-за декоративного мотлоху ще одного стільця й поставив поруч:

—  Просю, ось тут... — і змахнув полою піджака зі стільця пилюку.

Сазонов подивився на стільці, потім подивився на Людмилу й показав очима, мовляв, «сідай», а сам ви­йняв цигарку, спокійно постукав мундштуком об ніготь, спокійно вклав її в уста під пильними поглядами усіх присутніх і при загальному нашорошеному мовчанні за­курив, а сам усе посміхався, трохи байдужою, трохи іронічною посмішкою, оглядаючи всіх примруженими очима (а може, тому, що очі мав примружені, видавало­ся, ніби вугласте його, щелепате лице посміхається). Подивився на чарівних «одалісок» і на чарівних «ра­бинь», подивився на пашу турецького, подивився пиль­но на «ханум» — і по обличчю перебігла якась загадко­ва гримаска й щезла...

Сердитий Харитон кивком голови показав Сазонову, на плакат на стіні під протипожежними балонами — «КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО!», але Сазонов явно збирався відходити — курив і застібав ґудзики на гумовому військо­вому плащі. Ще якусь мить постояв, пустив хмару диму, потім мовчки приклав руку сталінським жестом до дашка кашкета на прощання й пішов собі геть. Людмила Богомазова лишилася сама, віч-на-віч з усіма незнайомими, таки­ми відчуженими, нашорошеними. Вона теж відчужена. Постояла трохи, струнка, гнучка й дуже вродлива, — ніби демонструючи себе з викликом, свою вроду, свою суконку, капелюшок, нафарбовані уста й налаковані нігті, білі рука­вички й гарну шкіряну торбиночку на блискучім ланцюжку, — потім обернулася до стільця, подивилася на нього апа­тично, явно наслідуючи Сазонова, й обережно сіла, ніби зробила стільцеві велику ласку. Сіла. Така горда й байду­жа, самозакохана і в той же час з тавром безмежної нудь­ги на обличчі. Вийняла з торбиночки цигарку, теж посту­кала мундштуком об налякований ніготь, вийняла таку са­му коробочку сірників, як і в Сазонова, запалила...

Перервана праця не клеїлась. Якось всіх вибито з колії, збито з ходу. Лише помалу-малу все розгойдалося знову, але вже йшло не як раніше, а так, ніби тому ходакові загнато в ногу шпичку, — йшло, шкутильгаючи. Сластьон був лютий, всі актори нашорошені, надто дівчата, — якось воно паскудно стало працювати під безвиразним і холодним, і по-чортячому демонстративно гордим та презирливим поглядом цієї зухвалої гості, цієї прославле­ної «Генеральної лінії», оповитої пікантною славою ко­ханки всіх вельмож, більших і менших.

Ось вона яка!

Усім відомі були чутки й різні «історії» про неї, знали її страшну славу, але ніхто не мав ще нагоди спостеріга­ти це «сьоме чудо світу» отак на своїй сцені, зблизька, при самій рампі. Тепер вона прийшла сама сюди і кожен не міг одвести від неї очей з цікавості.

«Так ось вона яка!»

А Людмила Богомазова прекрасно знала, ЩО саме про неї всі присутні думають, що їм відома вся її історія і всі її «історії», й кути її нафарбованих уст демонстра­тивно опускалися — демонстративно презирливо й бай­дуже, холодно так, а очі мружились згорда.

Людмила сиділа на однім стільці, а другий стояв тісно поруч, і той стілець, будь він неладний! — псував усім настрій. Так ніби на нім сидів «він», її невидимий супутник, той грізний гість, що так по-сталінськи відса­лютував рукою до дашка форменого кашкета; він ніби зовсім і не вийшов, а лише одяг шапку-невидимку (чи «шапку-енкаведимку», як хтось десь колись пожартував у місті Нашому) й сидить тут же, на тім порожнім стільці. Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — «а, нехай ти сказишся!» — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама. Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щи­том непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її по­тривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, зги­наючи червоні п'явки повних губів підківками.

Людмила курить цигарку за цигаркою, і ніхто їй не може заборонити того. Харитон кахикнув був і заїкнув­ся, як завжди, сердито й безцеремонно, що курити б уже й годі, але Січкаренко шикнув на нього, а вголос промо­вив (щоб і Людмила ж чула!) — «Лишіть людину в спо­кої!». А Сластьон нетерпляче махнув рукою, мовляв — «Ах, тихо там!! Залиште її, нехай собі сидить! Не пере­шкоджайте праці!»

Так і лишили Людмилу в спокої. Вона просиділа до самого кінця, не проронивши за увесь час ані слова, ані звука. Чого вона сиділа? А так, сиділа собі, та й усе. З ви­разу обличчя виходило, що ніщо її абсолютно не ціка­вить, що до всього їй байдуже, що вона сидить, бо діти­ся їй ніде, що вона нудить світом і не знаходить собі місця на цій землі. Що вона самотня, всіма презирливо обшіптана й обзлословлена...

Принаймні такі рефлексії зринули в Ати. Ця диви­лася пильно, дуже пильно на гостю помежи ділом, роз­двоївшись увагою між тим ділом і «Генеральною лі­нією». Вона бачила її кілька разів мельком і зовсім зда­леку, чула про неї всі фантастичні речі і не сподівалася, що вона така, як от зараз виглядить, — така гарна і та­ка... трагічна. Атож. Слава пропащої повії робила, як звичайно, її образ в уяві кожного зовсім потворним. А в дійсності — той образ гарний і дуже трагічний. І чим більше Ата дивилась на цю повію, тим глибшало це її враження, незважаючи на всю браваду Людмили й її злобну машкару, тим більше їй було її шкода. Аті зда­валося, що вона бачить її наскрізь за тією злобною машкарою... Це колишня дочка купця чи навіть архієрея; їй приділено долею цвісти б пишно і мріяти ніжно, як і кожній дівчині, а особливо багатій, — мріяти про казкових лицарів, про королевичів, про каз­кове майбутнє, про святе кохання... про дитячий сміх... про родинне щастя... про блискучий феєрверк радості... Але сталося з світом те, що сталося. І через оте, що сталося, з причине не від неї залежних, вона упала з високих високостей на самісінький низ, на саме дно трагічної дійсності, аж на самісінький спід, в кате­горію «соціально чужих», «класово ворожих», «бившіх»... І все, що потім вийшло, вся ця кар'єра «Ге­неральної лінії» — це вислід того соціального падіння вниз, на соціальне дно, жорстокий жарт химерної долі... Вона така юна, як і всі «дівчата нашої країни», їй років 26, не більше, і в той же час — вона така стара... На ній трагічний досвід цілого пропащого покоління, скинутого на соціяльне дно, з якого можна піднятися їм тільки дуже дорогою ціною... отакою ціною...

Аті було жаль цю демонстративно горду й таку де­монстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, ко­ли погляди їхні якось зустрілися.

Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і спов­нений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, «бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!» Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої «лінії» жодної риски, яка би виклика­ла співчуття. Просто тупа, горда з того багна, в якому зав'язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пи­шається своїм становищем і своєю дикою славою...

А Людмила Богомазова курила; характерно так, як ку­рять подібні жінки в Одесі або в американських кінофіль­мах, і кутики уст її... Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли. Во­ни зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно... І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,

Пошук на сайті: