Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 32)

Ата дивилась, слухала пильно й, здасться, починала розуміти цю нещасну людину. Та це тільки так їй здало­ся, що вона розуміє. Тут же спростовувала сама себе, слухаючи далі. Це був просто балакун, нестримний, хоробливий балакун. І тільки. Правда, веселий і дотепний. Людина, в якій не вміщаються всі ті веселі історійки, афоризми мудрості, анекдоти, — він, як мішок, напха­ний усім тим веселим крамом через гору. І тому він му­сив неодмінно той крам витрясати з себе, щоб полегши­ти самого себе. Особливо багато він знав речей фольк­лорних, з історії України взагалі й з історії цього міста зокрема, і весело їх розповідав. Хоч вони сумнівної вартості, і все те не від професора, а від анекдотиста. Так, наприклад, він оповів історію виникнення назви цього міста, — за цією «науковою» версією виходило так: приїхала сюди колись цариця Єлисавета, йшла вона по дощаному пішоходу, а це саме після дощу, і ще й дошки прогнилі, поодривані, — наступила цариця ніжкою на одну дошку, а вона як не хляпне, а грязюка з-під неї як не чвіркне — просто цариці в обличчя. Цариця так і об­мерла з переляку:

—  Ах!..

А далі оговталася, обтерлася, посміхнулася та:

—  Ну, це нічого, це — н а ш е !..

Так і лишилася нібито навіки назва «Наше». Місто Наше.

Або про одну вулицю, що має непристойну назву, — як та назва була дана в сивій давнині. Приїхали колись до цього козачого міста царські драгуни на постій і звеліли козакам годувати їхніх коней та й їх самих. Горді козаки запротестували, відмовились. Тоді їм наказано те саме від вищого начальства. Вони знову відмовились категорично. Особливо завзятою була одна сотня. Тоді ту сотню драгуни оточили, роззброїли, вивели всіх муж­чин на цю вулицю, поздирали з них шаровари силою й, повалявши на землю, всипали всім паліччя... Відтоді ву­лиця й називається... е-е... цього просто не можна й ви­мовити! Хоч на всіх листах так і пишеться, а в щоденній мові так і вживається ця назва повністю. І що особливо знаменно .— за радянської влади, коли поміняли назви всім вулицям, цієї назви не в стані були подолати, змінити, — бо чиїм же ім'ям, якого вождя, замінити цю сакраментальну назву!?

Ну, й інші історичні екскурси в такому ж дусі. На сповид це простісіньке варнякання, скалозубство, живлене вулишним фольклором. Але коли вслухатись пильніше, то тут не тільки скалозубна похабщина, а, далебі, в ній десь заховане гостре жало спеціальної політичної цілеспрямованості. Чи принаймні якоїсь цілеспрямованості...

Прийшли до музею. Містився той «музей» в ограді великого місцевого собору, в прибудованій тут колись «салдатській церковці». Церковця стояла в далекому кутку великої огради, повної старезних лип та столітніх дубів, і скорше нагадувала панський, поміщицький дім з каринтськими колонами при фасаді, ніж церкву. Посередині ж огради, межи дубами, здіймався височенний собор прекрасної архітектури, з трьома ще золотими банями, хоч і без хрестів. Окремо від нього, при західній стороні огради височіла дзвіниця, зроблена за проектом архітекта Растреллі в стилі Андріївського собору в Києві; на тій дзвіниці ще вціліла позолочена постать Во­лодимира Святого з хрестом, над яким кружляють стрижі й ластівки. Чомусь її там архітект поставив, скопіювавши з Володимира Святого над Дніпром, хоч собор і не називався Володимирським, а просто Собор.

Перше ніж завести всіх до свого «музею», Барат ви­бачився, побіг туди сам, виніс великі ключі й повів усіх до собору:

— Я вам розкажу анекдот... Я вам його розкажу на тім самім місці, де він родився... Будь ласка! — і одімкнув тяжкі, ковані залізом двері-браму собору. Над тією брамою ще вцілів напис, зроблений на намальо­ваній стрічці, простягненій на всю широчінь від одного фрескового янгола до другого:

 

ДІМ МІЙ-ДІМ МОЛИТВИ

 

Янголи хоч і були пооблуплювані дуже та поздряпу­вані, але ще тримали стрічку міцно.

Всі увійшли до середини собору. Тиша. Запустіння. Бруд. Павутиння.

Посередині навалено купу якогось мотлоху й насипа­но просяної шолухи. На стінах де-не-де ще визирають з-під бруду фрески. Всі наставні образи, які можна було поздіймати, поздіймано. Величезні панікадила висять на могутніх ланцюгах в центрі і в двох притворах, а на них ластів'ячі гнізда — безліч ластів'ячих гнізд. Понад і попід карнизами в головній бані, і в бічних банях, і над головою самого Саваофа, намальованого на стелі го­ловної копули, поприліплювалися гнізда стрижів. Коли гості увійшли й загомоніли, ластівки й стрижі знялися хмарою й з несамовитим вереском та цигиканням ви­летіли в повибивані вікна й закружляли з криком десь надворі, над позбиваними хрестами, в синьому небі.

Барат підвів компанію до піврозібраного вівтаря й показав угору на дві плями на стіні збоку.

—  Бачите?

Всі бачили дві плями на стіні. Ата теж бачила. Так, ніби там щось висіло, а потім щезло.

—   А  пам'ятника  отого   КУРИЛА   —   «КУПЦЯ ПЕРШОЇ ГІЛЬДІЇ» на цвинтарі бачили?

Так, всі бачили нагробок «купця першої гільдії — Ос­тапа Курила».

—  Так от слухайте. Це для нас, хахлів, дуже повчаль­но... Колись, ще до революції, той Курило, купець пер­шої Гільдії, був старостою цього собору. Хахол Курило. Найгрубший стовп цього міста. І покликав він раз маляра-богомаза та й звелів йому реставрувати всі образи й всі фрески в цьому соборі, бо вони почорніли від часу й бруду. Ну, бідний маляр, як бідний маляр, як кожен бо­гомаз, — взявся з ентузіазмом за працю ради хліба що­денного. І в короткий час відреставрував усі фрески й образи «з легкістю надзвичайною», тобто підмалював їх згідно наказу старости Курила, як умів. Одначе той маляр все-таки не був простий богомаз, а щось він там у малюванні тямив, бо десь у школі вчився. Поки йшло­ся про сякі-такі мальовидла, він їх малював-перемальовував «нічесо же сумняшася», але ось він натрапив на два образки... роздивився... І рука в нього затрусилася. Й не посміла та рука творити блюзнірство, підмальовува­ти ті два образки, тобто чинити над ними смертоубивство. Так він їх і лишив непідмальованими. Приходить староста Курило. Оглянув усе та й помітив два образки не поновлені, не обновлені, старі, темні такі, аж чорні.

—  А це чого не помальовано?

Маляр затрясся з переляку, але став з Курилом на двобій:

—  Я не можу цих образків малювати, бо... бо...

—  Ну що «бо»?

—  Бо ці образки малював великий Мурільо!.. Мурільо!!! Це куплені й привезені... М у р і л ь о!..

Як не скипить тут Курило, староста й купець першої Гільдії:

— Що ти мені мелеш «Мурило» та «Мурило»! Я, Ку­рило, і от я тобі наказую, скотина ти богомазна, сяка-така! Малюй! Все малюй! Не потребую я тут ніякого бру­ду й ніякого «Мурила». То ж катзна-що там уже, таке чорне... Малюй!

Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.

Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, вар­варський наказ старости Курила. Так минув день.

З'являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але ма­ляр відмовився категорично малювати ті два «миршаві» образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті по­ставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові. А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І не­хай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.

Курило ще не бачив у своєму житті такого дурного чоловіка й з реготом згодився на його блаж. На тому й покінчили.

Пізніше Курило всій місцевій купецькій знаті хвалив­ся, який-то трапився дурний маляр, а який він розумний староста, що так дешево заплатив за ремонт усіх об­разів. А ще пізніше бідний маляр продав два «нікчем­них» образки десь за великі гроші та й поїхав до Італії вчитись. А Курило сказився був, подавав у суд, тільки все скінчилося нічим.

Ті два образки, що ними маляр підмінив «Мурила», я зняв спеціально, щоб не затуляти цих двох плямок, цьо­го свідоцтва нашого невігластва.

Ось така анекдотка про хахла першої Гільдії Остапа Курила.

Коли Барат розповідав анекдотку цю, то увесь час ад­ресувався до Ати (як до найвидатнішої персони в групі, звичайно!) і вкінці спитав про її думку — «Нічого, дотеп­ний анекдот».

Курилова історія дійсно смішна. Варто було йти сю­ди розполохувати стрижів і ластівок.

Після цього всі пішли до «музею».

В музеї не було ані ластівок, ні стрижів. Зате в ньому бу­ло досить-таки багато різного мотлоху з претензією на історичність. Тут були старовинні «сохи», доісторичні вулики-дуплянки... Були стенди з різними аплікаціями — рослин, копалин, кустарних виробів, вишивок, тканин місцевих з давніх часів тощо, тощо. Було чимало зібрано картин — оригіналів і копій, роботи місцевих майстрів і навіть таких, на увесь світ знаних, малярів, як Маковський, і трохи менше знаних, а все ж славних, як-от: Левченко, Пимоненко... Багато було всього. Було дещо й цікаве.

Барат вже не відступав від Ати — він її спеціально водив, спеціально все показував, так ніби вона була щонайменше республіканським його зверхником. Стільки уваги! Навіть показував їй деякі речі, що їх він, без сумніву, не показував нікому взагалі. Так, в однім місці він нишком підняв заслону (старовинний килим) і показав заглибину в стіні, де був портрет Петлюри, Скрипника, бюстик Г. Чупринки, книжку Косинки з автографом, спеціально розкриту на ти­тульній сторінці, де той автограф написано... І ще щось. Ата не встигла як слід роздивитися, бо килим швидко опущено, але те, що вона вхопила оком, вхо­пила ясно, і були це речі контрреволюційні, заборо­нені, зняті з обігу. Барат значуще й по-змовницьки підморгнув, мовляв, «не можна! — це заборонене».

Так він показував ще кілька речей, знятих з обігу. По­казав і бібліотеку книжок, взятих на індекс. Це була ве­лика шафа, замкнена тяжкими замками, а в тій шафі був Винниченко, Михайло Грушевський, Антоненко-Давидович, Хвильовий, Олесь тощо, тощо...

 

«Яка краса, відродження країни!

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів...» —

 

продекламував Барат ніби знічев'я, взявши книжку Оле­ся до рук, на титулі якої стояв напис, як гасло, «З ЖУР­БОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ». Продекламував він ті рядки бувши глибоко певен, що ця юна дівчина не знає, звідки вони взяті, а самі по собі вони нічого, «ідео­логічно витримані». Але Ата знала, звідки ці рядки взяті, й навіть хотіла докінчити почату строфу на зло, зі спеціяльним підкресленням відповідности їх до ситуації (церква обернена в музей, в сміттєсховище, собор обер­нений в пустку, жалібний дзвін на цвинтарі):

 

«Мовчали десь святі під попелом руїни.

 І журно дзвін старий по-мертвому гудів...»

 

Але щось її стримало, й вона не промовила цього вголос, лише про себе. І сама здивувалася: «Боже! Яка геніальна сила вислову й яка надзвичайна відповідність до «нової дійсності»! Вона ніколи ще так про це не ду­мала.

Дівчата ходили по всіх відділах і по всіх закамарках самопас, а Барат невідступно за Атою. Помалу він за­войовував її довіру. Особливо вона пройнялася довірою з того моменту, як він показав їй заборонені речі, за саме показування яких його, без, сумніву, чека­ла тяжка кара, якби хтось доніс. І за портрет Петлюри, а особливо — той Косинка, або Скрипник, або вічно живий і м'ятежний Чупринка!.. Ата навіть почала за це вибачати Баратові його знівечений кокаїною ніс, не помічати його; що ж, буває, може, він і має рацію, що в революцію, бувши по стороні слабших, а значить при­речених, під натиском жаху, крові й смерті заспокою­вав свої нерви кокаїном... Це загадковий, але безпереч­но небуденний чоловік...

Мабуть, щоб остаточно завоювати довіру Ати, Барат показав навіть своє мешкання, демонструючи його як теж своєрідний експонат, деталь цього музею. Це мале­сенька кімнатка з боку лівого притвору. В цій кімнатці колись хрестили дітей, таке її було призначення. Зараз в ній канцелярія й разом мешкання директора Барата. Стіни обтулені старовинними, ще розкішними килима­ми (музейними), таким килимом вкрито й ліжко в кут­ку. Стіл посеред кімнатки накритий блискотливою ри­зою, а на ній людський череп, повний недокурків, і роз­кидане сяке-таке канцелярійне приладдя. У маленькому «вікні спектральне віяло різнокольорових шибок, а від них кольорові бліки на стінах і навіть на повітрі, насиче­ному пилом... І на всьому пил. Ця кімнатка набита пи­лом, зібраним за багато років. Пил її — це теж музей­ний експонат, пил років, десятиліть, а може, й століть, набився сюди з речами. Сама ж кімнатка — експонат, може, найцікавіший, бо не спрепарований спеціально; експонат, що мав би свідчити наочно всім про те, що сталося тепер з кімнатками, де хрестили колись дітей і в яку вернувся той череп (може, хрещений тут), щоб правити за попільничку...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: