Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6357
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5884
Йшли осяяними сонцем вуличками й вулицями, пе­реходили через греблі над замуленою й укритою ряс­кою річкою, зазирали через бильця у воду, кидали в ряс­ку камінці й знову йшли. Блукали собі. И дивилися, ди­вилися... Немов якісь чужинці. Бо й почувалися чужин­цями, якимись недоречними неробами, паничами, байдикарями... Вулиці, вулички й перевалки пустельні, не­мов вимерлі, ані ніхто не їде, ані ніхто не йде, не гуляє, хоч і свято, і через те весела компанія почувається до­сить кепсько, бачить свою недоречність. Але вони упер­то блукали. Сідали на лавках біля дворів у холодочках і відпочивали. Лавки були покривлені, підгнилі, древні; такі ж покривлені й древні хати під соломою або під очеретом і такі ж древні дуплясті верби, або білокорі осики, або немічні, об'їдені гусінню яблуні й груші, що перезирали через занедбані, півзруйновані паркани. Віяло давниною... Від цього було й приємно і — від цьо­го було й неприємно: віяло пасивністю, злиднями, уто­мою, віяло якимсь безнадійним повільним умиранням, як від яблунь, обжертих і занечищених гусінню, віяло мовчазною журбою, мовчазним, глибоко прихованим і нікому не висловлюваним покірним горем ...

Вставали й ішли далі.

Це ж вони шукали чогось радісного, чогось простого, але зворушливого в своїй простій красі, чогось такого гарного, оптимістичного, як гарна усмішка хлопця чи дівчини, чи якоїсь бабусі, як уривок стрункої пісні, скал­ка сміху, сонячна пляма на народньому орнаменті вивішеного на тину килима, як веселі квіти в веселій хаті за відслоненою фіранкою... Вони шукали, але нічо­го такого не знаходили.

За тинами, за півзруйнованими парканами вони ба­чили всюди людське горе, біду, втому... Замурзаних ди­тинчат на шпориші... Жахливі неуявні людські лахи на тинах та на мотузках... Чули десь сварку — тяжку, злоб­ну сварку чоловіка з жінкою... Чули жіночий плач і жах­ливі прокльони. І всюди те саме — праця, праця й пра­ця безрадісна, бо безперспективна. Люди, забувши про свято, щось перуть, щось латають, латають і перуть, і щось підпирають, щоб воно не падало... І тільки раз ба­чили, як люди грали в карти посеред двору, і то грали якось так понуро, мовчки, ніби когось зосереджено били кулаками на шевському стільці розкладеного, якогось свого ворога лютого.

Настрій зійшов на пси. Навіть Колька Трембач, нев­томний сміхун і шибайголова, перестав скалозубити та все просив дівчат іти геть десь на річку — досить цього! Купатися! Плавати навзаводи, стрибати з трампліна або з похилої верби вниз головою в прозору глибінь! Та­ка нудьга. «Досить цієї біди циганської!!»

Дійсно досить би. Рожевий настрій, з яким вони ви­рушали на влови за гарними враженнями, за цілющи­ми життєдайними скалками радости, за душевною розвагою, нарешті за душевним відпочинком, так не­поправно розвіявся, і за короткий час вони зовсім пе­ретомилися...

Коли йшли Зеленою вулицею, тією околицею, де жи­вуть селяни й ремісники, й коли бачили біля каламутно­го позеленілого ставочка, як купка голопузих і золотуш­них дітлахів пильнувала двійко гусенят на воді (пильну­вали й бавилися в ганчір'яні ляльки), Аті зовсім світ потьмарився. Ініціаторка «екскурсії» по місту Нашому була вбита. Вже не цікаві були ані козацькі вали, ані всі інші «достославності» цього достославного міста. Ата чула, як десь далеко-далеко бамкав дзвін, лірично так і задумливо, немов скаржився на щось, і її душу тягло ту­ди. Тягло непереможньо. Щоб не бачити нічого... Ах, якби оце серце затужавіло, на камінь, й уже не реагува­ло ні на що, щоб було таке байдуже, як і в тих людей, ба­чених через паркан, що понуро й апатично били уявного ворога кулаками на стільці. А дзвін помовчить, помов­чить — та знову «бам!».

Ата нікому не казала, але йшла на цей дзвін, йшла на звук...

На тій лінії, куди вабив таємничий дзвін (він уже й за­мовк, але все дзвенів і дзвенів невідступно в Атиних ву­хах), трапився їм і повалений пам'ятник. Вони на ньому сіли відпочивати. Це в тополевому скверику, обгризено­му козами, на одній із площ міста. Пам'ятник, величез­ний колись, тепер розламаний на кілька частин, повале­ний і вгрузлий (врослий), в землю під різними кутами; старі рясні акації й липи стоять біля нього й нависають шатром, утворивши холодок, і тут зручно сидіти.

Хто ж і навіщо поламав цей пам'ятник? А якщо вже поламав, то чому не прибрав геть уламків, щоб вони не муляли очей, нарешті, щоб не кричали?.. А вони кри­чать про якусь величезну кривду. Про що вони кричать?

Про це мало хто знає тепер у цьому місті достеменно. Існує багато легенд про цей пам'ятник, але котра з них вірна? Колька Трембач божиться, що знає вірну легенду, знає Правду про цей пам'ятник, чув від когось знаючого. І нашвидку розповів дівчатам цю правду, вво­люючи їхню волю. За цією версією виходило так (а вона таки правдива, як і історія з «макітрою»).

Колись цим містом ішла революція. Маршували че­рез нього різні армії. І були в тих арміях усе сини тих са­мих матерів — одні в «червоних», інші в «білих», ще інші в «зелених», в «блакитних» чи пак «жовто-блакит­них», а ще інші в «махновцях», ну, а з ними й над ними були ще й інші різні люди, що «так хотіли їм добра»... Всі боролися проти всіх, всі боролися за «щастя для всіх»... Усі були найкращими, всі були єдино правими, й усі були один одному жорстокими ворогами, нещадни­ми й немилосердними один до одного в «ім'я людсько­го щастя».

І ось одні розстріляли 40 синів і дочок цього міста за те, що ті були якимись там «щирими». Ті, що розстріля­ли, були «білими». Вони розстріляли тих сорок синів і дочок цього міста отут, на площі, поклавши лицем до землі й вистріливши кожному в потилицю (а перед тим як стріляти, роздягли їх догола),та й так і покинули... А самі втекли — їх вигнали інші. Ті, що вигнали, зібра­ли розстріляних і поклали їх у велику братську могилу, викопавши її отут посеред площі, грали жалібних маршів духовими оркестрами, говорили запальні про­мови. Потім зігнали мулярів і звеліли вимурувати вели­кий пам'ятник з цементу й заліза. Ті вимурували пам'ят­ник над «щирими», над своїми братами, не пошкодува­ли сил... Але тут прийшли інші й вигнали геть попе­редніх. Ці, що прийшли, були «червоні». Вони розрили могилу, викидали рештки тих сорока, звеліли звезти їх геть десь на скотомогильник, а на їхнє місце під пам'ят­ник поклали своїх стільки ж або й більше, полеглих у бою. Теж грали в оркестри й говорили промови. А на пам'ятнику написали: «ТУТ ЛЕЖАТЬ НАРОДНІ ГЕРОЇ, ЩО ВПАЛИ ЗА НАРОДНЮ СВОБОДУ».

Та скоро прийшли ще інші, «махновці», викидали попе­редніх з музикою, а на їх місце поклали своїх. Знову грали жалібні оркестри, знову гриміли жалібні промови. А на пам'ятнику дописали: «...ЗА СВОБОДУ ПРОТИ ВСІХ НАПАСНИКІВ. СЛАВА ГЕРОЯМ НАРОДУ!»

Але скоро повернулися ті, чиїх перших лежало тут со­рок. Вони вже нікого не викидали, лише знесли назад зі скотомогильника кості тих сорока й поклали їх знову під пам'ятник, у спільну братську могилу, додавши ще й трохи нових, полеглих у бою.

Після цих зайняв місто командир відділу місцевого червоного козацтва, Янгол, і теж нікого не викидав уже з могили, а повернув туди кості викинених «мах­новцями» червоних партизан. А на пам'ятнику нічого не додавав і не відіймав, лише над усіма велів прибити металеву червону зорю. Отак і утряслося все. Одначе, як устабілізувалася влада рад і коли самого Янгола бу­ло розстріляно в ЧК, як «непевного», пам'ятник було зачеплено ланцюгами й звалено п'ятьма парами волів, і розламано ломами та кайлами на кілька шматків. Хотіли тут, над цією братською могилою, поставити інший, правильний радянський пам'ятник. Одначе на­трапили на величезну трудність — як же тепер розібра­ти, де кості радянські, а де кості контрреволюційні, всіляких «бандитів»! Думали, гадали, та так і покину­ли... А може, й досі десь думають ще та гадають. Роз­ламаний же пам'ятник так і залишили, забули, зане­дбали... І от минають десятиліття, а розламаний цемен­товий велетень лежить собі, вростаючи в землю, туди, де лежать теж розламані й розсварені, а потім в одну яму складені сини й дочки однієї матері, що всі однако­во хотіли їй щастя. І він, оцей пам'ятник, отакий, як він є тепер, цілком і цілком на місці, цілком доречний. Кращого пам'ятника не можна й придумати над цією братською могилою...

Переказавши своїми словами цю легенду-бувальщину, Колька закінчив:

—  От, брат, яка юринда!.. І взяв би я та й зробив так: узяв би ці уламища, оправив би їх у бронзу, а тоді на­крив би їх шкляним ковпаком, щоб отак ніхто не сідав на них і не свинячив тут, і нехай так лежать. Це такий пам'ятник! Нехай лежать. І нехай інші нащадки наші знають та й нехай пам'ятають, які наші батьки були дурні... Еге ж... по цих словах Колька Трембач постукав ногою в землю й гукнув у ту землю, явно юродствуючи, зумисне викаблучуючись:

—  Вибачайте, брат, старики! Може, й мій дід або який дядько тут лежить. Але де ж ти правду дінеш!? Знаю, що в моєму роді були різні: і червоні, й білі, й сірі, і зелені... Трохи багатувато їх було. Тому й пам'ятник цей поламаний. {Помовчав). А батько так і взагалі невідомо якого кольору був, і невідомо, де й дівся, та чи й був... Ну, а я теж уже невідомо якого роду... і все з тієї ж причини... От, брат, товариші, яке діло!

Останні фрази були сказані спеціально тим спе­цифічним блатняцьким стилем, під героїв «Путьовки в жізнь», що до нього не так-то легко й причепитися в разі чого, хоч глум і іронія в них занадто яскраві... Проте, сказати правду, перебільшено клишонога й юродива йо­го мова могла бути стлумачена по-різному. Дівчата обережно посміялися з свого чичероне, Ата ж висловила вголос своє щире здивування, що з їхнього джури такий гарний оповідач.

Історія пам'ятника була цікава, цікаво й розказана, а Ще цікавіше закінчена тим шибайголовою, але це ще не була головна пригода. Пригода чи принаймні дві справжніх пригоди були попереду.

«Сильних вражінь» було вже досить і тому всі виріши­ли податися на річку, отак через бори, через ліси, а там лу­гом до перевозу, а там на човни — і гайда по широких протоках у Доброславівську діброву, до Шаманівських млинів, що їх так гарно оспівав колись славний поет.

Одначе замість річки вони опинилися на Соборному цвинтарі. Ішли, йшли — й опинилися на Соборному цвинтарі.

Це їх завела сюди Ата, йдучи на дзвін.

І тут вони зробили відкриття: той дзвін печальний і далекий, що бамкав був десь загадково й таємниче, — бамкав ось звідси! Ось з цієї дзвіниці...

 

* * *

Соборний цвинтар, занедбаний і древній, лежить край великого бору, далеко за містом, за сосновою по­садкою, як іти з півночі. Власне, це лежать вони тут, їхні предки, тепер обернені в горбки зелені, заквітчані або й захряслі бур'янищами. їх лежить ціла армія, роз­ташована під бором, по крутому березі над широким-широким лугом. Помежи горбками, на всіх вільних місцях стоять височенні, задумані сосни, ялини вистрілені в небо, стрункі березки, кущі черемхи й бузку, буяють трави й квіти; часом дерева, товплячись, насту­пають на могилки, їх відпихають великі й маленькі хрес­ти, почорнілі й знесилено похилені на всі боки, — тяжко їм охороняти могилки від тих слонів столітніх сосон, що топчуться по всьому цвинтарю. Помежи деревами блу­кають зажурені білі мармурові янголи й янголики, деякі з поперебиваними ногами й крилами, й так статуї.

Біля одного такого янгола, що припав на коліна й за­ломив руки в тузі в поламаній оградці, під велетенськи­ми древніми соснами, й розташувалася на хвильку юна компанія — «дівчата нашої країни» зі своїм чичероне. Вони розташувалися в синіх сутінках холодочку на по­чорнілих від часу лавах, насупроти сліпуче осяяної сон­цем церковці з високою білою дзвіницею. Дзвіниця й церковця стоять на самім шпилі пагорба...

Церковця наповнена якимсь шумом, ніби вулик, а дзвіниця прип'ята довжелезною верьовкою до стовпа (від дзвона до стовпа) й тим нагадує разом з церковцею білого одногорбого верблюда в сонячній пустелі. За церковцею видно синю далину — криві блискучі прото­ки розкидані, як поламані мечі, круглі свічада саг, хащі очеретів, копички сіна, гайки, потім золоті пасма нив, а вже за ними ген правий берег, сіро-лиловий, а місцями кольору індиго з ясно-білими мазками хаток, з сильветками млинів-вітряків, що стоять по самому вершку, піднявши вгору руки-крила.

В церковці тихе гудіння. Біля церковці в сонячнім сяйві сидить старчиха, мовчки простягши вперед по­калічену руку з мисочкою й хитаючи весь час головою; поуз неї іноді входять старенькі бабусі, виринаючи несподівано з-за рогу церковці. Ось прийшов якийсь згорблений дідусь, підпираючись паличкою. Ось прийшла, похиливши голову, якась мати, ведучи мале дитинча за руку... Всі вони зникають у церковці, шви­денько й крадькома хрестячись перед дверима на двох янголів з вогненними мечами, що бережуть вхід, на­мальовані обабіч дверей.

Це в церковці служиться.

Бач, та це ж єдине місце на все місто й на всю округу, де людям ще дозволено молитися. І це сюди скликав дзвін. І це сюди йдуть ті відважні, що не бояться кари за вияв своєї совісти... І відважні ті — це ось такі старенькі-старенькі бабусі, дідусі й маленькі дітки...

Ата дивиться, не відводячи очей, на церковцю, на лю­дей, що крадькома входять, зігнуті якимсь надмірним го­рем і журбою, слухає таємниче гудіння в тій церковці, нібито приглушений плач десь під землею всіх тих ста­реньких жінок, і дідів, і тих немовляток, яких вони прино­сять і за ручку приводять, — і їй хочеться піти туди. От встати й піти... А чому б і ні? Чому б же їй не піти в цю церковцю, на місці вічного спочинку предків, над цим за­недбаним і печальним їхнім гробовищем.

От встати й піти. Ану ж!..

Пошук на сайті: