Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 27)

—  Гута, — понуро ствердили хлопці біля Ати. — Була...

Задивлені в величавий і загадковий, прекрасний степ, вони всі не звернули зразу уваги на те, де ж це вони ота­борюються. Вони тільки сконстатували були, що місце дуже вигідне — з пагорбка далеко видно в усі боки. А назад не озиралися. А тепер озирнулися... Навіть той, хто тут ніколи не бував, при слові «Гута» зблід, бо хто не чув про Гуту, про село «людоїдів»!.. За їхніми спинами громадилися пагорби, багато пагорбів, зарослих буйно бур'яном, — лободою, щирицею, реп'яхами, будяками, височенною нехворощею, блекотою, дурманом, що так добре росте на руїнах і пустирищах, колючками... Помежи бур'яном то там, то там чорніли рештки печей і ди­марів, якихось глиць, полискувало череп'я давно поби­тих полив'яних горшків, валялися шматки вивітреної цегли, де-не-де стирчали шматки іржавої, мов закривав­леної, бляхи, кой-де стояли стовпи з іржавими цвяха­ми... все це прибите дощами, засипане піском і поро­хом, задекороване старанно дикими травами й бур'яна­ми, але реальне, ще не зітерте з лиця землі остаточно, кричуще... Тут було село, що вимерло з голоду, село, де матері з'їдали своїх дітей, село, що було колись, на світанку нової ери, перейменоване в «ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ», а потім кануло в безвість; село де лю­ди паслися на вигоні, як худоба, рятуючись від голодної смерти, і все-таки не врятувалися... Це було вісім років тому. Дивно, чому ж це місце не забудовується знову? Мабуть, люди бояться селитися на цій жаскій руїні, на цім кладовищі «людоїдів»...

— Але ж це було вісім років тому! — прошепотів хтось розгублено, здивований, що ці руїни існують і досі.

Тиша. Тягуча. Болісна. І раптом у тиші, як відповідь на розпачливий заміт, чийсь ледве чутний, немов по­тойбічний, але з виразною злобною ноткою шепіт:

«Та-а-к... Бувають такі рани, що не загоюються ніко­ли...»

Хто це сказав?! Невідомо. Може, то вітер проше­лестів. А може, це так видалося кожному, може, це шерех його власної думки. Всі озирнулися насторожено один на одного. Всі дослухалися. Здається, дослухався й той дідусь, там, біля сліпучого озера, в сонячному сяйві, витираючи рукою сльози з старечих очей... Може, йому уроїлося, що мерці-людоїди встали й співають, і він че­кає продовження... Так і лишилося таємницею, хто це сказав. Мабуть, хтось із хлопців-колгоспників, що сиділи, уткнувши голови в коліна й не цікавилися зовсім руїнами, — може, отак котрийсь проговорив у сиру зем­лю. А може прошепотів хтось з-під отого череп'я, хтось із тих, що з'їдав своїх дітей?..

Стало моторошно. Ата тихенько заспівала від розгубленості недавню пісню, машинально, за інерцією, роззираючись по румовищу:

 

Гарно ж, гарно

серед степу...

 

Пісню ніхто не підхоплював, бо навіть так тихенько промимрена, вона різонула по серцю. Вся компанія зве­лася й, ніби утікаючи з руїн, пішла до озера. «Додому! Додому!»

Лишилася групка молоді з колгоспу та Ата з Павлом. Павло сидів оддалік, тяжко схиливши голову, й креслив щось трісочкою на піску, а Ата дивилася на нього пиль­но, ніби чекала, що ж він скаже, що він нарешті скаже. Дивилася, а в грудях підіймалася буря, закипали сльози протесту, гніву, обурення. «Бувають рани, що не загою­ються ніколи! Ніколи!!» Ну, .що ж він скаже?!. Але Пав­ло мовчав.

Тоді Ата підійшла до нього щільно, опустилася на коліна, спинила руку, що креслила по піску, й, подивив­шись довгим поглядом юнакові в лице, прошепотіла, видихнула злобно в саму душу:

— От... А ви мене втягаєте до комсомолу!..

Скільки тут було сарказму, злоби, презирства. Ата вклала сюди все, що вирувало в її душі.

Павло підвів голову. Лице його посіріло-посіріло. Зімкнув щелепи, подивився якимсь чужим, холодним поглядом на дівчину. А потім процідив крізь зуби ох­риплим, не своїм голосом:

— Це... моє рідне село... (і різонув трісочкою глибоку борозну по піску, натискаючи ніби усім серцем). — Тут... вимер увесь мій рід... Іди собі!

Останнє прошепотів ледве чутно й кинув трісочку.

Господи! Отак вдарити!!. Отак вдарити!..

Вкрай розгублена, Ата схопилася. Озирнулася. Поба­чила групку колгоспної молоді осторонь і стала з ними хапливо прощатися. Вона їх запрошувала на виставу, на прем'єру «МАРУСІ БОГУСЛАВКИ», обіцяла всім добу­ти квитки... Вона це може зробити, хай лиш приходять... І, попрощавшись, швиденько пішла. Пішла, похнюпле­на, бур'янами. Молодь колгоспна теж рушила в інший бік.

Павло лишився сам. Він ще довго сидів сам. Курив схвильовано. Потім звівся, кинув цигарку й пішов слідом за Атою.

Ішов, тиняючись, ніби раптом сп'янілий чи від уто­ми. Доганяв дівчину, що пливла ген морем бур'янів над руїною, і ніяк не міг догнати.

 

XIV

«Галло!..»

 

Вибухи амоналу[29] розсаджують голову, чварахкаючи зсередини надсадно, навально... Це завжди так від уто­ми, коли напруга нервових центрів у творчому палах­котінні доходить межі, начертаної йому злою долею, — тієї межі, на якій автоматично зчиняється цей дзвін і грохіт — жаскі рефлексії в провалах надщербленої психіки, оглушливі амоналові детонації, відголоски тих часів, коли він працював в бамлагівській команді підривників-динамітників на ріці Буреї, свердлячи поро­ги й скелі й висаджуючи їх в небо...

Петро сидить сам в кабінеті директора, занурившись втомлено в глибоке м'яке крісло й обхопивши руками голову та Заплющивши очі.

Хвилини йдуть нечутні, скрадливо-ніжні, роботящі, — вони ділять дійсність і рефлексії на частки і забирають з собою; по одній... Хвилини йдуть... І грохіт помалу вщухає.

Вщухає грохіт. І приходить натомість тихий смуток, приходить жаль, терпкий і щемлячий, — думки звільня­ються з громохкого полону й вертаються до дійсності...

Він сьогодні сам на цілий театр, — молодь поїхала десь в «культпохід» до якогось там колгоспу, всі інші ма­ють вихідний, «комісар» захворів, а Ткач виїхав терміново в столицю до Наркомосу, викликаний негайно. Мабуть, його викликано в справі... Ні, не мабуть, а напевно в справі його — Петрової праці тут, бо повіз макети... Десь там хтось дуже затурбований його присутністю в театрі та виконанням важливого, дуже важливого завдання. А може, хтось пише скарги, якась добра душа. Вже запи­тували раз офіційно ... Та хіба раз!.. Петро розплющує очі з німим здивуванням і запитом: «Хіба раз!?»

Це дуже огірчувало, бо ж, викинений з життя й всіма визнаний за маніяка, він дійсно з маніакальним інтере­сом поринув у цю працю, не мавши інших точок прикла­дення сил, — віддався їй усією душею, вкладаючи її (душу ту) всю, таку, як вона є. Це ж єдине пристановище для неї.

Знав, що ця його праця породила вже багато поголо­сок всюди. Може, саме тому й директора викликано?..

Досадно буде, як його одного дня викинуть. А втім... — Петро тяжко, втомлено зітхає й фаталістично махає рукою.

Вічний його, глибоко затамований жаль і терпка гіркота підіймаються до горла. Скільки, скільки ж ще йому лишилося на цій землі того невиносимого терпіння! Ще одна крапля... і, здається, буде всьому кінець, він зірветься в безодню одчаю й справді натво­рить безумств.

Одначе відчай, хоч як проривається, все ж видертися не може. Не може виломитися через загороджувальну заслону чийогось у ньому суворого, залізного контролю...

Так сидів, нахмарений і печальний, і дивився на яск­раві бліки на телефонному апараті. Увесь у фарбах, за­лишивши свою працю десь там, нагорі, щоб відпочити й подумати в тиші й прохолоді, і в культурній вишуканості цього директорського кабінету, у цьому ось м'якому фо­телі, оббитому чорною шкірою, з фамільним гербом ба­рона Букрабо.

Помалу думки перемандрували на інше — на Ату, зродивши ще більший біль і гіркоту... Що він їй! І навіщо він їй, отакий!..

Потім думки перемандрували на Сазонова. Звівши тепер щелепи й зціпивши зуби, думав про Сазонова. Ду­мав, бо знав, що цей пильнує за Атою, за кришталевою дівчиною, очима того брудного свого «комісара», а так само пильнує й за ним через усі свої «очі» й «вуха», яких має тут багато. Голова починає гудіти знову, але вже інакше, — його починає розбирати безсилий гнів, як у того гордого, але скованого й поруганого бранця, на­ростаючи до безтямного пориву утнути щось таке, після чого довго би бренів резонанс і розходились кола по цьо­му нестерпному рудому болоті цієї нестерпної дійсності... Кинути піти гранату?! Дві!.. Багато!!. Спалити цей театр в безумному пориві, як той безумний Герострат, лише без наміру прославитися, а з божевільного відчаю?!. Стрибнути з найвищого балкона вниз і розби­тися на площі перед очима всіх людей?!.

Але він нічого такого не втинає. Вгамовує серце і нічого не втинає. Лише мляво знімає телефонну рурку, прикладає до вуха й задумано дмухає в неї. Чіпляє її знову на вилку й думає про Сазонова далі. Раптом — пригадує одну особу, такого Курпаса, начальника ДТО НКВД залізничного вузла Харків — Основа... Курпас!

Великий інквізитор і мучитель неповинних людей! І, либонь, близький друг Сазонова. Вони всі друзі, чорт їх забрав!.. Садист, той полетів зі своїх чекістсь­ких високостей після т.зв. «розгрому» т.зв. «єжовщи­ни» й потрапив до тюрми, де Петро й мав щастя того «великого чоловіка» бачити. Звичайно, це був усього лиш типовий чекіст, нічим не гірший за інших, його тільки принесено в жертву, міняючи «курс» політики, але який же він був і знаменитий по тюрмах, і на Са­буровій дачі, серед модної клієнтури епохи! І от — за «викривлення лінії партії», за жорстоке мордування людей, за садистичні «зловживання по службі» цей ко­зел відпущення дістав вищу міру соціального захисту з заміною на 25 років каторги. «Мурин[30] зробив своє діло — мурин може йти геть!..» Сидячи разом зі своїми не­давніми жертвами, доводжуваними колись ним торту­рами до божевілля, Курпас тремтів тепер як найпідліший боягуз, бо кожної хвилини чекав, що ко­лишні його клієнти втоплять тепер його в параші. Мо­же, його для того сюди й вкинено!.. Але його не вто­пили. Лише коли Курпаса вже мали відправляти на етап, то його жертви так його збили в сумерках каме­ри, що він захлинався власною кров'ю, — збили до півсмерти, й він потрапив сперш не на етап, а в тю­ремний шпиталь, а вже потім на етап...

Петро думає про все це, посміхається понуро: чи знає Сазонов про долю свого дружка? Якщо знає, — це для нього буде вічним «мементо»... А ще посміхається презирливо, згадавши, як той Курпас пишався своїм прізвищем і перестерігав усіх, щоби його прізвища не плутали з «тим Курбасом, з тим дрібнобуржуйським актором і виродком», якого він «знищив власноручно»...

Посміхаючись, Петро знов знімає рурку телефону й Дме в неї, крутить ручку й чекає. Потім каже на голос якоїсь милої дівчини в рурку:

— Дайте Облвідділ НКВД...

Він не знає номера, але хіба для такої установи ще треба номера? По хвилі його зв'язано з НКВД. «Дай­те кабінет тов. Сазонова...» — Сказавши це, Петро хотів повісити геть рурку, бо не сподівався, що так скоро й так легко це вдасться, бо був певен, що дзвоніння до цієї страшної установи зв'язане з цілим рядом різних умовлених заходів, перепон, низкою дистанцій, і був певен, що нічого не вийде, а воно вийшло моментально. Хотів повісити геть рурку, ру­ка чомусь здригнула, і перебіг по серцю холодок... але саме тому й не повісив, стиснув рурку міцно й рішуче подув у неї, видуваючи туди все своє презирство... В рурці зашерехтіло, клацнуло («зняв, значить», — мельк­нуло в Петровій голові), і почувся важний, набундю­чений голос:

—  Са-а-зонов... — так важно, в розтяжну, ніби це ма­ло означати щонайменше — Ко-ро-ль!

«Са-а-зонов!» Петро мовчить.

— Галло! — гнівається вже голос грізно. — С-са-а-зо-о-нов!!

Тоді Петро посміхається й, змінивши голос на такий же важний, але прихильний, повільно каже в рурку по-російськи, намагаючись якнайточніше удавати москвичський акцент:

—  Прівєт... от Євґенія... Івановіча... К у р п а с а !

В рурці захлинулось повітрям, заїкнулось, явно втра­тило панування над собою від несподіванки, розгуби­лось, задихало в рурку схвильовано, а тоді заспішило вже іншим, єлейним і тремтячим голосом:

—  Хто говорить?!. Галло, будь ласка, хто говорить?!. Петро мовчить. Насуплений, зімкнувши щелепи.

—  Хто говорить?! — кричить вже нервовий і розгуб­лений голос з рурки.

Петро роздимає ніздрі, примружує очі. Нотки пере­ляку в Сазоновім голосі, такого точнісінько підлого, як і в того Курпаса тоді, зривають в душі несамовиту втіху... Петро опускає кутики уст в гримасі безмежного презирства. Одводить від себе рурку, тримаючи її в ви­тягнутій руці, як гадюку, і одвертаючись від неї інстинк­тивно, ніби боячись, що його крізь неї вглядять і впізна­ють. Потім помалу чіпляє рурку на вилку апарата.

«Власне, треба би казати не Курпас, — думає він по­нуро, а Куропас, щоби була більша різниця між цим підлим прізвищем і КУРБАСОМ. Та так його, мабуть, і хрещено колись — Куропас. Прізвища-бо даються наро­дом влучно й відповідно до об'єкта».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: