Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6357
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5884
Коло стенда зі зразками місцевого поліграфічного мистецтва стовпились дівчата й розглядали великі кліше на дереві — кілька великих дереворитів для двох порт­ретів у кольори: для «портрета Т. Шевченка з гаслом «РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!» і для портрета І. Фран­ка. Дошки (в півквадратового метра кожна) зайняли цілий стенд, прикріплені до стіни з усіх боків гачками. Сюди привів Барат і Ату. Тут мало би бути щось «ціка­ве».

— Ну, що, бачите?

Ата бачила, але в тім, що бачила вона, не було чогось такого вже особливого. Кліше як кліше. Правда, як на місцеві, та ще давні, умови, це дуже оригінально й ціка­во, й почесно мати такі реліквії, доказ творчих здібнос­тей громадян міста Нашого. Найважнішим, без сумніву, було те, що хтось колись тут вирізьбив (та ще так енергійно, хоч і не зовсім вправно!) портрети двох найбільших геніїв народу, вчинивши тим наочне запере­чення міфу про нікчемну й ледачу «Хахландію», що не вміє шанувати своїх героїв, і ці портрети навіть друкува­лися в місцевій друкарні великим тиражем, що видно з відбитків, почеплених у масивних рамках тут же. А ви­різьбивши портрети, хтось мав відвагу й смисл вирізь­бити під одним і найударніше гасло великого рево­люціонера, вічно актуальне гасло:

«РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!»

Гасло, як постріл.

Але поза цим усім більше нічого. Над клішами й над зразками портретів чваньковитий напис:

«ЗРАЗКИ МІСЦЕВОЇ ПОЛІГРАФІЇ ВИКОНАНО В ДРУКАРНІ ІМЕНІ В. ЛЕНІНА, 1925 РІК».

І все. На портретах внизу петитом надруковано на­зву друкарні, тираж «5.000 пр. та рік видання 1925», а те місце, де звичайно розписуються автори, замазано гус­тою чорною фарбою. А може, там воно так і було.

Колька, що бачив це вже «сто разів», нетерпляче че­кав дівчат, підганяючи. Нарешті потяг їх далі. Дівчата, поойкавши для годиться з «дива», пішли за ним. А коли дівчата пішли, тоді Барат таємниче озирнувся на боки, тихенько повернув гачки на однім кліше, зняв його зі стіни й показав Аті зворотний бік...

Там було вирізано — «Петро Сміян, 1925 рік».

— Це ще як «він» був зовсім зеленим хлопцем... був у дитреспубліці... талановита бестія!..», — прошепотів Барат до раптом збентеженої дівчини з якимсь особли­вим співчуттям, швиденько чіпляючи кліше назад на стіну й міцно прикручуючи гачки. Він говорив і дивився в її очі з запитом і співчуттям... — На всіх інших кліше «його» ім'я видовбане долотом геть, щоб і сліду не бу­ло, але тут лишилося, я це кліше заховав, а тепер, бачи­те, як воно прикручується... отак-о — докинув він так са­мо пошепки і пішов швидко від стенду. Розгублена Ата за ним. Вона стиснула уста й не проронила ні слова. «Що це має все означати? В чому річ?!.»

Ата зупинилася біля вікна. Барат повернувся й став поруч. Так вони стояли довго, ніби під враженням ба­ченого. Барат морщив брови, «думав щось тяжко», зітхав співчутливо, далебі, «підтримував» Атині «тяжкі думи»...

Враз Ата здригнула, — вона хотіла щось запитати, щось про «нього» у цієї всезнаючої людини... Він же все знає! Безперечно, все... Запитати!.. Це непереможне ба­жання рвалося з її язика, й вона борюкалася з ним. На­решті перемогла — глянула в очі й уловила там таке ж са­ме бажання розпитувати її. Там стояв суцільний великий запит...

Ата швидко обернулася й пішла. Пішла геть.

А вже на дверях кинула чемно: «Вибачте... Я вже му­шу йти...»

Така була друга пригода, що сталася з Атою під час тих походеньок «дівчат нашої країни».

 

XVII

У сюзерена[33]

(Великий адоратор[34])

 

На другий день Ату викликано в НКВД. Цим було на­полохано весь театр. Хоч ніхто про виклик і не повинен би був знати (власне, не міг би знати), бо Ата про те нікому не докладувала, але чомусь всі про те момен­тально взнали.

Виклик було зроблено дуже делікатно.

Уранці, десь годині о десятій, під час праці, на горіш­ньому балконі раптом з'явився старий Харитон і, немов архангел з неба, гукнув через усю залу згори вниз:

— Дахненя! До телефону!.. — і додав бурчливим то­ном: — На цей раз якась поклонниця!

На сцені всі засміялися, а Ата побігла через усі фойє до директорового кабінету, де був телефон.

В директоровому кабінеті було порожньо. Телефон­на рурка знята з вилки й лежала на столі, чекала.

— Дахно! — сказала Ата, приклавши рурку до вуха, тро­хи сердито: вона не любила, коли її відривали від праці.

—  Дуже приємно, — посміхнувся хтось чемним і ду­же ласкавим і, безперечно, закоханим голосом на тім кінці проводу; голос був дівочий, такий юний і такий ми­лий, і вичувалося з нього, що власниці його таки приємно чути співбесідницю. — Чи Ви дуже зайняті, то­варишко Дахно?

—  Дуже.

—  Дуже? — і трохи ніби смутку в голосі.

—  Та дуже ж, кажу.

—  Ах, от біда. Ну, нічого. Вибачте, будь ласка.

—  А в чому справа?

—  Та той... Справа дуже проста. Але негайна. І в ва­ших інтересах. Вам треба зайти до пашпортного столу, це я звідти дзвоню, тут на анкетах вашої давньої про­писки бракує вашого підпису... як воно так сталося! Тре­ба це полагодити. І тільки. Це забере всього хвилину ча­су. Пробачте й не гнівайтесь.

—  Добре. Коли мені зайти?

—  Попрошу вас, якщо можете, рівно через 20 хвилин.

—  Гаразд. Через 20 хвилин.

— До побачення... — прожебоніло трохи сумно в рурці. Ата подалася причепуритись. А як уже зібралася, в двері почали зазирати подруги й товариші й дивилися на неї зляканими очима. Ата не надала цьому значення — «артисти». Не надала значення навіть іронічній репліці Січкаренка, що, зустрівшись у фойє, кинув їй навздогін співомовно:

—  Пока... Пока... — і помахав глузливо рукою, ніби навіки прощаючись із своїм лютим ворогом.

«Докучливий злючка, — тільки й подумала про нього Ата. — Теж равлик, але отруйний, о!»

В пашпортному столі, куди Ата прийшла рівно за 20 хвилин, ніякої дівчини не було, можливо, вийшла десь.

—  Хто мене кликав? — звернулась Ата до начальни­ка пашпортного столу, людини в уніформі й з таємни­чим зламом брів, що аж звівся, тільки-но вглядів її, й з великою цікавістю обдивлявся всю.

—  Зайдіть до кімнати Ч. 10, — промовив нарешті на­чальник по оглядинах і показав рукою нагору.

Кімната Ч. 10 виявилася кімнатою начальника «ОВ НКВД», так стояло на дверях, на шкляній табличці. Але значення цих літер Аті зразу навіть не дійшло до свідомості як слід, бо вона ніяк не могла би подума­ти, що її кличе начальник НКВД; вона навіть і на хвильку не завагалася, постукала й, почувши голос, увійшла.

За столом сидів якийсь зовсім зелений юнак в уніформі, чорнявий такий і окатий.

—  А-а... Добридень, громадянко! — протяг юнак назустріч ніби чемно, а насправді іронічно, а сам навіть  не  підвівся  з  місця.  Видно  було,  що  він спеціально це зробив, як і спеціально чекав на Ату й знав добре, хто прийшов. — Добридень. Сідайте, будь ласка... — а очима так і запряв, оглядаючи Ату зі стіп до голови.

—  Добридень, — привіталась Ата, і тільки тут рап­том на ній усе потерпло. «Ну, от і все! Вловили, як пташку! — відкарбувало щось усередині. Але назовні Ата намагалася бути спокійною. — Це ви мене клика­ли? Це ви дзвонили? — запитала енергійно й ділово, як людина, якій дуже ніколи. На запропонований стілець вона не сідала.

— Так, це я дзвонив... Власне, не я. Це вас кликав сам начальник. Він скоро буде. З ким маю честь говорити?

—  З тією, кого ви кликали.

—  Ах, правда... Я й забув... — засміявся юнак. — Од­наче у вас і язичок! Нівроку. Як у гадючки...

—   Дякую...  — Ата буйно почервоніла від образи. Юнак це помітив і поспішив поправитись:

—  Ах, вибачте, вибачте... Ну-ну, не гнівайтесь...(«Тут не гніваються», — промимрив.) Та сідайте ж, будь ласка, сідайте.

Ата сіла на краєчок стільця, насупроти юнака. Все та­ка ж червона, пломеніюча, сиділа й дивилася в обличчя зухвальця блискучими очима. Чекала, що ж буде далі. А юнак:

— Чого це ви така наїжачена? Ага, це ви перелякала­ся... Признайтеся, вам страшно? Ви перелякалася?

—  Гм... Чого б то мені було страшно?

—  А от мене.

Ата окинула юнака підкреслено скептичним і пре­зирливим поглядом:

—  Щось не дуже-то ви страшний.

—  Хіба? А оце? — взявся юнак за блискучі відзнаки на ковнірі, вивертаючи їх до Ати, щоб краще бачила. Ата подивилася на відзнаки, не розуміючись на них, по­мовчала розгублено. А тоді тоном, що й перше:

—  Якщо ви покликали мене, щоб лякати, то... то...

—  «То» що?

—  То — ви ж знаєте прекрасно, що я дуже зайнята, я працюю...

—  Нічого. Може, та праця вже й не потрібна вам... Є серйозніша праця. Е-е, скажіть, будь ласка, ви до церк­ви часто ходите?

Серце в Ати тьохнуло, наче обірвалося й упало; але вона замість розгубитися, засміялася голосно.

—  Чого ви смієтесь?

Ата сміялася далі. Юнак змішався, потім роззлостився.

—  Чого ви смієтесь, я вас питаю!?

—  А того я сміюсь, що смішно. Ви так напали на ме­не раптом, як нібито в моїй особі впіймали бандита, або злодія, душогуба... Ви питаєте мене, чи я часто ходжу до церкви?

—  Так.

—  А вам що до того, хлопчику? {Це вирвалося зовсім несподівано й занадто зухвало, либонь, з переляку).

«Хлопчик» як не скипить, як не стукне-грюкне:

—  Як ви смієте таким тоном зі мною розмовляти?!! А Ата й собі з ще більшим обуренням і аж з сльозами в голосі:

—  Як ви смієте на мене так кричати?!! Що я вам — з вулиці?! Га?! Цитьте! Не говоріть! Мовчіть! Цитьте!.. Цитьте!!. Я не хочу вас чути!.. Цитьте!!. — Потім, тро­хи схаменувшись, серйозним голосом: — Мене кликав начальник, і я прийшла, щоб з ним розмовляти.

—  Я тут начальник!! А ви... ти!., ти!..

Ата знову вибухнула, схопилася, щоб іти геть, щось крикнула гнівне, протестуюче... В цей час відчинилися бічні двері й увішов Сазонов. Одягнутий в гумовий плащ і з хлистиком у руці — либонь, щойно з дороги. Обличчя в Сазонова червоне, люте. Він бликнув очи­ма на юнака, той зблід, встав і пішов до вихідних две­рей, Сазонов його провів, і чути було, як процідив крізь зуби: «Їшак!» Провівши так юнака за двері, Сазо­нов повернувся до Ати, посміхаючись всім своїм об­личчям.

—  А-а-а... Кого я бачу! Приємно, приємно бачити та­ку дорогу гостю. Добридень, добридень! — підійшов і подав руку. — Сідайте, сідайте. І почувайтесь, як вдома.

Скинув плащ і разом з хлистиком кинув його на софу, що стояла під правою стіною. Сам сів насупроти Ати на кінчик стола, сидів і гойдав ногою, дивився пильно-пильно на Ату, оглядав її з посмішкою всю, дивився в очі й був чимсь приємно задоволений.

—  Ну-с, дитя моє! Радий вас мати за гостю... Я вас знаю. Та хто вас не знає!.. Ну-ну, не будьте така серди­та... Я чув випадково вашу оце розмову з сержантом, тобто ваш спільний крик. Ха-ха-ха... «Хлопчику!» Той хлопчик здумав до вас позалицятися, а замість того на­лякав. Сказано, дурень. І ви дуже злякалися?

Ата слухала начальника тривожно й нашорошено, але тим часом «заспокоювалась», вже посміхалася, хоч і натягнуто.

—  Нічого. Він не налякав мене, а лише розсмішив.

—  Так? Та чув, чув... І це чув... Чув, що ви й до церкви ходите... Це правда?

—  Що?

—  Що ви, ну, скажем, учора були в церкві?

—  Правда.

— Що?! — Сазонов здивувався. Він думав, дівчина буде вибріхуватися, як то роблять всі, а тут така пряма й тверда відповідь. — Ех, ви! Дитя ви наївне!..

Пошук на сайті: