Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 4)

Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю ра­зом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.

Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий... Третій... А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні... Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то за­кривала — виходило знаменито, як величезний перепел-«хавкун» десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.

—  Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з до­сади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.

—  О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?

Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра коло­на, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.

—  Що це вам нагадує?

Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:

—  Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального «Козла» — вчителя російської мови:

От Урала до Дуная, до бальшой рекі,

Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…

— і коли «Козел» це декламував, він завжди заплю­щував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичай­но. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.

—  Точно...

Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але ско­ро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти... та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув пе­ревернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.

Колона йшла на них.

Пролетарське воїнство... Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово на­хмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин

та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страш­но... Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділе­на на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.

Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Ма­буть, командир, комісар і покомполку. В довгих шине­лях, що сягають до п'ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирка­ми формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних «пролетарських воїнів-богатирів», що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нага­дують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Коман­дири йдуть повільним широким кроком, ритмічно по­гойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся ко­лона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це од­на жива істота.

За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, підне­сений навскоси вгору, обвис на безвітрі.

Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блис­кучий. За ним йде батальйон, поділений на квадрати­ки... Знову інтервал — в ньому командир — і знову ба­тальйон... Знову... Знову...

Це батальйони повертаються з муштри.

Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і ко­мандири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в де­белі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними... Сонце пече неми­лосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні баг­нети рушниць, взятих «на ремень», миготять блискав­ками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо ряда­ми. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці ме­ханічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може то­му, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть... Проходять чота за чотою по випаленій сон­цем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сон­цем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.

В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі... Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.

А відділи йдуть і йдуть... Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне «три-чотири» старшини... І дивним було, що вони не співають.

А вже як останні шереги пройшли, коли колона втя­гала свій «хвіст» у розпечену сонцем вулицю, коли ос­танній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів висо­ким і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:

Копав же ж я й криниченьку

Неділеньки й дві.

Любив-кохав дівчиноньку

Людям, не собі...

Ой, жаль, жаль!..

Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю го­лосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунця­ми поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запороше­них пішоходів; вони повикидали свої пищики й обли­шили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.

Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що те­пер особливо налягав на горло: «Ать!.. Тва!.. Ать!!.»

Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьо­му небі наполохані стрижі.

Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.

—  І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.

—  Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.

—  Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?

— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.

Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пиль­но в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехо­тя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.

Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеле­ного озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.

—  Гля!..

Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рука­ви закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з дов­гими батогами... Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував. Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.

—  Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супут­ник злорадно і насмішкувато. — А ми його... півдня... звідти виглядали... Гм...

Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.

Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснила­ся) і весело зашагала до  міста. Вона мурмотіла (вор­котіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:

—  Ви помітили, товаришу Павлику?

—  Що?

—  Який він здоровенний... — ?

—  І як він милувався хлопчиком і лілеями?!

Примітка між двома розділами:

В цій повісті спочатку одпищать пищики, а потім відбудеться стільки подій, що вони, здається, ніяк не можуть вміститися в періоді між цвітінням жовтих акацій і легендарним цвітінням папороті одної з горо­биних ночей. Але то лише так здається.

По-перше — акації ж цвітуть кожного року.

По-друге — чим виміряти час між цвітінням акацій і казковою квіткою папороті?!

І по-третє — у людській душі події в часі зсуваються так само, як стільці в просторіні.

Нарешті ж, дорогий Читачу, — розказавши про пи­щики, ми вертаємось трохи назад, коли цвітуть проліски і квіти — мрійні конвалії, перші кульбаби, а з ними і ди­кий терен.

II

«Геллади карта, Коцюбинський...»

Геллади карта. Коцюбинський.

На етажерці лебідь.

Оце й уся моя кімната.

Заходьте коли-небудь!..

—  Не можна!!. Не можна!!.

Хтось у сінях, ніби зумисне поспішаючи на таке діво­че запрошення, зашамротів, а тоді застукав у двері. І зі стуку вичулося, що в сінях мужчина. Ата злякалася. Во­на зовсім не збиралася нікого запрошувати, а декламувала про себе цей вірш, цю улюблену строфу з вірша, так собі, знічев'я, задумано порядкуючи біля свого пи­семного бюрка, щось добираючи із стеклярусу[3] й сухозлотиці. Була вона вдягнена не для гостей, як удома, — в своєму хатньому строї — в стоптаних капцях набосоніж, у скромненькому латаному халатику, скромно за­чесана, як отака собі бідненька Попелюшка з казочки. Вірш відповідав її душевному настроєві, й вона його деклямувала, відповідаючи ним на якесь своє глибоке затаєне бажання, може, навіть когось справді серцем че­каючи; але це її дівоча таємниця.

На етажерці не було ніякого лебедя, не було й карти Геллади в хаті, була просто мрія, задума, невловимий смуток, глибоко захована невловима іскра чекання... а кого — це інша справа. Одначе коли б навіть з'явився той, кого вона, може, й мала на увазі, вона так само зак­ричала б відрухово:

—  Не можна!!. Не можна!!!

Двері були закриті на защіпку, як завжди, передбачли­во, одначе дівчина підбігла навшпиньках і вхопилася ще за клямку, щоб була гарантія, що двері не відчиняться.

Поріг її кімнати не переступав жоден мужчина, кімна­та її була неприступна навіть для найближчих товаришів праці — хлопців, лише для дівчат. Це всі знали. І ніхто з хлопців не наважувався приходити до неї з візитами. Ко­го ж це принесло? Її кімната — це її святе-святих, це част­ка її інтимного світу, і ніхто в неї не сміє заглядати, особ­ливо ніхто непрошений. Хто ж це добувається?

В сінях знову зашамротіло, потім кашлянуло мужським густим басом і знову постукало. Уперто так, нас­тирливо, владно. Не йначе, як міліція або фінінспектор, або, чого доброго, може, й НКВД. Удати, що немає вдо­ма — пізно. Спитати «хто?» — теж не випадає, бо ще якась там холера подумає, що вона боягузка або конспірується. Та й хто вдень перепитує крізь двері «хто там?». Поморщившись з досади, Ата щільніше звела поли халатика й відкинула защіпку... і услід за цим про­тягла надзвичайно здивована і в той же час надзвичай­но нелюб'язно, з тією дівочою нелюб'язністю, з якою гарні й горді дівчата часом трактують пристаркуватих, докучливих і небажаних своїх залицяльників:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx	786 Кб	6483
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2	1581 Кб	6091