Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6357
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5885
—  А хіба то таке зло, товаришу Сазонов? — і гляну­ла в обличчя пильно, намагаючись розгадати наперед, чого цей барчистий, кепсько обтесаний начальник, що розігрує з себе великодушного вельможу, чого він від неї хоче, й чого від нього можна сподіватися. Під блискучим поглядом кришталево-чистих дівочих очей Сазонов зніяковів, його очі побігли по різних предме­тах на столі, а сам він пересів з краєчка стола подалі, на той стілець насупроти, на якому щойно сидів сер­жант.

—  Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?

—  Ну, зло не зло, але й не добро, для вас... — промим­рив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею. А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.

—  То навіть дуже погано для вас... — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась вели­ка цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.

—  Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?

—  Ну, хіба ви не розумієте?

—  Не розумію.

Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного бо­ку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу роз­мовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї уста­нови й її стилем. Все зроблено для того, щоб ство­рити зумисний контраст між: «слугою» й «паном», між брутальністю й чемною прихильністю. І от «пан» хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показуван­ня сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!

—  Ви прекрасно розумієте, чому погано, — загово­рив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити... Тільки попе­редити. Бажаючи вам добра.

—  То ви мене для цього й покликали?

—  Так. Пауза.

—  Дякую. І варто було так турбуватися?

Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізуван­ня книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату дов­гим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:

—  Хтозна... Може, й варто.

—  Гм... Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека. Та небезпека однаково велика в обох ви­падках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як муж­чини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.

—  Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов. — Але не турбуйтесь. Те, що ви були в церкві, це ще не такий ве­ликий гріх, хоч це моральний розклад і поганий приклад для інших. Є у вас гріхи тяжчі. Але ми про них погово­римо іншим разом, якщо ви матимете охоту. А зараз — я до вас більше нічого не маю... Абсолютно нічого.

— І я можу вже йти?! — зраділа Ата явно, навіть про­пустивши страшну фразу про «гріхи тяжчі» («пускає ту­ману чоловік»), і це не вислизнуло з-під уваги Сазонова. Сазонов посміхнувся:

— Авжеж, можете йти. Хіба що от що... Посидьте ще хвилинку. Лише хвилинку, а тоді вже й підете... Так хіба що от що... Але умовимось: ви відповідаєте щиро.

—  Очевидно.

—  Чудесно. Так скажіть мені, будь ласка, чи ви дуже певні в тих, що були разом з вами, або, точніше, в тих, кого ви бачили протягом того дня?

—  ?!. Я вас не розумію.

—  Ну що ж тут незрозумілого? Чи ви ручаєтесь за всіх тих людей, які були й які зустрічалися вчора з вами, як за людей порядних, як за людей чистих перед... е-е... перед вами й перед нами всіма?

Ата затрепетала душею. Але трималася назовні спокійно.

—  Я вас не розумію, товаришу начальник НКВД.

—  Гм... Тоді скажемо прямо — ви вчора зустрічались з таким Баратом. Ви зустрічалися з ним?

—  Так...

—  Отож... Ну, Ольга Шведова й Матильда — це по­рядні дівчата, чесні совєтські патріотки, але Барат!.. Чи знаєте, хто він, тобто чи не могли би ви мені сказати, хто він?

—  Кажуть, директор музею.

—  Ні, це не тільки кажуть, а це так і в дійсності є. Але от він сам всюди (та ще й голосно) каже, що він петлюрівський офіцер, так як ви на це? Чи, може, те, що він сам каже, — це, мабуть, найменше ймовірне? Тим більше, що в Петлюри не було офіцерів, а були «старшини», — як ви думаєте? Ви ж з ним розмовля­ли...

Ата відчуває, як її охоплює відчай і земля під нею хи­тається. Вона почувається так, ніби її хотять примусити прилюдно роздягнутися догола й облити себе брудом, облити брудом власну душу, змушуючи отак на когось щось говорити. Опановуючи хвилювання, Ата говорить сухо, а в той же час майже благально:

— Товаришу начальник НКВД! Я думаю, що в цих ре­чах я зовсім не тямлю нічого...

—   Гм...  —  посміхається Сазонов ледь помітно, іронічно: — А в церкві ви теж не тямите нічого?

—  В церкві?.. В церкві я теж не тямлю нічого, але я там була і... може... знову буду... і за церкву ви мене мо­жете карати, будь ласка. Що ж до того чоловіка, то що я про нього можу знати?

—  Гм... Я думав, що ви нам допоможете... — про­мовив начальник роздумливо, з жалем. — Еге ж. І то­му вирішив був, що про церкву ми   забудем о... М-м-да...

Ата заніміла, її огорнув справжній жах. Жах і відчай, — вона зрозуміла, про що йдеться, її заплутують в тенета! Ідеться про те, щоб вона, рятуючись від кари за церкву, зробилася «стукачем», як то кажуть, донощиком. З розпачу, замалим не заломила рук. Стрималась. Насупи­лась. Промовила рішуче, навіть трохи грубо:

—  Слухайте, хто той чоловік, я не знаю й знати не хо­чу; це мене зовсім, зовсім не торкається.

Сазонов посміхнувся:

—  Ви думаєте, що не торкається?

— Так. Певна цього... — пауза й несподіване запи­тання усторч: — А ви як думаєте?

— Я!? — Довга павза. — Я думаю... Я думаю... — і ве­село засміявся. — Я думаю теж, що це вас не торкаєть­ся!! Ну, пожартували й досить. Я дуже й дуже прошу вас заспокоїтись і не хвилюватись. На цім наша розмова може й закінчитись. Будьте спокійні й не турбуйтесь... Все це так, знічев'я... Ну, там на дозвіллі трохи над цим подумаєте, так собі, трішки лише, й розум прийде сам. Тоді ми й побачимось. Так?

Ата мовчала. Вона звелась і стояла схвильована й розгублена вкрай.

—  Ну-ну, ви вже й розгнівались. Я бажаю вам добра, ви це запам'ятайте. А ще запам'ятайте таку річ, на всяк випадок: цієї вашої візити не було. І цієї нашої розмови, як і розмови з тим «хлопчиком», теж не було. Гаразд? І про того негідника Барата забудьте. Взагалі забудьте. Оце і все. А тепер бувайте здорові. Як бачите, з вами нічого не сталося й зовсім ми не такі страшні люди, як дехто думає... (Посмішка).

Попрощавшись, Ата швидко вийшла. Вибігла. Голо­ву їй розсаджує вир думок, одна другої дикіших, одна другої химерніших. Бачила, що їй на шию накидають ар­кан, вже накинули... Бачила, що вона заплуталась десь в хитро розставленому павутинні, що розмова про того Барата зовсім не того призначення, як то видається на перший погляд... Бачила... Нагло їй спала на думку одна дрібниця, а саме: той начальник ані звуком не обмовив­ся ще про одну особу, яка ходила разом до церкви, — про Кольку Трембача. Ата аж стала і все на ній потерпло. «Так от хто провокатор!! От хто доніс!»

Заточуючись, мов п'яна, Ата дотеліпалась до сквери­ка, що насупроти будинку НКВД, й там сіла на лаву. Взя­лася за груди — серце билося, як скажене. «Боже! Коль­ка доніс! Безперечно, це він доніс! Та як же це?! Такий милий, гарний і закоханий у всіх хлопець і... доніс на всіх?! Га? Що ж це таке?!»

Тут помітила, що на другім кінці довгої лави сиділа в затінку ще якась людина.

—  А-а... — озвалась людина фамільярно страшною октавою. —Товаришка Дахно! Привіт, привіт! Так це ви «там» працюєте? — кивнула людина на будинок НКВД.

Ата згоріла, а людина додала ще жару:

—  Я бачив вас там у вікні з Сазоновим... З того боку вікно...

Ата аж схопила людину за руку... і впізнала: вона цю людину знає, — це Чубенко, старий партизан Чубенко, голова партизанської комісії! А бачила вона його не раз в столярній майстерні, в гостях у Гилимея. Навіть пригадала розмову їхню втрьох — смішну розмову про Страшний Суд. Ата змолилась, аж крізь сльози:

— Товаришу Чубенко!.. Не говоріть... Ах, не говоріть такого!..

—  Ну, ну, не буду, дочко! То я пожартував... А нащот «товариша», то ти той... Я батько тобі, дитино! Дід!.. — смішок, добрий, таки батьківський.

—  Простіть... це правда... Батьку! Батечку!..

—  От-от-от... О!.. — щось Чубенкові запорошило око. — Ох... Яке ж і солодке дитя з тебе!.. Ну, ну... — Дід закректав, розправив вусяра й витер долонею «за­порошене» око. — Так чого він хотів від тебе, той барбос?

Ата озирнулася навколо, взялася за голову й звелась, похитуючись:

—  Якщо ви батько, то цитьте, мовчіть, прошу я вас, проведіть мене трохи, я зовсім хвора...

Чубенко посмикав запорозькі вусяра, загрібши їх жи­лавою рукою, і звівся, радий її проводжати, — й вони пішли геть зі скверу, з-перед цього проклятого будинку. Чубенко й сьогодні був напідпитку, але цього не було дуже помітно, та й Ата знала, що такий Чубенко вічно й що він підпитий найкращий, нікому не шкідливий. А Чу­бенко був зовсім зворушений Атиним розгубленим і погнобленим виглядом і ніяк не міг мовчати, потішав:

—  А ти, дочко, не журись. Плюнь на того мерзавця... Плюнь і хай він, барбос, сказиться. Він на те, мерзавець, і існує, щоб псувати людям життя...

Ата не слухала підпитої мови. В голові їй крутиться шалений вир думок. І все навколо того самого. Виріши­ла негайно піти до Кольки Трембача. Знайти його й усторч запитати, — що він скаже, як він дивитиметься в очі. Пр-р-ро-вокатор!

І поспішала все дужче й дужче.

Коли переходили базарну площу, Ата раптом зупи­нилась і схопила Чубенка за лікоть:

—  Хто то такий?!

Ген-ген з базарної площі сходив на проспект Барат. Чубенко ствердив, що то Барат, але Ата й без нього зна­ла, що то Барат, одначе настоювала на своєму запи­танні:

—  Хто то такий? Хто він?

— Ага... Та хто ж його знає, дочко. Колись був офіце­ром лейб-гвардії «його імператорської величості»; під час революції був полковником в армії Денікіна, душив нашого брата... Потім був у Врангеля — теж душив... А як уцілів — невідомо. Загадка, брат... Та й нехай іде до чорта...

—  А в Петлюри він був? — запитала раптом Ата, не втерпівши. — І кажіть мені щиро!

Чубенко подивився на Ату пильно-пильно й відповів запитанням на запитання тихо:

—  Це для кого, для Сазонова?

Ата вдруге згоріла від сорому, але промовила твер­до:

—  Ні, це для мене... Сазонов знає й без нас...

—  А, так, це правда... Ну, так він каже, що вроді був. Хоч я його не зустрічав тоді... а то б повісив. Каже, що був він і в Петлюри, то єсть в Симона Васильовича...

«Ясно!» Ата рушила вперед ще швидше. «До Кольки! До того негідника, до того малого злодія! Спитати йо­го! Спитати!»

Чубенко ледве встигав. Вкінці площі Ата зглянулась на старого.

—  Спасибі вам, батьку! Тепер я вже піду сама. А ви йдіть... так, так, ви підіть до Гилимея й до Харитона, там поговорите про страшний суд... Прощавайте...

Пошук на сайті: