Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 30)

Ата стріпує головою й пломеніючим поглядом ди­виться в обличчя своїх подруг, і читає в очах деяких те саме бажання... Потім дивиться на інших — і бачить на їхніх обличчях переляк, — вони відчувають інстинк­том те, що відбувається в Атиній душі, бо перед тим дивилися разом з нею на церковцю, й швиденько відводять очі, й удають, що страшенно зацікавлені мармуровим янголом. А Колька Трембач сидить бай­дужий і курить, і теж дивиться на янгола... Янгол кру­гом пообписуваний олівцями різного кольору, дівчата читають ті написи й посміхаються, — то все написи закоханих, що отут протягом десятиліть бували, цілу­валися біля цього янгола й лишили свої пам'ятки в ієрогліфах різнокольорових олівців. Тут були й віршики, тут були й прозові сентенції, тут були просто імена, а біля них понамальовувані серця, проколоті стрілками. Були тут й блюзнірські, цинічні написи... їх було так багато, всіх тих написів, що на янголові не бу­ло живого місця. А хтось колись навіть намазав янго­лові губи червоною помадою, й вони й досі ро­жевіють. І от янгол у великій скорбі, в глибокій тузі за­ломив руки, вклякнувши на коліно над печальним гро­бовищем предків, а губи в нього вимащені помадою... Ата теж дивиться на янгола, і їй до болю ясно вчу­вається, що янгол плаче, і плаче він, мабуть, саме то­му, що його так вибруджено...

Ата зітхає. Встає. И рішуче йде просто до церковці. За нею звелись і пішли слідом Ольга Шведова й Оксана Чоботар... Решта лишилися, прикипілі до лавки, зніяковілі, з перебільшеним інтересом розглядаючи ян­гола, з кутиками очей, скошеними на тих, що пішли.

А як уже троє наближалися до осяяного сонцем стов­па, до якого мотузкою прип'ято білого верблюда, враз схопився й рішучим кроком наздогнав їх Колька Трем­бач. Він курив схвильовано й дивився Аті в очі, що зупи­нилася сама й зупинила його здивована й насуплена, й розгнівана:

— Ну?! — запитала Ата з ноткою погрози, бувши певна, що це він кинувся їх завертати.

Але замість завертати, цей, такий часом химерний і незрозумілий, імпульсивний юнак кинув геть цигарку й, витерши рукою спітніле раптом чоло, буркнув рішуче:

— Пішли! — і ступнув наперед. А біля дверей пропус­тив наперед дівчат...

А як увіходив у двері, Колька скоса, не то боязько, не то вороже глянув на архангелів з вогненними мечами, ніби це вони стерегли вхід іменно від нього...

Вони увійшли. Увійшли і стали біля дверей всередині церкви... І не знали, що робити. Розгубилися. Зніяко­віли. Але стояли тихо, струнко.

Дівчата були бліді, схвильовані. В Ати брови зве­дені вгору, очі широко розплющені, вкриті вологою, — вона наставилася ними просто себе над людськими по­хиленими головами й зігнутими спинами, туди, де ку­рився сизий димок і де блимали маленькі вогненні списи свічечок, тонких, саморобних. Церковця була повна. Це все були старенькі бабусі, це все були жінки, і лише де-не-де видно мужеські, теж старечі, обличчя і дитячі... Од усього віє скорботою: і від зігнутих спин, всіма забутих і висміяних десь там, і від тонюньких свічечок, і від тихого, смутного голосу низенького, ху­денького священика, що виконує подвиг печально і мужньо, і від тих пучечків чебрецю, що понакладаний над образами замість дорогих оздоб, і від убогої одежі... Віє скорботою й неміччю...

На цьому тлі троє юних, струнких дівчат і такий же юний і стрункий хлопець виглядають дивно, коли б на них хтось дивився. Але ніхто на них не дивився, ніхто не помітив, як вони ввійшли. А вони стояли й усе біль­ше розгублювалися. Ніхто з них не перехрестився, увійшовши, бо не знав, що так треба. Вони вже хотіли вийти, коли раптом по церкві пройшовся шепіт з уст до уст, як вітер, і було виразно чути говорені схвильо­вані слова:

—  Розступіться!... Розступіться... Молодь підхо­дить! Молодь підходить!

І всі розступилися. Стали двома лавами на боки, дав­ши широкий і рівний прохід для тієї молоді. Немов для королевичів.

І так ніби їх потягло невидимою силою — замість вийти, всі четверо пішли туди, де перед ними розступи­лися старенькі люди. Попереду Ата з високо піднесе­ною головою й з вогкими блискучими очима, за нею її подруги, а поруч здивований і схвильований Колька. Старенькі люди розступилися перед ними й дивилися, як на велике диво, на велике чудо.

«Молодь підходить!»

Чудо:

«Молодь підходить!»

Три дівчини, немов три прекрасних янголи, і такий же гарний хлопець тихою рівною ходою пройшли напе­ред і стали. Стали й зніяковіли зовсім... Що, що ж вони мають робити? Тут дійшла до свідомости кожному хи­мерність їхньої ситуації: вони стояли на виду, перед ли­цем усіх стареньких людей і не знали, що ж їм робити... Перед морем скорбно усміхнених очей стояли і не зна­ли, що ж їм робити... Немов поспішаючи на виручку, священик щось зажебонів радісним голосом і заспівав, а за ним заспівали всі присутні: «Господи, помилуй... Гос­поди, помилуй... Господи, помилуй!»

В церкві не було спеціяльного хору, його заступали всі. Всі співали. І це був дивний хор. Амелодійний і хао­тичний, але зворушливий до самих глибин душі. Хор милих стареньких матусь, хор тих голосів, що, надщерб­лені часом і горем, так зворушливо співають колиско­вих пісень удома... Це ж вони співають для них!..

Ата озирнулася на грона наставлених на неї очей, замор­гала розгублено й безпомічно, й з її очей бризнули сльози. Вона швиденько вихопила хустинку, вихопила всі свої мідя­ки з кишені, а з ними й пару грошин паперових, поклала ті всі гроші на мисочку, що стояла тут побіч, на маленькому столику, і, закривши лице хустинкою, обернулася й швидко пішла до дверей. За нею її подруги й Колька Трембач.

Люди, що були потрохи зімкнулися вже, знову розсту­пилися перед ними, здивовані, скорбні, даючи дорогу...

Біля дверей у сутінках Ата довго стояла, приникши скронею до малесенького янгола, що летів у хмарах, тримаючи стопу Божої Матері... Поки вгамувала сльо­зи, такі буйні й такі непрохані... Потім витерла старан­но очі — вона не любила, щоб її сльози хтось бачив вза­галі, — а тоді вже вийшла з товариством у двері, на ося­яний сонцем цвинтар, занедбане місце спочинку їхніх осміяних предків... За дверима зразу її й чекала незро­зуміла пригода...

Поки четвірка була в церкві, решта сиділа на старо­му місці, біля мармурового янгола, й чекала. До них підсів ще якийсь мужчина, знайомий Люсі Жабки, і на­магався всіх смішити анекдотами та різними історійками. Але без особливого успіху. Дівчата диви­лися на церкву й нетерпляче чекали чогось. Стривоже­но перешіптувались з тієї причини, що був сторонній чоловік, а вони не хотіли би, щоб він бачив, як то ті бу­дуть виходити з церкви. Люся Жабка навіть намагала­ся якось цього свого знайомого виманити з компанії й завести десь геть. Але гість не йшов, щось його більше цікавило, аніж Люся, може, котрась інша з дівчат. Тоді дівчата вирішили всі йти геть та й завести цього гостя. Але не встигли. Гість покерував ними, а не вони ним, — він показав їм на старезного ченця в чорній одежі і в скуфейці, що з'явився звідкілясь, ніби вийшов з му­зею, і став біля стовпа з верьовкою, й узявся за ту верьовку... І гість почав розповідати їм, що це дзвонар цієї церковці, а раніше це був знаменитий дзвонар знаме­нитого колись місцевого монастиря; а наймення йому Паїсій, а дзвонив він колись так, що під його дзвони можна було танцювати... І от через те, що їх гість заба­вив такими байками, вони всі стали свідками досить цікавої й незрозумілої події.

Старий дзвонар, чернець Паїсій стояв біля стовпа й однією рукою спирався на костур, а другою тримався за верьовку, щоб смикнути її й таким чином бамкнути в того маленького дзвона, до якого верьовка ген на дзвіниці прив'язана... аж тут з дверей церкви вийшла Ата й слідом за нею її товариство. Дзвонар у дзвона бамкнув раз, але потім пустив верьовку, надзвичайно здивований тим, що з церкви вийшла група молоді. Цього він не бачив уже давно. Він ступнув крок на­зустріч і так наче остовпів. Стояв і дивився на Ату.

Ата теж зупинилася й здивовано наставилася очима на ченця. Дивно. Такий чернець! Таке в нього обличчя якесь.

А обличчя в ченця все більше й більше промінилося. Він пильно вдивлявся Аті в очі й ворушив губами. На­решті запитав тремтливим голосом:

—  А чи не звати тебе, дівчино, Аталеєю?

—  Так... — відповіла розгублена Ата.

Тоді старезний чернець, почувши це «так», зняв ста­речою тремтливою рукою скуфейку і... вклонився Аті до самої сирої землі. Випростався, надів скуфейку й, даючи дорогу, одступився набік.

Це було приголомшуюче.

Ата зовсім розгубилася. Хотіла підійти й запитати, хто він і звідки її знає, але замість того закрила лице руками й швидко зійшла зі сходів, пішла до мармуро­вих фігур, що блукали в гущавині помежи старезними соснами. Сценка стрясла її до глибини душі після всьо­го, що вона пережила в церкві. Вона цей поклін теж віднесла на карб своїх одвідин церкви й навіть і в го­лову не клала, щоб за цим стояло щось інше ще, щоб старий чернець вклонився їй до сирої землі з якоїсь іншої причини. А щодо її ім'я — то хто ж не знає її ім'я!

Компанія дівчат разом з гостем рушила слідом за Атою. Їм було страшенно цікаво знати, що ж то сталося і в чому річ. Чому той чернець химерний уклонився їй, як принцесі? І чого це він і досі стоїть ще там і проводжає дівчину таким зволоженим, таким чудним погля­дом? Чи не закоханий? (Шепіт, смішки).

Коли компанія знайшла Ату, вона вже була спо­кійною, опанованою. Стояла й роздивлялася однокри­лого янгола на чорнім надгробку з золотими літерами:

«КУПЕЦ ПЕРВОЙ ГИЛЬДІИ ОСТАП КУРЫЛО. Род. 1831 - ум. 1913»

Коли гість знайомився з Атою, він тонко посміхався, як людина, яка має щось на думці а чи знає якусь таємницю, що стосується цієї дівчини і, може, навіть цього епізоду. Але Ата не звернула на це жодної уваги. Як не звернула уваги й на атестацію, що її дала Люся Жабка гостеві: «Директор музею історичного, знамени­тий історик і археолог, товариш Барат, Михайло Барат!» І додала: «Закадичний друг Людки Богомазової» — з чого всі дівчата зареготалися, і тільки тоді проки­нувся в Ати інтерес, та ще коли хтось з дівчат пошепки поінформував, що це колишній петлюрівський офіцер та що це та людина «смілива й гостроязика», яка дала Людмилі Богомазовій кличку «ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ», та що за це її навіть ніхто не покарав, бо, «це було так до­тепно й убійче правильно». Після цього Ата глянула пильніше на нового знайомого й навіть згодилася ра­зом з усіма йти на його запрошення оглядати його му­зей. А він заодно приобіцяв ще й розповісти анекдот про оцього Курила, лише розповість він її на тім самім місці, де той історичний анекдот виник.

Звичайно ж, ніхто не зважився розпитувати Ату про історію з ченцем, та й все одно те було би марно, вона сама нічого не знає.

Так відбулася одна надзвичайна Атина пригода цьо­го дня. А тепер вона пішла по другу пригоду.

 

* * *

Епізод з ченцем розшифрував хто інший, але для се­бе. В той час, коли чернець уклонився Аті до землі, як принцесі, хтось зовсім несподіваний спостерігав цю сце­ну, — стояв на дзвіниці непомітний і дивився з-за пере­хрестя товстих бантин. Це був Петро Сміян. Він мимо­волі став свідком цієї химерної сцени, бо був у цей час саме «вдома», тобто в цім своїм «нелегальнім меш­канні», однім з кількох подібних пунктів відпочинку в його безпритульнім житті...

Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на соло­му, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голо­ву, замислився, «що б це могло означати?». Та ось за­рипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чер­нець, і між ними, як між добрими приятелями, відбу­лася така розмова:

—  Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаю­чись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волос­ся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати. Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:

—  Як же ж мені не знати цієї дівчини?.. Як я її ма­леньку на руках бавив...

—  Та-ак?! Чия ж вона? Хто вона?

—  Вона дочка одного великого чоловіка... Еге ж, ве­ликого чоловіка...

Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: