Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6385
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5915

Серед начальства обурення на масу. Хтось помірко­ваніший рвав на собі чуба, що не захопили з собою духо­вого оркестру, — от би ніхто й не спав, бо така музика «й мертвих підіймає».

Виручив гармоніст, місцевий таки, — виліз звідкі­лясь. Він приніс гармонію, двохрядку, й запілікав якісь «вальси», сівши перед сценою на купі піску. Розворушуючи людей, принесли багато ліхтарів «летучая мишь» (позбирали, либонь, з конюшень і свинарників), по­засвічували й почіпляли всюди на стінах, а сцену освіти­ли електрикою, що якимось дивом узялася тут, як доказ наявності комунізму (монтери нарешті справили непо­ладок, що так недоречно унеможливив появу цього сяй­ва на самім початку дійства).

Після промови Маслова говорили представники ор­ганізацій і профспілок і, як то заведено, розробляли ту саму тему, задану згори... Говорили від спілки учи­телів... Від товариства безвірників... Від піонерів... Від комсомолу... від ... від ... від...

А люди... Бідолашні «готтентоти»! Воістину, це для них інквізиція!! Це куди тяжче, аніж найтяжча праця в полі, там хоч вітер віє...

Після всіх промов, що нарешті (нарешті!) скінчилися, пішов уривок з «Платона Кречета», друга дія. І тут Корнійчуків геній драматичний потерпів цілковиту, найповнішу, драматичну поразку. Ніхто нічого з того уривку, з тієї дії другої не зрозумів, ніхто нічого не вто­ропав. Навіщо воно? Для чого воно? З якої нагоди це воно? І як це воно допоможе ліквідувати прорив, скажімо, на буряках?! От якби усім тим, що балакали й балакають і що викаблучуються, дати сапачки в руки, ну то так була би поміч якась! А так — нічого не зро­зуміло... Проте ніхто не розходився, всі героїчно лупали очима, трималися до кінця, до перемоги.

Після Корнійчукового «Кречета» Аті так було сором­но, як ніколи в житті, хоч крізь землю провалюйся: для чо­го вони оце людей мучать?! Отак уночі! І отакою нісенітницею!

Павло Гук зайшов до них за лаштунки, й видно було, Що теж мучається, він уникає Атиного погляду, ніби це він за все винен: за тих, що сплять, і за тих, що не сплять, а людей мучать.

Одначе при кінці виявилося, що вони не марно «пер­лися» сюди, до цих «готтентотів», та що ті «готтентоти» — дивні люди, — замість того, щоб дедалі дужче спати, во­ни раптом розбудилися. Це коли після «Кречета» вийш­ло в концерті троє дівчат — таких молодесеньких і го­лосистих — і проспівали кілька народних пісень, так добре дібраних до сезону, а серед них:

 

Коли б уже вечір та й завечоріло…

 І другу –

 

Повій, вітер, ой да вітерочок, Тай з глибокого яру...

 

Сон утік геть. Людей розворушило, за душу взяло. Надто ж гойднуло ними, коли двоє хлопців, тенор і ба­ритон, проспівали:

 

Де ти бродиш, моя доле!..

 

Це була пісня до часу й місця!.. Тільки ж вона була за програмою остання.

Молодь розцвіла. А старенькі натруджені люди ви­тирали очі долонями, билися об поли й казали:

— Ну таке!! Господи! І чого ж ви з цього не починали!!.

Культпохід, виходить, тільки оце почався. Але вже було пізно, й через те він на цьому й закінчився.

Люди щиро дякували. Всім. Навіть товаришу Маслову, вибачаючи йому таку страшенно довгу промову, якою той годин зо три латав прорив; про «готтентотів» вони не зрозуміли, але теж вибачали, а якби зрозуміли, то теж би вибачили, бо хіба це образа. Тільки де їм до таких мудрих слів. Ліпше нехай усі приїжджають, і товариш Маслов теж, після жнив у якесь свято, — може, вони до того часу таки вилізуть з вічного прориву, як з того вічного пекла, та добудуть горшки!., та накачають меду!..

Начальство ще мало якесь «засідання» вночі (як до­помагати, так допомагати!). Такі роботяги!.. Ну там ще, може, мимохідь, «ночувати», й «вечеряти», й «горло мочити»...

Решта культпоходівців і культбригада молоді гибіла тут же в «клубі» на ослонах і біля «клубу» на колодках, куняючи та мріючи до зірок рештку ночі, до ранку, пове­черявши з своїх рюкзаків. Правда, їх усіх запрошувано по хатах, але мало в кого вистарчило відваги й совісти йти й турбувати людей, завдавати клопоту, бачивши, які во­ни ухойдокані працею та «латанням прориву» тут. Так і збавляли ніч. Не вперше!

Хтось над ранок, трясучись від холоду на голій лавці, деклямував весело Володимира Маяковського крізь цо­котіння зубів:

 

Для вєсєлія

планета

наша

мало оборудована!..

 

Ата теж не пішла ні до кого ночувати. Бо їй увіччю стояла та бабуся, що безпам'ятно хитала головою серед темної, злиденної хати, як живий мрець в домовині... І вже їй видавалося, що то не бабуся, ні! То ж змучена, згорьована, непритомна від утоми бідолашна душа оцього соціалістичного села нашого! Вона хитає голо­вою й крізь поволоку утоми каже:

«Ах, дочко! Де вже нам до тих тіятрів!..»

 

* * *

 

Додому поверталася культбригада театру пішечки.

Вони могли поїхати автом, тим самим вантажним тритоновим «ЗіСом», яким приїхали, але не схотіли. Автом поїхали їхні манатки — декорації й реквізит та торби з харчами й зайвими речами, а також поїхали, як зайві (нарешті поїхали!) культпропи та агітпропи та інше начальство, і тов. Маслов, прозваний уже позаочі «ревізором»... Це вночі хтось після лицедійства в «клубі» так прозвав гостя з центру — наіменував «ревізором», щоб не називати Хлєстаковим. Це було сказано чемненько і в темряві, але Січкаренко, придобрюючись до своїх колег, підхопив це й розтряс повним голосом, ще й зіскалозубив, що товариш ревізор приїхав ревізувати «генеральну лінію», викликавши тим шале­ний регіт. Тільки регіт той швидко вщух, бо знали всі, що з Січкаренком не розсмієшся дуже, як би не засміятись часом на кутні; одначе кличка «ревізор» при­липла до імени товариша Маслова.

Поїхав «ревізор», поїхала з ним і Людочка Богомазова, «лінія Генеральная». Примостився з ними й Січкарен­ко... Решта зітхнула вільно. Молодь не схотіла сідати до машин, а виявила радісне бажання пройтися пішки. Пробігтися лісами, полями, гаями заквітчаними, закоси­ченими... Вони ж бо не тільки ентузіасти культури, вони ще й фізкультурники. Вони й натуралісти, що так люб­лять свою землю, її природу, ріки й озера, ліси і луки, і всі стежки-доріжки... «Ой, ви веселі, стежки-доріжки, там, де ходили милої ніжки!..» Треба бути калікою або при­наймні безнадійним стариком, щоб лізти в той брудний «ЗіС», в той просмерділий бензином і нафтою «ковчег» і пхатися ним пісками або гикати і клацати зубами на ковбоїнах, а то й витягати з ковбоїн, та ще в таку спеку! А чи не краще пробігти ці «надцять» (вісімнадцять всьо­го лише) кілометрів у веселому товаристві зеленими ки­лимами лук, казковими колонадами дібров, синіми сутінками борів столітніх, голубими озерами ланів! Пройти їх босоніж по гарячій землі, приспівуючи, при­танцьовуючи, закохуючись у травинки й квіти, в пташок і метеликів веселкових, у малахітових ящірок, в луни бага­тоголосі, в далекі-далекі сильвети козацьких могил у сте­пу, заткані маревом, звабливі, як ніжно-фіалкові брами на шляхах, у чарівне невідоме, вічно зовуще, нове, бо не­знане... Є!! Програма схвалена!! Всі йдуть пішки!.. Поски­давши черевички й черевики, попідкасувавпш штани та геть постягавши панчохи, щоб перебродити брідочки, всі йдуть пішки! Наввипередки!

Від'їзд начальства — це немов би усунення болячки, що так муляла й псувала все... Ніхто таких думок не ви­словлював уголос, але саме такий висновок напрошував­ся сам собою з того гарного, піднесеного настрою, що запанував після від'їзду різних «тузів».

Лишився серед молоді тільки один начальник — Павло Гук. Але присутність цього «начальника» цілком доречна й більше ніж виправдана, і ніхто не відчував її тягару на собі. По-перше — він милий і симпатичний юнак. По-друге — він тут не як начальник, а як полоне­ний... Значить, як підлеглий. Авжеж! Він тут як смер­тельно закоханий, у ролі джури однієї дівчини... Це було й приємно, й весело, й нікому не перешкоджало, навпа­ки, це всім підносило гарний настрій до найвищої риски. Подумати тільки — «четвертий вождь» області в полоні в простої, безпартійної дівчини! І головне — не при­знається, а всі про те знають! Шильдом чи виправдан­ням присутности Гука в цій культбригаді є наявність у ній кількох комсомольців; цього досить, щоб серед них був і їхній вождь. Проте, якби треба було перед кимсь там (скажімо, перед яким-небудь там ревізором із цент­ру) виправдовуватися, то секретар може виправдатися дуже легко й просто: секретар скрізь на варті — він втя­гає молодь до комсомолу. Хто тут може щось подума­ти? Ніхто, звичайно, нічого не може подумати; лише ве­селі дівчата посміхаються, бо вони якось уміють читати правду по очах закоханих, навіть хоч би яку казенну машкару чоловік намагався на себе нацупити. Саме той факт, що Гука всі трактували як закоханого, робив з ньо­го страшенно милого, симпатичного хлопця в очах усіх. Та й насправді Павло Гук сьогодні був надзвичайно ми­лий і симпатичний.

Коли машина з найвищими «рибами» щезла, вірніше, коли щезли ті «риби», так і не вмовивши Павла їхати ра­зом з ними, Павло, головний ініціатор «фізкультурного кросу босоніж», помахав рукою на прощання «ревізо­рові» й його «Генеральній лінії» з кепсько прихованою іронією, зареготався невідомо з якої причини, а тоді, насвистуючи арію з «ЗАПОРОЖЦЯ ЗА ДУНАЄМ»: «Тепер я турок, не козак!» — сів роззуватися. Це він зро­бив, наслідуючи всю компанію, що на вигоні біля «гамазеїв» лаштувалася в дорогу — зв'язувала черевики й че­ревички докупи шнурками та чіпляла їх на паліччя. Пав­ло виломив і собі паличку з верболозу, обстругав її, зро­бив таку гарну, рівненьку... Але, помітивши, що Ата не може підібрати собі зручної палички, віддав їй. Це він зробив з підкреслено театральною міною. Ата прийня­ла дарунок і віддячилась — схилила голівку набік і, притримуючи граційно двома пальчиками краєчок су­конки, зробила кніксен[27], зовсім як старосвітська панноч­ка в старосвітському водевілі. Ця глузлива пантоміма всіх розсмішила. Після того Павло виламав собі сукува­ту палку, начепив на неї черевики, і вони всі рушили, пе­ребрели потічок і, як зграя гомінких шпаків, подалися навпрост. Вони не пішли шляхом услід за машинами, а пішли зовсім у інший бік — вони пішли в луг. Вони йти­муть ці «надцять» кілометрів якомога навпростець, стежками, доріжками, манівцями.

Супроводила культбригаду молодь з колгоспу — кілька хлопців і дівчат, на доручення голови. Всі ці хлопці й дівчата були вже закохані в міську культбригадівську молодь, в «городян», позирали на них з непри­хованою заздрістю, а хлопці зорили очима на Ату й не могли тих очей від тієї дівчини одвести. Вони пе­решіптувалися між собою, удавали, що дивляться в інший бік, а очі самі поверталися все до тієї самої точки. Ата це помітила й мимоволі червоніла під настирливи­ми й досить-таки «зажерливими», й досить-таки приємними для дівоцької пихи поглядами тих простих, але гарних хлопців.

Пошук на сайті: