Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 26)

Йшли лугом, або, як прийнято говорити в цих місцях, йшли низом, тобто не битим шляхом, не трактом, а понад водою. Кепсько в'їжджена доріжка вилася помежи буйними заростями верболозу, помежи острівцями вільшини, через перегати на висхлих протоках, випина­ючись гнилими обаполами й хворостом, помежи свіча­дами саг, обставлених очеретами — мурами очеретів! — що кивали назустріч веселій компанії шовковими «лисицями»-мітелками. Часом збивалися з доріжки (зу­мисне збивалися) й чимчикували упрост по високих тра­вах, виходили на глибокі броди, на круті береги річки й милувалися блакитною безоднею, в якій пливли хма­ринки і в якій дерева й увесь світ стояв догори ногами. Кидали в воду камінці (хто далі!), порпались, як діти, в жовтому піску оббитих берегів, де худоба за багато-ба­гато років прочовгала цілі ущелини, ходячи на водопій. Зривали квіти й бавилися в «любить — не любить», об­риваючи пелюстки. Причім, деякі хитрували, приноровляючись так, що вкінці неодмінно виходило «любить». Такі «хитрування» Ата помітила за Павлом. Він це про­робляв глузливо — скуб квітку, дивився на неї й промов­ляв зосереджено — «любить — не любить»... Виходило «любить», і Павло говорив наївним голосом про якусь третю особу, ділячись цим секретом з Атою: «Вона ме­не любить». Це все були жарти. Але за тими жартами були не жарти. І тому Ата увесь час норовила, щоб Пав­лові не вдалося бути з нею на самоті, відбитися від ком­панії, а чи й у компанії бути близько біля неї. Для цього вона оточила себе муром з чотирьох хлопців-колгоспників. Вона серйозно розмовляла з ними на різні кол­госпні теми. Хлопці здебільша одмовчувались, бо запи­тання часом були досить слизькі, але Ата не конче по­требувала їхніх відповідей. Вона просто спостерігала цих юнаків зблизька, представників нового, соціалістичного села. Хотіла на їхніх обличчях прочитати, чого це їхній колгосп називається «СОЦПЕРЕБУДОВА». Хлопці бу­ли міцні, засмалені вітрами й сонцем, виспортовані тяжкою працею, але якісь мовчазні, замкнені в собі. Не те, щоб вовкуваті, ні, вони дивилися прямо й твердо, але якісь загадкові, ніби застебнуті на всі ґудзики. Ата питала їх про колгоспне життя, а вони посміхалися й го­ворили про інше, показували на фіалкові далекі обрії залужанські й називали села та діброви, говорили про нічний концерт, висловлюючи коротесенькими, малоскладовими репліками своє задоволення та побажан­ня, щоб отак до них частіше приїздити. Вони надзвичай­но змужнілі, передчасно змужнілі. Вони явно уникали розмови на теми колгоспні, бо брехати такій дівчині, далебі, не хотіли, а правду говорити... гм... хто ж тепера говорить правду! Незважаючи на химерний стиль роз­мови, Аті було приємно з хлопцями розмовляти. І саме такий химерний стиль розмови був для неї найзрозуміліший. Тим більше, що вона відчувала їхню велику симпатію до себе. Вона, наприклад, питала високого чорнявого парубка, що називався Микола й що був одяг­нений у занадто вже полатані штани й сорочку (до непристойності полатані, аж видно було, що Микола від того мучиться перед дівчиною, але, не мавши ради, ря­тується за напускною бравадою), Ата питала:

—  А скажіть мені, товаришу Миколо, як у вас тепер з харчами, тобто в колгоспі?

Микола посміхається кутиком ока, мовчить якийсь час, дивиться задумано на далекі голубі пагорби залужанські, де мерехтять віконцями і біліють кілька хаток, і каже нарешті замріяно:

—  Ото Скелька... Колись там кріпаки повстання ро­били... Давно...

Ясно! Кращої відповіді Ата й не потребує. Вона при­гадує бачені вчора злиденні хати, замурзаних і худих дитинчат, порозвалювані тини, мозолясті, запрацьо­вані руки матерів і дівчат, безпросвітні злидні й мо­ральну депресію колись веселих і гостинних людей, ка­зенний «патріотизм», а ще казенніший «ентузіазм» — і вважає відповідь Миколи за абсолютно точну. Ні, цей Микола їй рішуче подобається. І всі вони подобаються Якісь немов спеціально дібрані, симпатичні хлопці.

Оце вона — молодь «соціалістичного села». Не мо­лодь, а сфінкс. Мовчазний, нерозгаданий і тим, ма­буть, небезпечний. Хто знає, що в цих комсомольських головах роїться. Якщо в них от бродять дивні, невідо­мо ким заронені рефлексії про кріпацькі повстання, як­що вони вміють зв'язувати героїчну давнину з сьо­годнішнім днем, то який же контраст між убогими їхніми лахами, між їхньою зовнішністю і між їхніми серцями!

Задоволена з відповіді, Ата ставить нове запитання:

—  А скажіть, товаришу Миколо, чим живе ваша мо­лодь? Га?

Микола дивиться Аті в очі й посміхається. І крізь ту посмішку помалу говорить:

—   Ай-яй-яй!.. Мені здається, що ви, товаришко, зовсім не читаєте газет. А ще з город а!

Знаменито. Ата заливається сміхом, а за нею сміються всі хлопці, вся її колгоспна охорона, вторячи дівочому сопрано тенорками та басками. Не розмова, а чудесна гра в стукалочки-палочки.

Та ця прекрасна розмова мусила, на жаль, урватися, бо дехто з компанії почав занадто вже дослухатися, з чо­го це так сміється Ата й її гвардія. Аті навіть здалося, що Павло теж дуже пильно дослухається, кидаючи з-під приплющених вій ревнющі погляди. Але в інший мо­мент їй зовсім виразно почулось, як Павло з непідробленою щирістю сміявся з Миколиної сентенції про чи­тання газет. Проте Ата перестала ставити дразливі за­питання, шкода їй було хлопців: мало чого буває на цьо­му світі, ану ж втратить міру котрийсь і бабахне що-не-будь таке, за що потім і не оббереться біди. Перейшли на дурниці — хто в кого закоханий, та хто коли зби­рається женитися, та чи глибока ця річка й чи «далеко до неба». Все це — під веселий сміх.

Аті все свербів язик запитати хлопців, чи знають вони, чого це їхній колгосп називається «Соцперебудова», як би вони це пояснили? Цікаво! Але не зважилася на такий жарт. Пошкодувала хлопців. Натомість приступила до Павла: сама підійшла до нього й голосно та наївно-наївно запитала його на військовий штиб, беручи «під козирок»:

—  Товаришу начальник! Дозвольте звернутися?

—  Дозволяю, — милостиво відповів Павло.

—  Поясніть мені, будь ласка, просю вас, як це ро­зуміти «Соцперебудова»? Чому це колгосп, який ми вчора бачили, називається «Соцперебудова»?

Павло червоніє і прикушує губу з досади — він зро­зумів, що дівчина глузує й спеціяльно приступила до нього — хоче розіграти його, щоб він казенною мовою тут викладав політграмоту. Та ще про такий колгосп! На таку дурну тему! Вона хоче зударити дійсність з про­пагандою. Нахмурившись, Павло пробубонів:

—  Вас цікавить взагалі чи іменно про цей колгосп?

—  Іменно про цей. Який ми бачили. Бо що говорити про те, чого ми не бачили! Ажи?

—  Так... То що ж вас цікавить?

—  Чому він називається «Соцперебудова»?

Павло помовчав. Пожував зірвану травинку, помор­щив чоло, ніби розв'язуючи трудну шараду. А тоді, да­лебі, знайшовши рішення, підняв голову й наставився колючим поглядом на злоязику свою приятельку:

—  Ви вчора там були?

—  Була.

—  Бачили?

—  Бачила.

—  І голову бачили?

—  Бачила.

—  То чому ж ви його не спитали?

Аті стало шкода хлопця. В цю хвилину він нагадав їй припертого до муру й ощиреного від розпачу звірка. Во­на знала, що пояснити ці «ножиці», які існують між те­орією й практикою, він не зуміє, вірніше, не схоче, не зможе, бо то є й ножиці його душі, то є, може, найбіль­ше й трагічне протиріччя в ній. На самоті, може б, він і сказав їй щось несподіване, але в такій великій компанії!.. Ата відчула, що вона чинить по-свинськи, став­лячи хлопця в неймовірно тяжку ситуацію. Вже те, що він не хоче вдаватися в казенну офіційну патетику й тарабанщину, мусить бути оцінене належно. Навіть коли це просто почуття такту чи почуття міри. Ну, а як це ще й вислід критичного ставлення до тієї самої дійсности? То чого ж вона хоче? Щоб він про це сказав уголос?..

— Вибачте, — промовила Ата вже іншим, примирли­вим тоном. — Я задоволена вашою відповіддю. При другій нагоді я конче спитаю про це в голови.

—  Без політики, товариші!! Без політики! — закрича­ло тим часом кілька дівочих голосів, відчувши, що стру­на вже перетягнута. — Давайте краще співати! Або біжімо наввипередки! Ану, хто кого пережене!

І вся компанія кинулася по травах навзаводи. Писк, вереск, хтось когось наздогнав і вимагає програш — на­магається поцілувати, хтось комусь підставив ніжку... Без політики, товариші! Без політики!!.

Колгоспній молоді «городяни» так сподобались, що вона вирішила супроводити симпатичних гостей якнай­далі, тим більше, що це їм доручено офіційно. Таке враження, що ці юнаки, ці передчасно змужнілі діти хотіли би йти аж у саме місто й покинути тую свою «соціалістичну перебудову» навіки. Ата вже майже загітувала остаточно хлопців і дівчат вступати до них у театральну студію, довівши їм усі вигоди від такого кро­ку. А потреба в них велика. От, скажімо, тепер потрібно багато статистів для сцен з бідними невольниками, об­дертими, закутими в кайдани, вимученими, але не по­доланими... Це ж їм так пасує... Тим більше, що й гриму­ватися дуже не треба би було.

Перейшли луг і пішли піщаними дюнами, помежи червоною шелюгою й малою сосновою посадкою. Потім увійшли у високий та густий бір і пішли ним. Зби­рали бирки й кидалися ними. Гукали на всі легені, до­слухаючись до лісових лун... З соснового лісу перейшли в дубину, що широкою смугою тяглася межи лугом і степом. Дубовий ліс поріс папороттю, йти ним було ро­мантично, бо папороть і синій присмерк у гущавині на­гонили думи про «Ніч під Івана Купала», про «Лісову пісню», зроджували чуті легенди про казкові скарби, про страхіття народної міфології... Дівчата всерйоз шукали бодай натяку на якусь квітку на кущах папороті й усе гірко розчаровувались. Деякі з них не бували в полі і в лісі, народившись і виросши в великому місті, а якщо бу­вали, то давно, й тому почувалися надзвичайно, як відкривателі нових, незнаних світів, як Колумби в оке­ані Маловідомого.

Нарешті ліси скінчилися, перетяті навскоси, і почав­ся степ. Це сталося раптом, ніби хтось несподівано пе­реставив діяпозитив у чарівному ліхтарі.

Широкий і безкраїй степ відкрився очам, хвилю­ючись блакитними хвилями аж ген до обрію, немов оке­ан. Правічною силою й містичним чаром війнуло в душі, змусивши їх затрепетати. Вийшовши на якісь пагорби, порослі буйними травами й ще якимись рослинами, компанія отаборилася, солодко розпростуючи натомлені ноги, підставляючи груди під ніжний вітерець, що гнав зі степу сріблясті баранці по океану пшениці...

Яка велич! І яка могутність! І яка все ж таки прекрас­на їхня земля!!

Пісню сюди! Хорошу пісню! І пісня з'явилась.

Невідомо, хто її заспівав перший — може, Ата, може Павло, а може, Микола... А може, всі одразу. Пісня роз­горнулася, як прапор, і затрепетала під синім небом:

 

Гарно, гарно

серед степу

Видно південь, північ, схід...

Мені сонце

косу клепле

І мантачку[28] золотить...

Мені сонце косу клепле...

 

Праворуч ясніє велике степове озеро, що так і звало­ся Велике Озеро, рівне й сліпуче, як колосальне люстро, а на краєчку того люстра хтось вовтузиться біля переки­нутого човна. Зачувши пісню, постать на краєчку озера-люстра випросталася й завмерла. Стояла, зіпершись на весло. Провела рукою по обличчі — може, витерла піт, може, зігнала задуму, може...

А пісня котиться на південь, на північ, на захід і на схід, проста, але така прекрасна, співана щирими, юни­ми голосами:

 

Виступає нас немало

Аж дванадцять косарів...

 

Постать біля човна прикладає руку щитком до очей і намагається побачити, хто ж це там співає. Але сонце б'є назустріч, затоплює очі повінню сяйва, а може, їх за­топлюють сльози, й тяжко розібрати, де ж це й хто ж це співає. А пісня стелиться, летить ластівкою над дзер­кальною поверхнею озера, кружляє над океаном пше­ниці, жене десь ген до лілових козацьких могил, що бов­ваніють на обрії, як вічна загадка...

Раптом пісня уривається від несподіваного й зляка­ного дівочого вигуку:

—  Боже!!. А де ж це ми сидимо!..

То вигукнула Оксана Чоботар, і пісня урвалася. Всі озирнулися. Озирнулися — і не в одного побіг мороз поза шкірою від несподіваного викриття страшної алегорії...

...Вони сиділи на руїнах якоїсь хати, ні, не тільки хати, а якогось цілого села, як на кладовищі. Юнаки з колгос­пу «Соцперебудова», що сиділи біля Атиних ніг, похню­пились.

—  Це ж Гута-а?!? — прошепотіла Оксана, озира­ючи пагорби й бур'янища поширеними очима. — Ви­мерла з голоду Гута... Село Гута?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: