Маруся Богуславка - Іван Багряний (сторінка 24)

Після дзвону-лементу довго не було нікого. Десь хтось упертий і неначе розгніваний гатив у рейку далі щосили — таке враження, що люди поховалися від якоїсь біди, від якоїсь непередбаченої страшної екзекуції, яку приїхали робити невідомі чужаки й от виганяють усіх зі схованок, і наказують, наказують, наказують збиратися... збирати­ся... збиратися... примусово... примусово... обов'язково, під страхом ще тяжчої кари... Нарешті примчав голова, розхристаний, на замиленому коні, мовби на пожежу, сам теж: «замилений» — сорочка прилипла до ребер. За голо­вою примчали різні його помічники, хто охляп на коні, а хто просто так... Потім почали помалу збиратися люди... Повільно, тиняючись, ніби їх хтось на налигачі тіг...

Уповноважений ЦК супився, гнівався, як же це так їх зустрічають! Га?! А голова понуро кусав вуса, гриз їх і слухав нагінку великого начальника, слухав тупо й зітхав не до нього; сам він був ще зовсім молодий, але якийсь наче закам'янілий, вимотаний-бо дорешти. Потім голо­ва спокійно й тихо втомлено поясняв, що у них прорив на всіх ділянках — на буряках (і досі не проривано й не по­лото!) і на жучках (сила-силенна їх, і люди падають з ніг, борючись з тією поганню), і на довгоносиках (мільярди їх наповзло звідкілясь, з сусідніх радгоспних бур'янищ і пус­тирищ!), і на ховрахах (хай вони виздихають!), і на совці (хай вона пощезне!), і на коноплях!., і на картоплях!.. І на шляхах (план великий мають!), і на меліорації (теж план!) — і всюди... Прорив!

Гість поясняв, що тому вони й приїхали, що прорив, — з допомогою приїхали. А вони цю допомогу саботують, чи що?!

Ата чула їхню розмову одним вухом, і було їй того го­лову жаль — мило з чоловіка встає від тих «проривів», а вони от приїхали йому «допомагати» — будуть у ко­нюшні оцій «приставляти», ораторії «відчубучувати», «блазнювати»...

Аті соромно самої себе, ніби вона у всьому винна, і на серці тяжко. А люди збиралися, ледве тягли ноги...

Поки люди отак збиралися, Ата пішла з «клубу» по­тинятися, щоби час згаяти. Вийшла й пішла навпрос­тець, куди вийде. Йшла понад якимсь окопом, зарослим кропивою. Звернула вбік — поминула кілька хат... її роз­бирала цікавість і острах — вона ніколи не бачила села зблизька, лише читала про села, але те, що вона читала, й те, що бачила тепер, не сходилось. Це було щось зовсім інше. Оце село?! Оці такі розкидані погорблені хатки, з підсліпуватими малесенькими вікнами, позати­каними ганчір'ям? Оці напіврозібрані хлівці, оці стовпці на місці тинів, і знову хатки з прогнилими, попровалю­ваними стріхами, зарослими бур'яном і нехворощею? Смішно навіть і страшнувато — на жилій хаті цілий ліс бур'яну! — як на могилі... Помежи хатами, скільки вона йшла, аніякісінької живої істоти: ані корови, ані кози, ані вівці, ані курки. Ані романтичних мальв біля хат, ані та­ких же романтичних опішнянських глечиків і горщиків на тинах — свідків і супутників все ж якогось добробуту й комфорту, — бо й тинів катма. Лише де-не-де вору­шиться життя — півголі худі дитинчата кубляться в пи­люці. І якийсь жаль, якась насторожена й нікому не ви­словлена печаль на всьому. І здавна села не пишались особливим добробутом (згадала «Фата моргана» Коцю­бинського), але це й зовсім щось особливе. Це село?! Та це ж пак і не село, це «колгосп»... Біля однієї похиленої на бік хати, з проваленою призьбою й зеленою від моху й лободи покрівлею, що згорбатіла на дві стороні, бави­лося на землі двоє малят, зовсім голісіньких, замурзаних, — вони їли жадібно лопуцьки кінського щавлю, аж очі заскалювали від оскоми, й щось будували в пісочку. Ата зупинилася біля них, — такі смішні й такі милі дітки! «А де мама?» — спитала меншенького, присівши біля них, аби щось спитати, бо де ж мама — на роботі, звичайно. Мале подивилося спідлоба, вовкувато так, во­роже, а далі бачить, що перед ним така гарна й привітна дівчина, посміхнулося й махнуло рукою в неозначеному напрямку, що треба було розуміти — «там десь», й зно­ву запхало щавель у рот. Ата пошкодувала, що не має при собі ніякого гостинця, бодай якоїсь грудочки цукру чи що. Ну й щоб було захопити щось із собою! У вікні помітила сиву голову бабусі. Підійшла — «добридень». Бабуся закивала привітно головою, так здалося Аті. «Чи можна, зайти?» Так само бабуся закивала. Зайшла до хати... І аж поточилась. Вона не знала, що це, власне, стара, доісторична картина — така-от хата селянська, що її ще Шевченко оспівав, ота, що в ній «неволя като­ржна», де й помолитись не дають. Вона таку бачила тільки в театрі, але там вона виглядала симпатично, бо мальована й опоетизована, романтикою оповита, а тут... Стіни цвілі й вогкі, хоч і літо, темно, низька стеля придавлює, гнітить, сволок ось-ось упаде, аж викри­вився від натуги, держачи старезну стелю й стріху, й лободу ту на собі, долівка горбата й пліснява, якесь ганчір'я у кутку поруч з піччю, — то постіль цілої сім'ї, либонь, колиска на довгих верьовках, смердюче повітря, затхлість, темрява... ледь-ледь її гострий зір юнацький розтинає ту темряву... Біля вікна сидить ба­буся, сива-сива й згорблена, і киває головою. Киває безупину. Ба, вона киває зовсім не до Ати! — а взагалі, від старості та голова хитається, як засохла квітка на билині, сама хитається, безперервно, безупинно, як маятник на годиннику, який ось-ось стане нарешті. Тоді голова перестане хитатися. Але поки годинник життя не став, голова хитається автоматично. Очі дивляться на Ату, пильні й чорненькі, як у мишки, але вряд чи вони її бачать. Зовсім не бачать. Бабуся ди­виться, а мовчить. Ані словечка. Шийка у неї зморще­на й тонюнька-тонюнька, ось-ось уломиться. Як древ­ня чарівниця зі старовинної казки... Аті робиться страшно. Вона змобілізовує всю свою відвагу, щоб не втекти. В хаті більше нікого. Ата постояла трохи, по­дивилась на бабусю й, бачачи, що та її не помічає, зітхнула й помалу вийшла... От! Тільки малюсенькі го­роб'ята оці та столітня бабуся, а решта... Згадала роз­мову голови з гостем з центру... Решта «на прориві», «гарують»! І діти теж усі старшенькі на прориві — десь довгоносиків збирають та ховрашків ловлять, та буряки полють...

Ата пішла назад, минаючи порожні, засмучені хатки. Тепер вона знала, чому така тиша й пустка кругом — у хатках тих тільки сидять старенькі-старенькі бабусі й хи­тають головами, вже непритомні, до краю спрацьовані, а біля хаток бавляться ті, що ще не вміють працювати, бо не вміють ще на ноги зіп'ятися як слід. Решта — «га­рує» десь за трудодні.

З тяжким серцем Ата прийшла назад через браму-ар-ку з написом «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».

В клубі вже було повно народу й іще та ще підходили нові групи. Люди йшли, як були на праці, — босі, прос­товолосі, чорноногі, замурзані потом або й мазутом, з попідкасуваними латаними штаньми, в порозхристуваних зашмарованих сорочках, в латаних спідницях, звісивши тяжко натомлені руки, ступаючи врозвалку натруженими ногами. Ніби дістали тяжкий наряд після й так тяжкого дня й мусять його виконувати, — йшли огинаючись, але йшли — мовчки, покірно... Покірно, ось що впадає в око насамперед! Ата ще ніколи не бачила, щоб отак люди йшли до театру чи до клубу, — мов на каторгу. Так, як ото часом заганяють коня в стайню, де його щось раз налякало, а він все хоче обминути двері, норовить пройти мимо, якось прослизнути... Але як ти прослизнеш, коли наказано йти — значить треба йти.

Всі примітивні ослони «партеру» були вже зайняті. «Гальорку» мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозо­лясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й тракториста­ми та ковалями кінчаючи. «Клуб» наповнився смородом бензину й автолу[26], гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би на­зиватися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру. Коли би їм навіть було звелено пе­ремінити робоче на парадне, вони би не змогли того зро­бити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те ска­зати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді роз­бредуться й не поприходять.

Старі люди сиділи похнюпившись, тупі, збайдужілі. Молодь пасла блискучими очима спідлоба за приїжджи­ми, вовкувато поглядала на «городян», що метушились, проходячи на сцену й зі сцени. «Городяни приїхали!» Молодь перешіптувалась, кой-де пирскала смішком, по­бачивши Людмилу з підмальованими губами чи когось із хлопців, вбраного по-городському, цебто в самих тру­сах, по-спортовому. «Городяни приїхали!» Дівчата й хлопці таки почувалися поганувато, бо вроджений інстинкт чепуритися перед собі подібними, щоби при­вернути увагу, заявляв себе, але зразу й пасував — дівча­та бгали під себе (під лавки) свої репані босі ноги, по­биті на груддях та колючками поколоті, ховали свої под­ряпані литки; а хлопці не знали, де подіти їм свої заш­маровані й латані штани, часом продерті на колінах, і такі ж нефасонні сорочки... Добре, що хоч в «залі» півтемно, а ще краще, що так тісно.

Але й ці іскри живої реакції на дійсність пригасали, — бо навіть молодеча невтомність має межу, особливо коли вона прийшла сюди просто від буряків, від майстерень, від тракторів, з полів і плянтацій, від будованих доріг і канальських робіт меліоративних, — з усіх місць, де вони ла­тали вічний «прорив», як ту діряву стару свиту, що її ла­таєш, а вона услід розповзається. Усіх їх утома пригинає до землі, приковує до ослонів, до сусідського плеча.

Вечір почався з промови товариша Маслова, пред­ставника центру. Він говорив довго, говорив натхненно, він уже кричав патетично: про потребу працювати, пра­цювати й ще раз працювати. Говорив запальні слова про «партію й уряд», про Сталіна, про «дєло слави, дєло честі» — всі такі ударні, пробоєві слова... Дуднів... дуднів... дуднів... А людські голови хилилися все нижче й нижче. Товариш Маслов уловлював вухом то там, то там уже хропіння сплячих від утоми й підносив голос... А може, він не чув хропіння? Ні, не міг не чути, бо Ата чула те хропіння виразно... Маслов підносив голос і го­ворив, говорив... Таке змагання ентузіязму зі сном! І ніхто не насмілився промовця перебити, сказати йому: чоловіче! Та змилуйся вже нарешті! Ата з-за улаштова­ної з ряден перегородки на сцені стежила за залю, і в неї було на душі так само темно, як і в тій залі. Помалу вона вибралася з-за ряден і протиснулася в масу людей. Це було вже півсонне царство. Товариш Маслов гово­рив красиво, милувався своїм голосом, упивався красно­мовністю своєю й заколисував залю все більше й біль­ше. І про культуру, й про «батька народів», і про соціалістичну батьківщину, й про соціалістичну рево­люцію, й про соціялістичну перебудову всього світу... А люди обпиралися плечима одне об одного, щоби не впасти додолу зі сну, з яким вони безнадійно борюкали­ся. Можна сказати — боролися зі сном колективно. Ніхто нічого не розумів з того, що говорилося зі сцени. Голови-бо й так не призвичаєні до думання за тяжкою безпросвітною працею, а тут ще після такого довгого та гарячого дня робочого... Ата підсіла до якоїсь жінки — та куняла й з усієї сили не піддавалася в полон остаточ­но. Ата торкнула її за плече, жінка глипнула очима й ніяково посміхнулася.

—  Ви не спіть, — сказала Ата підбадьорливо, — скоро скінчиться, а тоді буде цікава вистава, п'єса така, і музика...

Жінка покліпала очима жалібно й винувато, й махну­ла рукою, немов вибачаючись, і прошепотіла:

—  Ох, дочко!.. Де вже нам до тих пієс-тіятрів!..

А збоку хтось говорив до іншого півсонно, спантели­чено:

— Чи я дурний, чи це він так по-панськи джеркотить, як той москаль, що я нічого й не второпаю...

А другий збоку спросонку:

—  Га!? А що ж це він, вже заготівлю велить везти, чи Що?!. Тю! Так ще ж не жато й не кошено!..

Третій:

—  Та ні... Про «побєду» якусь рече ...

Маслов того не чув, співав соловейком. Допомагав ліквідувати прорив. Говорив він уже години з дві. Ата теж вже очманіла й не схоплювала смислу говореного (якщо взагалі смисл був) і недалека була від такого ж розпачу, який вирвався й у того про «не жате й не кошене». З зали перемандрувала знову до своїх за рядняну перетинку. Там теж усі були посоловілі — хто зі злости, хто з досади, а всі разом з утоми.

Маслов ще якийсь час говорив, явно плутаючись при кінці, ніяк не можучи гідно завершити свою патетичну промову. А як закінчив нарешті (голосним кличем про ліквідацію проривів на усіх фронтах при допомозі уряду, партії й Сталіна, отак, як сьогодні!) — з перших рядів, де сиділи свої люди, «начальство», проляпотіло кілька шалених, але ріденьких оплесків. Решта залі відповіла хропінням, зовсім недвозначним і безпомилковим.

Маслов вилетів «за куліси» — цебто за рядняну пере­тинку — й від сказу не бачив нічого перед собою. Дійсно, як же він красиво промовляв, а вони сплять! — «Хами!.. Мерзота!.. Дикуни!.. Готтентоти!.. Готтентоти-и! — кипів він, клекотав так, що й у «залі», далебі, було чу­ти. — Готтентоти!.. Куркульські недобитки!.. Це зумисно!.. Це демонстрація!.. Це саботаж!!»

А «готентоти» прокидалися, жахалися зі сну, прихо­дили до пам'яти від тиші, що запанувала після промови й ріденьких оплесків, й ніяковіли, бідолашні. Промова була для них ширмою, маскувальною заслоною, за якою так гарно спати, а настала тиша — й чути їхнє хропіння!

До «готтентотів» належав і голова колгоспного «ку­ща», — він сидів у першім ряду серед начальства, і з то­го, як він скинувся, коли заляпотіли його сусіди, видно було, що він міцно спав. Так само міцно, як і все його обідране й голопузе військо трудове. І щось, може, гар­не йому й снилося... Може, нарешті ліквідація проклято­го й вічного «прориву».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx	786 Кб	6711
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2	1581 Кб	6228