Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 37)

як співає й тепер іноді сліпець... Традиційний сліпець, яких теж не бракувало тут ніколи. Він співає край база­ру, а іноді й по вулицях, з миршавою гармонією замість поетичної бандури... Це такий сучасний бандурист, мо­дернізований бандурист, менестрель міста Нашого, що прийшов з давнини сивої, козацької, але поки дійшов, то десь бандуру свою, своє менестрельське знаряддя, загу­бив а чи пропив, згідно таки древньої традиції таки міста Нашого. Пропив напевно. Він тільки пісні не зміг пропити, бо як її проп'єш?! А бандуру, як річ пропивальну, матеріальну, пропив. Бо тут здавен-давен так заве­дено вже: чумарки, чоботи, сорочки і все інше предки й їхні нащадки пропивали, в тім числі попропивали й бан­дури. Ще тільки, слава Богу, якось не пропили совісті. Нап'ється, проспиться, прокинеться — й ніби й не він. Ніби совість ще при ньому. Хоч деякі амбітні онуки не раз у Сірка очей позичають...

Не один у місті Нашому — на далекій Гусинці й ще дальшій Підлозіївці, і на Зеленій та Широкій, і на Новокиївській — десь в хащах запилених верб, а чи просто так під недоруйнованим муром на купі жужелиці, сам або вдвох з коханою, завмерши безмовно й опустивши важко знесилені мозолясті руки, дивиться на цей Шлях

Чумацький... Дивиться, мов приворожений, і хотів би ним утекти... сам або вдвох з коханою... утекти від запи­леної осоружної дійсності.

Так дивилися й так мріяли цілі покоління в цьому місті Нашому, бо дійсність для них все була осоружна. Вони мріяли про втечу, але — вони й любили свій край, своє місто безмежно, через те ніяк не могли розв'язати дилеми — тікати чи не тікати? Як те Гамлетівське — «Бути чи не бути?» І, зрештою, розв'язували її в той спосіб, що збільшували число горбків і стовпів та хрестів на всіх рідних цвинтарях міста Нашого, зарослих дикими вишнями, бузком і черемухою, — приєднува­лись до дідів і прадідів, що так само вічно мандрували зоряним Шляхом Чумацьким, а спочивати лягали тут, тією нескінченною мандрівкою натомлені.

Отак, утікаючи в широкі світи, ті всі гусинчане й підлозіївці, й кияне проклинали своє місто й любили йо­го, вірші навіть про нього писали й пісні співали, — й оспівали його не згірше (не менше щиро й зворушливо), як Данте Аліг'єрі свою вітчизну. Тільки Данте знає увесь світ, а цих «пасинків долі» ніхто в тім світі не знає; бо во­ни все за мурами темними, за замками міцними, під «турботливим караулом» сусідським. Одначе колись взнає...

Ата теж часто, ночами безсонними, в хвилини смут­ку незрозумілого й нестерпного, в хвилини утоми катор­жної й меланхолії терпкої від самоти дівочої, дивилася на той Шлях Чумацький, пилком зоряним притруше­ний, і теж хотіла би ним утекти. Десь утекти! В краї не­знані, в світи невідомі й тому такі прекрасні й такі хо­роші, де стоять веселки радости й ніколи не примерка­ють, де цвітуть квіти любові й дружби й ніколи не одцвітають... Ата зітхає й не може одвести очей від шляху дивного, від тих сузірь мерехкотливих і незчис­ленних, що йдуть тим шляхом десь, як пілігрими, й див­ляться довговіїми очима униз, на цю запилену, стомле­ну землю, вже до кінця-краю стомлену. І дивляться й на

Ату, переморгуються з нею, кличуть... Притиснувшись щокою до ліктя, покладеного на підвіконня, Ата ди­виться боком, як птах, на мерехкотливий зоряний потік, на шлях той феєричний, — обважнілі вії ледве трима­ються від утоми, щоб не заплющитись, в вухах стоїть на­шорошена тиша й порожнеча її кімнати, убогої її са­мотньої келії — свідка її часом нестерпної журби й роз­чарувань, думає про фантастичне й привабливе «дале­ке» і про тяжке до відчаю «близьке» — і в очах її почи­нає двоїтись, троїтися, все обертається в зоряний хаос, в шалену веремію, бо очі запливають туманом...

Ах!..

Ата уперто стріпує головою.

Так завжди кінчаються химери.

 

XXI

Ще батальйони

 

Сонцесяйні литаври зударяються з дзвоном і стряса­ють повітрям, потрясають серцями — бризкають у всі боки скалками звуків, ніби живим сріблом, сліпучими блискавками віддзеркаленого сонця, криком юності, безжурним зухвальством молодости. Литаври карбують крок тисяч молодих, що йдуть пружинястим маршем у сонячній повені, підставивши сонцеві натомлені, але розперті здоров'ям груди; спітнілі й іноді похмурі, але прекрасні юні обличчя — хлоп'ячі... дівочі... Море їх, вишикуваних в ряди, в колони, в прямокутники різних кольорів, залежно від організацій, що мали свої кольори спортового одягу!..

Парад фізкультурників...

Ата не пішла на цю маніфестацію краси й сили, на цю параду молодості, бо була зайнята по службі, і те­пер от стояла разом з усім службовим персоналом теат­ру на високім балконі й дивилась униз, на грімливу, кольорову ріку, ніби ту параду приймала. Поруч з нею стояв Харитон, і обличчя його вкрилося сітиною змор­щок, променястих, щасливих, — він дивився униз, і душа його трепетала від зворушення... А внизу проходили ко­лони спортовців, — білі... Блакитні... Червоні... Жовті... Зелені... Рожеві... Червоно-чорні... Колони дівочі... Хлоп'ячі... Перед кожним прямокутником прапоро­носці й сурмачі. Перед кожною колоною — духова оркестра. Б'ють литаври... Гордо піднесені голови. Легкий молодечий крок. Ось ідуть харчпромівці. За ними будівельники... Спартаківці... Студенти ІНО... Пед­технікуму... Медики... Сільськогосподарчий технікум... Молодь з усіх заводів і підприємств... Молодь примісь­ких сільських районів... Залізничники ... Авіазавод... Ко­жен прямокутник несе свою пісню, дзвінку й бравурну. Пісні гойдаються, як морський прибій, то затихають, то наростають. Мають прапори. Гримлять срібноголосо литаври, й перегукуються кларнети. Б'ють в синє небо барабани...

Повінь звуків, фарб, повінь краси й гордості, море людської сили і цвітіння. І це все так контрастує з сіри­ми пооблуплюваними, непоказними будівлями «буль­варів», поуз які йдуть колони, контрастує з рудим, сіро-брудно-червоним стилем матеріального оточення, з убогістю, втомою, старечістю, що випирає з усього, а надто з порожніх, запилених магазинів і голярень, із занедбаних ресторанів і кав'ярень, де, всі знають, нічим до пуття повеселити душу й тіло навіть такого урочистого дня. Надто ж контрастує ця повінь бравур­на з душевним станом старшого покоління, безкраю втомлених і сумних мешканців цього міста, що от збіглися й стоять шпалерами, юрбищами і навіть до звуку бадьорих литавр ставляться з підозрінням, вба­чаючи в тому провокацію... А молодь йде й іде... Подібна у своїй красі до древніх еллінців, що зібралися на велелюдні ігрища, скупані сонцем... Так ніби тут зійшлися два різних світи.

Один світ, втомлений і понурий, стоїть осторонь і дивиться очима обідраних, недоруйнованих хат, а дру­гий на зло першому маширує пружинясто і молодо, б'є в литаври й співає дзвінко. І другий так не пасує до пер­шого, як свавільна, розсміяна дитина до старенької, за­журеної, згорбленої матусі, що боїться, ось-ось дитина її покине й забуде, повториться вічна трагедія — конфлікт між старими й молодими...

Мешканці стоять обабіч шпалерами. Та ні ж! І в них за понурістю й утомою горить іскра радости, глибоко захована, але невгасима!.. «Скільки їх! Ой і скільки ж їх! І де вони й набралися!» Аж не віриться, щоб у цьому згорьованому, замученому працею й турботами, приби­тому страхом і злиднями місті та було стільки прекрас­ної молоді! Стільки їхніх дітей!.. І це все їхні?! Чи не їхні? Аж не віриться, щоб тут було стільки дивно-гарних дівчат і таких же хлопців, що їх отаких, мабуть, немає ніде в світі! Он бабусі стоять у юрбі на пішоході й вити­рають хусточками очі... І так само витирає рукавом «за­порошене» око поруч з Атою старий Харитон... А ли­таври б'ють грімливо, дерзко, з викликом. А шереги гордих і... подекуди й похмурих, так, так, похмурих... юнаків і юнок відбивають крок, ритмічно й красиво по­гойдуючись... Особливе враження справляє колона най­молодших — колона дітей з сурмачами, з барабанщика­ми й прапороносцями, що маширують так чітко й так серйозно, а самі такі малі. Сурмачі по три вряд перед кожним розділом, озброєні довгими срібними сурмами, з червоно-золотими прапорцями на них, підіймають єдиним рухом угору й сурмлять... Побачивши ці фантас­тично здисципліновані шереги дітей (їхніх же дітей!) у червоних краватках, почувши срібні сурми, немов архан­гелів з неба перед Страшним Судом, а за сурмами дрібний навальний рокіт барабанів, бабусі на пішоході злякано хрестяться...

Вже багато молоді пройшло, а ще ж далеко не кі­нець, — з кількох радіусів вулиць на сонячну площу вливаються все нові й нові колони, майорять нові й нові значки й прапори й пливуть поуз театр десь туди, на другу площу, де з будинку парткому начальство приймає цю параду мо­лоді.

Кажуть, що цей парад фізкультурників (і нефізкультурників) — це огляд сил спортових і інших молодечих організацій перед республіканською якоюсь «олімпіадою». Хоча в дійсності це, здається, не так, тільки трудно сказати, для чого і з яких іменно причин, і ким саме заряджено цей огляд сил молоді, бо трудно те зна­ти. Невідомо чому й для чого. Отак ніби ні сіло ні впа­ло... Хоч все це має якусь логіку. Безперечно, має. Аті це нагадало оте, недавно бачене, маширування військових батальйонів у сталевих шоломах, що ходили й майоріли багнетами, мовби косяки кефалі в морі. Ті батальйони теж, мабуть, недарма маширували.

Хвилі музики одні віддалялися й затихали гойдливо, інші наближалися й наростали... В цих гойдливих хвилях раптом ударили оглушливо литаври перед самісіньким театром, ніби вистрілила батарея, аж шиби затремтіли і затремтіли серця в людей на балконі — поуз них тяж­кою ходою йшла мужеська колона спортової організації «МЕТАЛІСТ». Рослі, широкоплечі й широкогруді юна­ки в моргулях біцепсів, ніби вилиті з бронзи, ступали дрібним, зменшеним кроком, всі в темних — червоне з чорним — одностроях. І обличчя їхні теж якісь темні, — що засмалені сонцем, а що затемнені втомою надмірної праці, — серйозні такі, зосереджені, ніби відчужені.. Жодної усмішки. Ніби вони не на параді спортовій, а марширують на війну. І ця строгість надає особливої краси й значимости цій колоні юнаків, дібраних один в один і вишикуваних рівно...

— «Сазонова військо»... — буркнув хтось несподівано збоку, поблизу Ати, єхидно оцінюючи цю колону, а з нею і все інше, бачене з балкона підсумовуючи свої враження. Це — Барат. Якимось дивом він опинився тут і стояв у першім ряду біля парапета... І, здається, скоса позирав на Ату. Харитон повернув голову на го­лос, змірив Барата здивованим і воднораз презирливим оком... глянув униз і знову підвів очі на Барата... А тоді сердито так і зовсім зненацька:

— І що воно рече!..

Хтось тихо засміявся ззаду. Ата аж відсторонилася, щоб краще подивитися на Харитона. А Харитон, ска­завши своє «і що воно рече!», дивиться захоплено вниз і проміниться радісною усмішкою, що вистрілює в усі бо­ки стрілками зморщок від його очей. «Неправда!» — го­ворили, кричали, сміялись ті очі, мавши свою думку й свою віру в тих, що там маширують, — свою думку про те, чиє це військо. Напевно Харитонове! Бо й його діти — його п'ять синів і дві дочки, і діти його дітей — теж десь отак маширують, може, в Києві, а може, й в Одесі... В цей час хтось унизу, серед шерег, що проходили, помітив Ату на балконі, хтось із знайомих, а може, і зовсім незнайомий, і помахав до неї рукою привітно. Харитон зрадів і замахав обома руками в піднесенні. «Ага!..» — йому, може, здалося, що то котрийсь з його синів помахав рукою до нього. Обличчя внизу почали повертатися вгору, до балкона, шукаючи щось очима, знаходячи й посміхаючись... Шереги проходять і повер­тають голови... Ата відступила від парапету, ніяко­віючи, відтиснулась назад і помалу зійшла з балкона. Серце її билось, схвильоване... Хоч така картина, коли на неї дивляться безліч пар блискучих очей, для неї знайома й звична ніби, та тільки тут ситуація зовсім незвична, та й та репліка про «Сазонова військо», і відповідь Харитона, і все — трохи інакше... Ні, вона не приймає паради тут; параду приймають інші люди й десь там, на іншому балконі...

Ата зійшла геть і опинилася всередині будинку. Од­наче її тягло дивитися далі вниз, на той марш краси й молодости... Зайшовши в горішнє фойє, вона побачила розкриті двері до якоїсь майстерні чи лабораторії й ступнула туди. Великі вікна виходили на площу, й з них було дуже добре все видно. Вона підійшла по кольо­ровій підлозі до ближчого вікна й стала біля нього, ви­глядаючи. У поспіху навіть не помітила, по чому вона йшла та чи є хтось у кімнаті. Вікна були розчинені навстіж, і ріденькі нитяні гардини, якимц вони завішені, гойдалися від музики та ритму кроків по брукові. За та­кою рідкою ятериною гардини гарно стояти й дивитися — тебе ззовні не видно, а тобі видно все...

Розхвильована Ата завмерла в вікні, вбираючи очи­ма й серцем той потік кольорів, звуків, постатей і об­лич... Стояла так довго. Не рухалась...

Нарешті потік скінчився. Помалу завмирала музика, затихали кроки... І в міру того, як затихав грім молоде­чої дефіляди, все дужче зринав у вухах той страшний вислів, сказаний тією несимпатичною людиною:

«Сазонова військо!»

Вже завмерла зовсім музика й затихли кроки і в тиші, що зайшла, тих двоє сакраментальних слів роз­рослися й заповнили все, як чорна мла, як неокресле­ний і невловимий зором і вухом острах, як бентежна й лячна порожнеча...

І раптом у тій порожнечі почулось зітхання й про­гриміли слова... Аті здалося, що вони прогриміли, хоч вони були сказані зовсім тихо, роздумливо, повільно, інтимно, кимсь самим до себе:

— Та-а-ак... (Пауза). Хто володітиме цими душами, той володітиме й цією землею...

Ата стрепенулася... І тільки тепер помітила, що біля дальшого вікна стояв ще хтось, якась людина за­думана, зосереджена в собі, з обличчям і грудьми, роз­писаними сонячним мереживом, невпізнавальна в тій строкатості.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: