Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 31)

—  Еге ж, великого чоловіка... Правда, він улашту­вав «дитячу державу» в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші... Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія... А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він лю­бив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих без­домних і безпритульних маленьких «розбійників»... Він ними піклувався... Він їх визбирував по смітни­ках... Він їх учив... Він їх уму-розуму навчав, у люди ви­водив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук... І вчив любити свій край, найперше любити свій край... Він був їм батьком і матір'ю... і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшень­ких... І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних... Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити лю­дей і скільки терпіння для того треба, й як треба лю­бити свій край і свій нарід... (Сивий чернець зітхнув)... І за це він умер... Так (знизив голос до шепоту) роз­стріляли (і боязко озирнувся по цих словах)... Замучи­ли... Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю... дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі. А з без­притульних потрапило дитя десь в «дєтдом». І тиня­лося по тих «дєтдомах». Та й загубилося зовсім. І, ма­буть, загубило й прізвище своє, й навіть ім'я...

Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І по­сміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втіше­но:

—  Е, ні, вона не забула своє ім'я!.. Не забула... В ба­тька пішла. Горда і все ж така проста... Яка дівчина! Не­наче янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю...

В Петра калатало серце.

—  Так вона дочка Діденка?! Діденка?!. Так вона не Дахно... Боже! Вона дочка людини... такої незабутньої... Найкращої з усіх людей, яких він досі знав... Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й ви­ключної чесності!.. Он воно що.

І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини бу­ло для нього зрозумілим. Це успадковане... Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:

—  Отче! Ви комусь про це вже говорили?

—  Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину!..

—  А Аталея... ця дівчина... про вас знає, хто ви?

—  Ні... — зітхнув глибоко, — авжеж, ні... Та навіщо їй і знати...

—  Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?

—  Грішний, сину! Твоя правда... Та не міг, брате, ви­тримати... Як я ж її на руках вибавив!..

Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.

—  Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви бе­регли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бо­га. Людям вона не потрібна. Вони зроблять з неї вели­ке горе.

— Так, так, сину. Я про це все життя пам'ятав, всі ро­ки пам'ятав. Я про це пам'ятатиму й рештку днів моїх... З Богом, сину!

—  Амінь! — Петро зробив дідові римський жест ру­кою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях[32] біцепсів, як гладіатор.

……………………………………………………………………….

 

Ми дзвіночки — лісові цвіточки,

Славим день... Славим день... —

 

ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзво­нар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам'яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур'яну:

 

...Славим день.

Славим день!..

Ми співаєм —

сонце зустрічаєм,

Дзень...

Дзень...

Дзень!..

Славим день!

 

Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й ро­жеві тюльпани і нагідки... Багато їх. Вони лепечуть ніжни­ми голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ни­ми метелики й золоті бджілки... Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля. Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці... Не в тій, що «Педагогічна пое­ма» Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народи­лась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння. Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум'яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум'яність... В Петровій душі розгор­тається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і без­притульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок. Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається...

 

Ми дзвіночки лісові цвіточки,

Славим день, славим день...

 

Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демон­струють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстка­ми й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завми­рають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старень­кої Марії Степанівни... Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости. Це так і треба... Одначе з ритму пісні вони не збиваються...

А на простінках перед естрадою з обох боків виписа­но великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам'ять і завжди пам'ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:

 

О слово рідне, орле скутий,

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

 

А з другого боку, як девіз, як постріл:

 

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним!

 

Пісня переливається через край естради — «Ми співаєм, сонце зустрічаєм...» — й її підхоплюють сотні дзвінких голосів у залі:

 

Славим день!..

Славим день!..

 

Дзвенять і хвилюються, як морський прибій... З ест­ради збігає група конвалій і пролісків, і так закосиче­них діток, у намисті, в червоних чобітках, в вишива­них сорочках, — вони несуть великі китиці живих квітів у руках — білих лілей і тюльпанів.... Вони не­суть їх туди, де в першім ряду сидить їхній «батько», кремезний, «патлатий», «сердитий», але такий доб­рий завжди Марко Григорович. Він підводиться — величезний, як мамут перед цими малятами, він су­тулиться, щоб бути хоч трохи меншим, лице його розпливається в добрій широкій посмішці, — він бе­ре квіти, підіймає по черзі тих, що принесли дарунки, високо й цілує кожного в щічки... А заля сміється й гримить:

 

Славим день!..

Славим д е нь!..

 

Чи знає ця дівчина, хто був її батько? Хто був він, і за що його знищено?

Він був той сівач, що сіяв зерно, яке може приглухну­ти, але ніколи не може пропасти, — зерно великої любові до людей і вітчизни й полум'яної спраги свободи. Ні, воно ніколи не може пропасти.

Тепла хвиля підіймається до горла з самої глибини серця. Чи то від думки про дівчину цю надзвичайну, чи від спогадів про ті дні далекі, незабутні, що формували й його Душу.

 

XVI

Ще одна церковна пригода

 

Директор музею — чоловік саженного зросту, з орли­ним носом, з начисто виголеним черепом, підкреслено неохайний, що сприймається як претензія не то на репу­тацію великого філософа, не то представника дорево­люційної богеми, як про неї пишеться в книгах. Хоч ця зумисна бравада неохайністю — це, власне, стиль інший, стиль сучасності, — підігравання «під пролетаріат». А як сказати правду, то вона й зайва, ця брава­да, бо не дуже-то й дисгармонує з навколишньою дійсністю, де вважається нормальним ходити розхрис­таним по центру міста, а вже з закасаними рукавами то завжди і всюди, і навіть до театру. Така ж неохайна й директорова мова, — демонстративно пересилувана ряс­ними москализмами, каліченими французькими, німецькими й латинськими словечками.

Та попри все те — він дуже дотепний оповідач. Вид­но, що це людина начитана й бувала в бувальцях. Єдина дрібниця, що справді псує враження, викликавши в Ати зразу почуття огиди, це його вічно мокрий ніс, власне, одна ніздря, що постійно воложилась. Ознака, що ця людина або кокаїніст, або морфініст. Перевірила своє враження, — Ольга й Оксана теж такої самої думки. Але він так весело гомонить і скалозубить, що можна, вибачити й прококаїнений ніс, як річ несуттєву. І мав він гостру інтуїцію, а разом з тим був він до грубості, до цинізму простолінійний, ця деталь вразила теж одразу; посередині якоїсь своєї тиради, схопивши насмішкува­тий і трохи збриджений погляд Ати, він, не змигнувши й оком, проговорив:

— Це все спадщина минулого. Не приховую — я був колись кокаїністом, товаришко... е-е... Аталея, здається?

Ата нашорошилась. Хоч в цім місті всі знали її ім'я, одначе тут було сказано таким тоном, в якому за­бриніла одна спеціальна нотка, спеціально підкреслена — нотка, фамільярна ніби, з натяком на окрему обі­знаність. Чи це їй здалося? Глянула кутиком ока на інших — ніхто не звернув уваги на ту нотку, значить, во­на помилилася, значить, вчулося. А директор музею, тов. Барат, вів далі з грайливим цинізмом:

— Був, був кокаїністом... Така, знаєте, була праця... знаєте... Смерть, жах, кров — поневолі станеш, е-е-е... — і махнув картинно рукою, зробивши таємничу недо­мовку, розраховану на створення мученицького орео­лу, який би мав вибачати й цинізм, і кокаїн, і мокрий ніс, і часом алогічне його патякання, підкреслено алогічне (чи, може, Аті так здавалося... О, той недо­речний ніс, що створив уже непереборне упередження! Велика річ естетика, і велика біда, коли її хтось вра­зив)...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: