Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6358
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5885
То був Сміян. Він не бачив Ата, дивився у вікно, за­глиблений у враження та в свої думи, утоплий в них. Він був не тільки в плямах сонця, а ще й у плямах фарб увесь, з великим пензлем (щітяком) у руці, яким ма­шинально обперся об столик, вимастивши його в червону фарбу. Міцна, могутня його фігура ніби при­кипіла на місці й не рухалась. А ця кімната — та це ж його майстерня!!. Заставлена макетами, завішана шкіцами й якимись схемами та рисунками, обставлена попід стінами якимись бляшанками й відрами, горш­ками та скриньками... А кольорове мозаїчне полотни­ще, по якому Ата так сміливо вмашерувала, пройшов­ши його впоперек, — це якесь фантастичне місто! з мінаретами та мечетями... Зразу, побачивши мечеті й мінарети, Ата не збагнула, що й до чого, взяла їх за кольорову мозаїку, занадто-бо їй у очах мерехтіло та в вухах дзвеніло відголосками баченого й чутого... Те­пер вона помітила чудесні мечеті й казкове місто, над яким слова Сміянові пройшлися громом: «Хто во­лодітиме цими душами...»

—  Сазонов володітиме! — вирвалось раптом у Ати з самої глибини душі, з глибини остраху, що там загніздився, перед тією страшною людиною. — Сазо­нов!  — повторила вона тихше. Дивно. — Сміян не обернувся. Навіть не зреагував. Може, не почув? Стояв і думав. Ата злякалася, вона згадала про божевілля цієї людини.

Але по хвилі роздуми Сміян зітхнув і промовив у відповідь протяжно й саркастично:

—  Хто з н а..

Тільки це він промовив не до Ати, а до сказаних слів, приймаючи їх, мабуть, за власну візію.

«X т о з н а...»

Зовсім як у Харитона вийшло, і з тим же презирли­вим зафарбленням: «І що воно рече!»

Але який же ж він і не подібний до того, що колись зустрівся! Боже! Серце Аті стиснулося: «Таки божевіль­ний!» А Сміян, прорікши своє роздумливе «хтозна», по­малу обернувся, щоб взятися до перерваної праці, і тут тільки помітив Ату. Помітив і здивувався, якось розгуб­лено посміхнувся («тепер подібний!»), потім нахмурив­ся («не подібний!»)...

Ата злякалася. Вона вдерлася непрохана до цієї лю­дини!.. Боже, що він подумає!.. А злякавшись, зрозуміла нарешті як слід, що ж це за мечеті й мінарети, по яких вона потопталася недавно, ще й полишала сліди на вогкій фарбі, — це ж його робота! Це до «Марусі Богуславки». Швиденько навшпиньках перебігла боком-боком через турецьке місто й кинулася навтьоки... Лише обронила одне слово: «Вибачте!»... На другім кінці фойє обернулася й побачила крізь двері, що Сміян стоїть, де й стояв, і дивиться їй услід...

Якийсь чудний «божевільний»!

А чи такий од роботи непритомний.

 

* * *

Огляд молоді робило й параду приймало все началь­ство, зібралось на великому балконі будинку облпарткому. Біля ґратчастого парапету, вифарбленого в роже­вий колір, стояли вряд всі вожді области й міста, ніби пародіюючи, ні, щиро наслідуючи вождів на Ленінсько­му мавзолеї (найбільших вождів СССР біля кремлівсь­кого муру). В першім ряду стояли — секретар Облпарткому Калашников, голова Облвиконкому Рогач, тов. Сазонов з невідлучним Зайдешнером, культпроп обкому і редактор Страменко, секретар обкому ЛКСМУ Гук, ко­мандир місцевого полку Денисюк, комісар Шубін, жінвідділ — партдама Орлова, земвідділ — Дробот, завкомунгоспом Цигип, обласний вождь профспілок Колісник і інші тузи та великі «риби» й Добриня-Романов тут же. В другім ряду й позаду стояли «риби» менші, але теж немалі, в тім числі директор інституту фізкуль­тури, голова обласного комітету фізкультури, началь­ник облміліції тощо, тощо...

Внизу, під парапетом, висів саженний портрет Сталіна, а по боках великі червоні прапори.

Молодь маширувала поуз особливо чіткими, особли­во виструнченими й здисциплінованими рядами та прямокутниками. Рух в рух, плече в плече, всі як один. Об­личчя зосереджені. Міни серйозні. Так ніби вони вже не цивільні фізкультурники, а солдати, або так, ніби кожен з них виконував якусь надзвичайну й відповідальну функцію перед історією й боявся напсувати — поруши­ти єдність і чіткість руху й тим зіпсувати всю велич мо­менту. На тлі аморфних і сірих юрб, що й тут товпились обабіч, відгороджені ланцюгом міліції, чіткий і строгий механізм колон тут особливо вражав. Тріумф краси й молодости, помноженої на велетенське число одиниць.

Деяке начальство махало руками, одначе молодь проходила поуз з обличчями ніби закам'янілими, не помічаючи, чи через заабсорбованість турботою про чіткість власних рядів, щоб не порушити їх, не зімняти десь гармонії й строгости ліній або не наступити, на п'яти попередньому, а чи від надмірної напруги й уто­ми; проходячи поуз трибуну вождів, молодь чомусь не виказувала молодечого ентузіазму, екзальтації юності. Ніби це вже йшли не юнаки, не дівчата й зальотні хлопці, а солдати, мешканці сірих, прозаїчних, уніфіко­ваних касарень...[36]

Сазонов дивиться на параду, спершись на парапет, і мружить очі. Він у гарному настрої. Він дуже задоволе­ний. І... в той же час щось його й не задовольняє. Далебі, замало вогню, от що! Замало піднесення. Чому такі пісні обличчя? Музика гримить, а обличчя ні. Адже ж це ВІН стоїть тут, сам ВІН! Можна сказати, не те що непе­ресічна особистість, а головна особистість тут! Носій маєстату найбільшої, й найвеличнішої «найлегендарнішої» інституції в усій країні і, може, в цілому світі! То ж хіба в його присутності так треба йти?! Голови ви­ще! Треба кричати «ура»!.. Але це він думає, ніби жарто­ма. Назагал парада йому подобається. Тільки от би... от би взнати, що вся ця орава, котра марширує поуз, ду­має? Що ховається, що ворушиться під кожною покриш­кою, га? От скільки неконтрольованих і неуконтролимих голів і душ, га!.. Це вже в ньому професійне, — такий чортик «легендарний» — недовіра до всього й на­магання залізти в кожну душу, вивернути її...

Раптом йому стрелило до голови, що всі ті обличчя тому такі, похмурі й стримані, що це ВІН тут, що це во­ни ЙОГО бачать і тому інстинктивно нишкнуть і, ма­буть, у них ноги тремтять ідучи, від страху збитися пе­ред його очима. Від такої думки йому стає приємно-приємно. Втішно. Ще б пак! Отаку мати силу! Він по­чав придивлятися пильніше з цим новим настановлен­ням до шерег і облич, що проходили мимо, аж пере­гнувся наперед. Справді, під його поглядом люди вист­рунчуються, шереги підтягуються, крок міцнішає. І, на­певно, у них там ноги тремтять! Авжеж. Дійсно, його присутність має величезний вплив. Душа Сазонова розпливається від щастя й тріумфально пливе на хви­лях музики. Ага!.. Вони його бояться! Гм... Бояться — значить, щось мають, або матимуть... Відчувають, іродові душі!..

Раптом Сазонов помічає, що по мимойдучих рядах пробігає якийсь шепіт і обличчя розтягаються в посмішки, повертаються так усміхнені до балкона і, о чорт! — усміх на них глузливий! Так, так, глузливий! Са­зонов буряковіє. Глузливий усміх?!. Справді! А ось вже не тільки усміх, а по рядах металістів покотився регіт і зав­мер. Хтось щось там сказав між ними, кинув якусь репліку. Юнаки, як по команді, одвернули від балкона го­лови, але регіт покотився явний по шерегах, так немов вітерець промайнув, спалахнув раптом і завмер. Вони йо­го, той сміх, понесли далі. Занесли, ніби й не було. Але він був, факт! Чергові колони повертають обличчя до балкона теж зі смішком, ніби їх повертає якийсь могутній магніт і показує дерзкі посмішки... Сазонов учепився ру­ками за парапет; кров ударила в мізок... В цей час хтось торкнув рукою — Сазонов повертається: це Зайдешнер торкнув його й показав очима направо... Направо, спира­ючись ліктем на руку представника ЦК КП(б)У, стояла Людмила Богомазова, «Генеральна лінія». Стояла й дивилась на дефіляду молоді, «приймала параду» з своїм високим шефом. Вона тепер подруга великої, найбільшої тут сьогодні «риби» й має право гордо й з викликом три­мати голову, виставляючи дерзко з цієї високої трибуни свою звабливу красу. Сазонов полотніє... «Та от чого во­ни посміхаються! От чого за малим не регочуться там! Ще б пак! Увесь провід Партії і Уряду й його «генераль­на лінія» тут! Га! Чорт візьми!..»

Він полотніє, буряковіє... пітніє... Потім штовхає ліктем сусіда справа, товариша Калашникова, — показує йому очима на представника ЦК й на «Генеральну лінію». Той зрозумів, але знизав плечем байдуже, мов­ляв, ну, то й що? Що ж тут такого? Одначе так само штовхнув дальшого сусіда справа й передав через нього волю Сазонова далі... Так сазонівська воля пішла по вож­дях до Людмили Богомазової, — командир полка Денисюк нагнувся до вуха представника ЦК й, нахмурившись . лукаво, щось прошепотів у те вухо, і вже після цього воля Сазонова дійшла до Людмили Богомазової. Вона спокійно й апатично послухала, повела тонкою чорною бровою, повернулася байдуже й відійшла від парапету, а разом зі собою потягла й гостя з ЦК, що поволікся за нею хвостиком. Вожді в першому ряду стояли бліді. Тіль­ки Павло Гук прикусив тоненьку посмішку й, перебільше­но витріщаючи очі, дивився на стрункі шереги молоді, його молоді... Власне, це він тут єдиний генерал.

Сазонов був лютий. Стояв як чорна хмара. Настрій у нього пропав. На місце недавньої радости прийшла якась безвідчитна й несамовита лють. Але він злостився не на Людмилу Богомазову, яка, зрештою, тут «ні в чому й не­повинна». «Ну що, ну що ж тут такого, що подруга члена ЦК стояла на балконі поруч з ним, що? Що, сволочі?!. Но­вий побут називається! Нова соціалістична мораль!?. Свобода совісті!?. Кому яке діло! Ні, не в тім суть, є, суть не в тім»... Сазоков глянув спідлоба на шерег блідих вождів, на масу молоді, що дефілювала поуз, і в серці йо­му піднялася ще глухіша, ще темніша, засапана лють — він раптом почав бачити все в зовсім іншому світлі. В ду­ші підіймається ворожість до тих молодих і зухвалих, до тих, яких він не знає, які чорт його знає що там думають, що на своїй душі мають, темній, як ліс уночі... Душі темні, нерозгадані, непроглядні. Він перш думав, що у тих усіх жовтодзюбих тремтять коліна перед ним, перед його маєстатом, але, мабуть, навряд. Навряд! Не тремтять у них коліна, зовсім ні! О чорт!.. Він відчуває всім нутром, що то рухається поуз нього зовсім чужий і ворожий для нього світ, незрозумілий і темний, як ніч азіатська тутеш­ня. Вони сміялися не з «Генеральної лінії», це тільки привід... Власне, вони сміялися з генеральної лінії, тільки з іншої! Вони сміялися з нього й з усього ладу, який він уособлює. Людмила ж тільки привід. Не було би її, вони так само би сміялися, не прямо, так в душі потішалися б. Вони наслухалися чуток про «розклад» верхівки та про «здвоєну генеральну лінію». Гади! Свої люди вибачили би, мовляв, ну й що ж, всі ми люди, все в порядку. Але це — зовсім чужий і ворожий світ...

Чим далі Сазонов дивиться на обличчя молоді, тим більше хмурніє, тим більше наростає в ньому ворожість, у відповідь на ворожість, що там дефілювала й що він її відчував. Відчував же!.. Ось ідуть дівчата, ставні й гнучкі, й гарні, мов перемиті, але... Сазонова розбирає гірка до­сада — він розуміє, що то не його дівчата, зовсім не його. Він їм потрібен, як трясця, а може, й як прокляття, як пісок у оці. Не бійсь, не в одної родичі десь по Колимах та Дальлагах, оті класово ворожі душі, непримиренні й ненавидящі, — і це їм, дівчатам, відомо, і від того їхні сер­ця ніколи не горнутимуться до нього... Яблуко від яблуні недалеко падає. «А ти тут дивився й слину розпустив — яка прекрасна молодь! які ставні, гарні спортсменки! які гарні очі й брівки!.. Йолоп! Ти їм потрібен як торішній сніг, — ти персонально, як неотесана мавпа, з їхнього погляду, і ти взагалі, як знак часу, порядку...»

Пошук на сайті: