Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6358
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5885

Далой, далой манахов,

Лові-даві папов!..

 

ось що вони співають! Та як же ж співають!

Знадвору — це був радісний хорал, хорал сонцеві й весні. Та такий він і тут, чомусь слова пропадають, як недоречність. Між змістом і виконанням існує рішуче колосальна диспропорція. Прірва. «Лові-даві!» — і — весняні дзвіночки. Співали цю пісню дзвіночки — зовсім малесенькі діти, заплющуючи оченята, як птахи.

Ага! (Тут Ата згадала й усвідомила зміст автоматич­но прочитаного плакатика на дверях). Це, значить, «ог­ляд самодіяльності гуртка молодих безвірників». Так стояло на тім плакатику («Сьогодні огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників»). А це значить, такі безвірники — «безбожники». А ото, значить, комісія.

Хор малих ентузіастів гримить так радісно, так весе­ло, так дзвінко, що ніяк не можна відчути ані припусти­ти, що ці малята вже в щось не вірять і когось можуть «ловити» й «давити». Навпаки, з радісного, натхненно­го співу проривається безмежна й полум'яна універсаль­на віра тих, що починають жити, — віра в усе, — віра в чудесні пригоди, в те, що вони от зараз кудись «полізуть», вирушать у якусь чарівну подорож, в веселу екскурсію якимось казковим поїздом чи літаком на самісіньке небо й щось там будуть «розганяти» — яки­хось, може, комах, а чи нечемних звірят казкових. І не зі злоби розганяти, а для забави дитячої, веселої.

«Весняні квіти»...

Це, значить, такий «гурток безвірників».

Один тільки дириґгент серйозний і трохи зляканий. Такий же малий, як і решта, він почувається дорослим і відповідальним — диригує, як справжній диригент, та все позирає полохливо на великого «дядю» в окулярах: чи так? Щось ніби йому з нутра підказувало, що зовсім не так, зовсім-зовсім не так!

А «великий гість» дивився крізь окуляри на дітей за­хоплено, в очах його світилась гордість — гордість яко­гось великого борця проти якогось великого «опіуму» й «манахов і папов», і світилась грізна рішучість полко­водця, що ось має цю всю гвардію зараз послати в дале­ку й страшну карну експедицію.

Коли діти переспівали, полководець витер окуляри, запотілі від зворушення, й похвалив на повен голос:

— Добрє, дєткі, добре!

Він явно наслідував славний вираз гоголівського Та­раса Бульби, підробляючись з апломбом, так би мовити, під традицію й під народ, але це кепсько виходило: він говорив не мовою Тараса Бульби, а якимось суржи­ком, з суздальським колоритом:

«Добре, дєткі, добре!»

Ата засміялась — хто ж це? Хто це?!

І, ніби у відповідь, хтось голосно звернувся до оку­лярів і назвав «товаришом Подліпкіним».

«Ах!.. Так це товариш професор Подліпкін!.. Так ось він який! Ти диви!..» Вона часто, дуже часто, див­лячись, як мотається червоний прапор на дзвіниці «розкуркуленого» собору, оглядаючи руїни прекрасної колись, старовинної козацької церкви на Миколаївському цвинтарі, бачивши павутину й мерзость за­пустіння в зруйнованих вівтарях Успенської й Юр'ївської церков, бачивши потоптані й занедбані могили якихось невідомих предків у ограді Спаса, порослі кро­пивою й реп'яхами, дивувалася, чому це треба конче так поглумитися над могилами, хоч і не сучасних і не совєтських, але ні в чому неповинних людей! Чому це треба конче все руйнувати й оплюгавлювати, здирати гарні й нікому не шкідливі фрески зі стін церков, де понамальовувано таких милих янголят? Дивувалася й все питала себе — хто ж це все робить? Знала, що це все робить оте «товариство безвірників», що випускає такі плакати й гасла про «опіум» та про «даві папов», але хто іменно? Її цікавило, хто іменно те все ро­бить, який він. Чула, що очолює те товариство якийсь дуже розумний професор на ймення Подліпкін, навіть чула, що він походить з колишніх панів чи священиків, учений, але який він? Чомусь він їй увижався упирем, вузьколобим вандалом, порослим щетиною, вічно не­голеним нехлюєм, який нехтує зовнішністю, бо не має часу, бач — бореться проти «великого зла», давить «манахов і папов», руйнує все, здирає тих янголят, зрівнює  могили предків, якихось невідомих покійників, обертає прекрасні будівлі храмів на мерзкі Руїни, де кавчать сичі ночами... бо руїни брудні йому кращі за строгі й величні архітектурні споруди, коли вони цілі, де відбився величній і гордий дух творців-майстрів-архітектів! Таким увижався той професор Подліпкін. І як же вона тепер здивувалася, коли поба­чила його перед цими дітками й перед собою — зовсім ніби й на упира не подібний, ще й який милий, як гарно й вознесенно посміхається.

«Добрє, дєткі, добрє!»

Правда, це на суздальський манір виходить у нього, але все ж таки це не упир. Окуляри блищать зовсім як у професора. Повен рот золотих зубів. Правда, злі язики кажуть, власних зубів позбувся він ніби при таких обста­винах: як здіймали великого дзвона з Успенської дзвіниці, «розкуркулюючи» церкви у місті Нашому, то той дзвін обірвався й «гепнув» об землю з великої високості, й репнув. І от як він «гепнув», то присутній при цій операції спостерігач, «головний безвірник» проф. Подліпкін, він же й головний організатор розкуркулювання церков, поточився з переляку й впав (а інші ка­жуть, що шматок цегли, вибитої тим дзвоном, ударив професора в зуби) — зуби йому повилітали... Відтоді в нього золоті зуби. І це для нього вийшло на краще — це додає йому солідності й ученості, та й антирелігійного газарду. Кажуть, золото для зубів йому подаровано з хреста чи з Євангелії Мазепи...

Після того, як діти переспівали «далой, далой манахов», їм стали роздавати якісь чепурні брошури, та й всім присутнім. Спочатку сам професор вийняв тих брошур звідкись цілий оберемок і віддав «диригентові», а той уже почав розподіляти, взявши собі за помічницю мале­сеньку дівчинку. Та малесенька дівчинка оббігла всіх, наділяючи малих (щоб читали своїм темним батькам і матерям!) і старих, хто був (щоб читали своїм нерозум­ним дітям), професоровою премудрістю. І навіть те ди­тинча прибігло в куток і тицьнуло одну брошурку в руки Аті. Таке смішне маля, як ті пухкенькі янголята з фресок Собору, так безжалісно поздираних товаришом професором. Ата не могла втриматися, щоб не погладити дівчинку рукою по голівці, по русявих кучерях, та не спи­тати:

— Як же ж тебе звати?

— Ліля!

Сказавши «Ліля», дівчинка зніяковіла й утекла, вико­навши одначе професорове доручення — розповсюдив­ши на одну брошурку більше. Професор теж погладив дівчинку по голівці, там, далеко, біля гурту, — аж Аті серце ворухнулося з ревнощів і протесту.

«Ліля»... «Лілея...» — відмінялося Аті в голові дитя­че ім'я, і вона чисто відрухово хотіла крикнути тому, хоч і симпатичному з вигляду, але негарному через оте «добре, дєткі!», професорові, щоб він не чіпав тієї неза­брудненої ще дитини. Але промовчала.

У неї в руках була червоненька брошура. Це популярно написана агітка антирелігійно-просвітнього змісту, напи­сана «для народу». Вгорі, там, де звичайно пишеться на всіх інших книжках «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», — написано гасло: «Релігія — опіум для народу». А нижче — прізвище й ім'я «професора Подліпкіна, тоді назва бро­шури: «Як повстала брехня про т. зв. Христа» — «наукова розвідка»? А внизу — «Видання Товариства Безвірників».

Ата машинально відгорнула обкладинку тієї «наукової розвідки» — брошура починалася з короткої нотатки про самого проф. Подліпкіна... Ата так само машинально поклала книжечку в кишеню. Шукала очима Лілю, стежи­ла за нею, дивилась, як вона пурхала по залі, неначе ме­телик, і чекала, що метелик той знову підпурхне до неї. Вона би її навчила інших пісень, ясних, як квітка-лілея, і ніжних та легких, як хмаринка в небі... Але Ліля не підхо­дила. Вона, бач, вже була при ділі! Вона, бач, вже належа­ла до професорського «гуртка»! Їїї душею, бач, вже во­лоділи інші, деспотично! Метелик мерехтів райдужними крильцями, сам над ними не владний...

Ата посиділа ще трохи. Зітхнула й вийшла. Тим ча­сом діти знову шикувалися до співу. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх боляче обсмалювати», — ні, це банально. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх брутально оддирали різні фахівці, як вони оддирають фрески. О!» З цим Ата швидко пішла від клубу.

Чогось їй було безмежно жаль. Чого? Ну, чого тобі, зрештою? Ні, мабуть, це просто атавізм прадідівського, стихійного духу протиріччя. Все наперекір. «Рассудку вопрєкі, напєрєкор стіхії», чи як там сказав поет.

У заводському сквері, що був подібний до парку, вона присіла на лавку. Згадала про брошуру. Вийняла її з ки­шені й розгорнула на першій сторінці.

«Автор цієї брошури, — прочитала вона короткі дані, — відомий науковець-атеїст, товариш Подліпкін, голова Ради спілки безвірників. Цінність цієї його праці в тім, що сам він колишній член родини священика, якого потім зрікся й викляв, і тепер розоблачає поповщину, знавши її добре з досвіду, в тім розоблачає й свого батька та матір — в ім'я науки й у ім'я правди... В ім'я науки й в ім'я правди цей чес­ний безпартійний большевик (хоч і колишній попович) те­пер не жаліє й не щадить нічого, чим і мусить визначатися справжній совєтський науковець, діяч науки. Своєю відда­ною працею на безвірницькому полі він окупив своє минуле вповні. Ця книжка мусить бути настольною книжкою кож­ного, а її автор мусить бути прикладом для наслідування.

Рада Безбожників».

Потім починалася сама брошура. Вона починалася з гасла, поставленого замість мотто й підписаного са­мим проф. Подліпкіним як цимес, як квінтесенція його геніальних наукових праць, як його девіз:

«В ім'я правди не щадім нічого!»

Ата замислилась вражена.

«Т-так... Це добре... Лишається тільки устійнити, що ж правда».

Згадала тих здертих з фресок янголят і ту Лілю бідо­лашну... І зраджених батька та матір... Скривилась презирливо й гидливо. Ні, це не з духу протиріччя, це з самої гли­бини серця! Струснулась вся... Потім озирнулася вправо і вліво вздовж по алеї, зіжмакала брошуру так само гидли­во, ніби душила якусь гадину, а тоді сунула її в велику урну, в залізну посудину, що стояла тут же поруч, в яку скидаєть­ся різне сміття й недопалки та плюється і з якої курився, як завжди, смердючий димок, бо там запльовані недопалки й сміття вічно тліли... Посудина ця — типова плювачка й смітниця, широка внизу й вузенька вгорі, розставлена міськрадою скрізь, по всіх «громадських місцях».

Вкинувши туди брошуру Подліпкіна, подарунок ма­лесенької наївної Лілі, Ата встала й пішла геть...

«Ліля... Лілея!»

І посміхалася насуплено:

«От якби в цю плювачку вкинути й самого «професо­ра» — от було б добре!»

«В ім'я правди не щадім нічого!»

 

XX

Химери (Меланхолійне)

 

Угорі, просто через усе місто Наше, проходить зоря­ний Чумацький Шлях... І де б ви не піднесли голову вго­ру, — ви все посеред того космічного, того вічного Шля­ху Чумацького, якраз посередині, як мандрівник з тор­бою... коли у вас хоч трішечки уяви. Так, так, коли у вас хоч трішечки уяви, ви досить чітко уявляєте себе посеред того безкінечного шляху, через сині безкраї степи просте­леного, з торбою за плечима, з костуром у руках, босоніж, з непокритою головою, — мандруєте, як той філософ Сковорода наш, з легкістю на серці надзвичайною, філо­софськи настроєний, з іскрами радости в очах, з піснею легкою, степовою, перепелиною на устах, з відчуттям крил соколиних за плечима... Ідете!.. А шлях стелиться, куриться пилком зоряним, пишається туманами легень­кими вранішніми, вабить вас у далечінь неозорну. І ви, вийшовши з міста Нашого простісінько на середину того шляху, мандруєте собі... Якщо у вас хоч трішечки уяви. А у всіх мешканців міста Нашого ніколи не бракувало уяви, чим вони й визначаються. Ні, не бракувало їм уяви, інакше би їх уже давно не було на світі білому, при тому Шляху Чумацькому живши, отому самому, що:

 

Ой, горе тій чайці.

Чаєчці небозі.

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.,

 

Пошук на сайті: