Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
Сазонов ятрить свою душу зумисне, садистично, хоч вона й так ятриться сама. Чим більше він дивиться в обличчя, тим ясніше стає, що перед ним світ зовсім чужий і до нього ворожий. Не тільки тим воро­жий, що то молодь, зухвала й брава, пружиняста, а він уже утиль, а й тому, що вона не боїться його, горда в душі, бо знає, що вона — майбутнє цієї землі, і нічого з нею не зробиш, жодними тюрмами не укоськаєш і справи не зміниш, і не приєднаєш її серця, лише навпа­ки... Так, так, тому що їм взагалі ніколи один одного не зрозуміти, бо молодь іде вперед, живе своїм жит­тям, має свої думи й затаєні (і не сконтрольовані, от що!) прагнення, свою любов (теж несконтрольовану!), свої пристрасті (не сконтрольовані!), а вони — старші — щонайменше тупцяються вже на місці. «Що ж, що ти страшний та що, мовляв, доля кожного в твоїх ру­ках! Не дури себе! Бо ж молоді на те накивати! Більше того, такий, як ти є, ти вже самим фактом такої твоєї ролі — ворог, ненависний усім цим юнакам! Бо така їхня природа. От!..» Ну, а до того — взагалі всі тут: і ті, що маширують, і ті, що отам стоять юрбами, — це ворожа стихія, давно відома зоологічною ворожістю й непримиренністю. Сазонов дивиться на хлоп'ячі зосе­реджені обличчя (може, просто від утоми й апатії зо­середжені, може, попідводило животи, не ївши зран­ку), а йому видається, що вони йдуть і теж отак, як він, напружено думають свої думи: думають: «Чого це оцей ненависний жандарм стоїть на балконі й лупить очі, замість висіти десь на телеграфнім стовпі?! Ану, якби його повісити, та ще й за ноги потягти!...» І вже Сазонову здається, що вони іменно ЦЕ думають. Тем­на у цих людей і в цього краю душа, як сфінкс. Скільки він тут, але й на крихту не проглянув всередину, не зискав собі там тепла й привіту. Темна душа й загад­кова. І замкнута, як зціплені зуби... Невичерпне джере­ло махновщини... Дух м'ятежу й повстання... Так і ди­вись, щоб не спорснув налигач, бо буде біда... Нерозга­даний і ворожий дух цієї землі, затаєний, що його навіть партквиток не зборкує в отаких от... — Сазонов глянув на Павла Гука й швидко відвів очі, бо Павло відчув на собі погляд і почав повертати голову. Вони чули один одного духом, як вовк пса. Одвів очі Сазонов і вшнипився ними в шереги молоді, хоч уже кепсь­ко бачив їх крізь паволоку нервозности, злости й бен­тежних, кров'ю налитих думок... «Маширують... Вся земля ця маширує. Авжеж! Вимуштрували ми її, збор­кали, вгнали в шори дисципліни й порядку, послуху, але... Що ж, що вона ходить, як кінь на корді, а так і ди­вись — обірве. Як норовистий кінь, ходить. Деся­тиліття минули, а не звикла. Удає лише. Видно ж, що удає! Ніби слухняна й з дисциплінована, ніби своя, ніби рідна, ніби вже примирена, але — чорт її знає!.. От і ця молодь, глянеш анфас — які милі й щирі фізіономії; а глянеш в профіль — і душа перевертається. Сфінкс. Махновщина! Ач які затиснені щелепи й зведені бро­ви! Чого б нібито! Двоєдушна, віроломна душа хахлацька! От що! І не поймеш — чи глузує, чи кепкує, чи так тобі співчуває. А чи просто пустота й дур в голові... Павло протиснувся до Сазонова поближче й на­гнувся разом з ним над парапетом, пробубонів:

—  Салют, товаришу начальник! Дивишся на зміну? А?.. — а в голосі смішлива нотка, ніби він прочитав думки Сазонова.

«Чортів хитрий хахол!»

—  А дивлюсь, дивлюсь... — буркнув Сазонов понуро і досить непривітно, з зовсім незамаскованою поденервованістю. — Дивлюсь, товаришок... Тільки я не знаю, чия це буде зміна, от... То пак, я не знаю, скільки тут бу­де зміни моєї... а скільки твоєї... а скільки Сміянової... — це все Сазонов говорить півголосом, протяжно, й за­думливо, і в'їдливо.

—  Що за дурниці городиш!.. — скинувся Павло. — Що тобі той Сміян, світ поставив шкереберть, ніби нав­рочив хто!  Ніби на тому ідійотові всесвіт клином зійшовся, єй-бо!.. Такий момент, а тобі різне чортовин­ня в голову пре... чи з голови пре...

Сазонов засміявся вимушено:

—  Та то я так, жартую. З голови пре. Ти ж знаєш ме­не... А це все наша совєтська молодь, соціалістична...

—  Отож...

—  Та отож...

На тому розмова їхня урвалася. Коли скінчилася парада і всі пішли з балкона, Сазонов і Павло лишилися стояти так, як і стояли, спершись на парапет, над порт­ретом Сталіна, межи пишними прапорами. Крім них, звичайно, залишився ще Зайдешнер, оддалік, не­помітний у кутку на солом'яному кріслі.

—  М-мда-а ... — протіг Павло Гук. — Дивлюсь я на тебе, й мені чомусь здається, що тебе точить хробак страху перед масою. Чи що тебе точить?

—  Та точить...

—  Що ж тебе точить?

—  Це справа приватна. А втім, може, й не приватна. Чи як ти думаєш?

—  Я думаю, що якщо начальника ЧК точать хробаки, то це справа зовсім не приватна, — протяг Павло з усмішкою. Сазонов теж засміявся:

—   Іменно... Молодчина! Сукин же ти й син! Ох і спритний, зубастий чорт. То ти за мене так турбуєшся?

— Авжеж. Бо досадно дивитися, як людину залізну та точать хробаки, а ще досадніше дивитися, чоловіче, як така добряча голова, як твоя, та набита половою... по­ловою страху. Пробач, але я щирий з тобою...

— Будь ласка, будь ласка! Чого ж... Так кажеш, поло­вою? Хробаки страху, кажеш?

—   Половою... І хробаки страху. Точать тебе, чо­ловіче!  Тебе точить манія підозри (маніакальної підозри!) до всіх, дух недовіри, дух надмірної, вже до абсурду доведеної чуйності і пильності гіпертрофованої...

—  По долгу служби, брат, по долгу служби! {Сар­казм). А ти що, хотів би мою пильність і чуйність чекістську, клясову приспати? Га?

—  Та йди ти к чорту!.. Задавитись треба з такою підозрілістю...

—  По долгу служби, брат... по долгу служби... {Загад­ковий смішок). Ну, й що далі? Давай доїжджай до краю.

—  Та я вже й доїхав. З тобою говорити — це як по линві ходити, от-от обірвешся й уб'єшся ік чортовій ма­тері. Ну тебе!

Сазонов мовчки сміється. Скириться. Остання фраза йому дуже сподобалась. Пересміявшись, Сазонов по­важніє. Мовчить довго. Думає щось розсіяно. А далі не­сподівано:

—  Як ти думаєш, чи багато тут тих, що на них треба би ставити хрестики оті, про які колись була мова?

—  Ну, от! Ух, жах який! Убитися треба! Як же ж про­фесія калічить людину! Ти вже не можеш думати інак­шими категоріями й міряти світ іншими мірками, як тільки тими, що є в твоєму професійному арсеналі!.. Це все одно, коли би токар чи інженер-металіст здумав би до всього в світі підходити з своїм лекалом. Звідси неда­леко й до достославного Прокруста, на жаль...

— Що, що?.. А то хто не такий? Що то за Прохруст чи Прахвост?

«Наївна простота! Він ніколи не чув про Прокруста!» — скривився мовчки Павло, а вголос:

—  Гм... Наші вороги злословлять, що то був Перший Чекіст, але то неправда. На те вони й вороги, щоб зло­словити. Нічого схожого. Це був навпаки — розбійник, чи бандит по-нашому. Прокрустом звався. Він хотів усіх людей урівняти на одну мірку, бо не подобалось йому, що люди різні й тому трудно мати з ними справу. Для такої «зрівняйлівки», сказати б по-нашому, по-совєтському, він зробив спеціальне ліжко й кожного клав на нього: якщо хтось довший — велів одтинати йому ноги. Якщо коротший — велів витягувати жили й вивертати суглоби, підтягаючи до стандарту...

Павло розповідає історію Прокруста, а Сазонов слу­хає й починає сміятися, спочатку тихо, потім дужче, і, нарешті, вибухає реготом. Він сміється від усієї душі, щиро. Він уперше чує цю історію й вона дуже йому по­добається. Прокруст подобається... — «Знаменито! Просто знаменито!» — Павло вже й скінчив, а Сазонов усе сміється.

Пересміявшись, Сазонов витер долонею очі й кинув, ніби ненароком:

— Тільки ти даремно свої думки, вірні думки, припи­суєш якимсь там придуркуватим ворогам. Цебто думки про Першого Чекіста. Це ж правда! Він таки був пер­шим чекістом, той Прокруст! Вірно! Єй-бо, вірно... Твоя правда!..

Павло посірів. Як небезпечно з цим чортом розмов­ляти! Дурний-дурний, а чуткий, як диявол. Павло звів брови й удав, що не чує, що дуже його зацікавили стрижі, які з криком і писком гасають навколо Успенської дзвіниці. Він задер голову й пильно водив за ними очи­ма. А Сазонов водив своїми очима за Павловими й посміхався насуплено.

—  Ну, як тобі наша молодь? — звернувся Павло ве­селим і бадьорим тоном до Сазонова, переводячи роз­мову на інші рейки. — Як тобі сьогоднішній огляд? Ажи, прекрасна наша молодь? Га?

—  Прекрасна... Чорт, я вже й забув, як він звався, той Прахвост! Пррахвост?

—  Прокруст... Залюбився?

—  Аякже... Я мав сьогодні багато об'єктів до залюблювання. Тисячі пройшли!! Та які! — і забринів у тому голосі сарказм і жаль, якийсь невиявлений жаль... І за­видки до Павла, що напевно (напевно ж!) має немало завойованих сердець серед тих усіх чорнявих і білявих... Він мовчить, дивлячись униз на широку площу, хмурить брови. Ворушить щелепами. Нарешті випростався й зітхнув, явно наміряючись закінчити розмову. І закінчи­ти якоюсь мораллю.

—   Мда-а... — процідив він. — Прекрасна молодь. Знаменита. Але (повернув лице до Павла) нам треба

багато працювати! Дуже багато працювати. А ми відстаємо... Від неї відстаємо. Щоб не сказалось раптом запізно! Бо той, хто завоює цю молодь, хто завоює її ду­шу, поставить над нами хрест, гроб з музикою!.. А?..

—  Та так... Твоя правда. Треба працювати. Так пра­цюймо ж! Ключ у твоїй кишені. Ключ до неї, до молоді...

Сазонов аж шарпнувся й скрикнув, забувши, що вони на найвиднішому місці ще й над портретом Сталіна:

—  Та ти що?! Ідійота з себе корчиш?!

—  Чого ж...

— Я маю ключ від неї?!. Ха-ха!.. Я маю ключ від тюр­ми, от! Від тюрми ключ я маю!! Чув? Зрозумів?!. Але я не маю ключа від душ усіх отих чорнявих і білявих чортовок і чортенят, що тут пройшли!.. Я не маю такого ключа! Ні, не маю!.. Сміян!.. Сміян має, а не я!.. От... Чорт побери!.. — і махнув рукою. Постояв. Потім по­вернувся сердитий і схвильований, щоб іти геть. І вже відходячи, докинув, покидаючи Сталіна самого дивити­ся на порожню площу:

—  Мда-а... Не маю я від них ключа... От, брат, яка біда моя... Пойняв?..

Зітхнув з серцем і пішов.

Зайдешнер звівся й пішов слідом, як тінь, притопту­ючи останні слова свого володаря, щоб часом не почув їх хто.

Терпкі, понурі, але щирі слова.

 

* * *

Вибігши від Петра й перебігши фойє, Ата, одначе, не втекла зовсім. На сходах вона зупинилася, їй було й страшно, й дуже соромно, що вона так панічно втекла. Чого нібито! А серце в грудях торохтить, як здуріле. Чого й що! І чого вона так утікає, мов від диявола? Тягло назад, глянути на те «страховище», сказати сло­во, вибачитись і... поговорити. А чого б і ні? Чого вона втекла! Ну чого! Таж вона все шукала зустрічі. Мріяла.

А тепер утекла. Вона ніколи нікого не боялася, а тут раптом такий переляк. Чого й що! А серце не слухаєть­ся й торохтить у грудях, аж вона хоче стримати його рукою й прикладає її до розхвильованих грудей. Серце жахається і воднораз тягнеться назад, туди, звідки во­на втекла.

Набравшись духу, Ата пішла назад. Перейшла через фойє, помалу, помалу. Підійшла до дверей. Двері вже зачинені. За ними той відлюдок, той «вовкулака», з пас­мами сивого волосся, що чомусь так яскраво зринають перед очима, нахмарене круте чоло, крилаті брови, ря­бе кам'яне обличчя, ніби видзьобане з граніту... Серце не вгамовується. Ата хоче знову втекти, але замість то­го одчайдушно простягає руку й стукає.

—  Так! — чується з-за дверей повільне й байдуже. Ата відчиняє двері й переступає поріг, стає на малу латочку підлоги, що була вільною, не зайнятою турець­ким містом. Сміян навіть не обернувся, він щось воро­жить біля якогось макета в другім кінці своєї великої майстерні, щось виміряє, приціняється, зосереджений, мружачись проти сонця. Сонячна повінь, як і перше, за­ливає його всього. Голова розкуйовджена, груди роз­христані, очі якісь непритомні, замріяні чи заглиблені в щось, над чим він напружено думає. Може, в творче за­хоплення. А може, просто повні туману божевілля?.. Ох! По спині йде морозець... Справді, вигляд у хлопця зовсім якийсь маніакальний.

Тікати! Швидше тікати! Серце б'ється, як щиглик у сільці, і хоче втікати, але — втікає не в той бік, крутить­ся на місці... Ата не рухається.

—  Ну? — озивається Сміян до невидимого гостя, не відриваючись від праці, і тим стримує гостю від утечі.

—  Пробачте... — каже дівчина розгублено, намагаю­чись опанувати своє серце й свій голос. — Пробачте... Я прийшла вибачитись...

Сміян враз підвів голову й побачив Ату. І якось смішно схилив голову, ніби хотів сховати вираз свого обличчя й іскорки в очах, що забігали, віддзеркалені ве­ликим надщербленим люстром, яке лежало на ни­зенькім столику наполовину замазане фарбами, — по­дивився спідлоба:

—  Перепроситись?

— Так... Я тут зайшла була, непрохана... І підслуха­ла... Перешкодила... Але я випадково, не назнарошне...

Пошук на сайті: