Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
Правда, Чоботар, це ніби не Черевик, але, зрештою, яка ж різниця, Чоботар чи Черевик. Хіба тільки в тім різниця, що Черевик — це ніби Чоботарева продукція, що свідчить про більшу давність роду Чоботарів, але ж це свідчить і про те, що вони — кревна рідня. І хіба не видно, що Оксана Чоботар таки прямий нащадок Солопієвої доч­ки, тієї красуні, тільки, мабуть, ще краща. Але на Йондівці живуть і Черевики. Там десь поблизу живе, мабуть, і чорт. Черевики й Чоботарі тепер сколективізовані, власне, об'єднані в шевську артіль ремісничу, така-бо дійсність, соціялістична, лише чорт, мабуть, лишився одноосібни­ком, никає один неприкаяно. А втім, тяжко сказати... На великій ярмарковій площі (головній, бо є ще й та, що на краю міста), що одним краєм примикає до Йондівки й де маячать розкидані шопи, ятки, або «ларки», й де тепер рідко відбуваються ярмарки (що були колись чи не кращі й імпозантніші за сорочинські), але зате часто відбувають­ся великі базари — на цій площі ярмарковій кожної майже ночі розігруються дивні якісь містерії: звідти прибігають люди додому (ті сміливці, що зважувалися цю площу вночі перейти) в самій білизні або й у самих трусах і босяка. Ка­жуть, що то чорт, шукаючи «червону свитку», перестріває кожного й роздягає до нитки, бере компенсацію за «черво­ну свитку». А деякі кажуть, що то ціла артіль чортяча, чи ціла «ударна бригада», розшукує ту «червону свитку» і бе­ре компенсацію. Бо один чорт такого не втяв би. І так і хо­дить поголоска, що в місті Нашому існує артіль чортів для розшуку «червоної свитки»... І влада нічого не вдіє, бо ж то все «соціяльне близькі», та й має інших клопотів по вуха.

Раз Ата поверталася через ярмаркову площу сама пізньої ночі (хотіла швиденько перебігти її навпростець, навскоси, бо це ж найкоротший шлях додому) та й зустрілася з чортами віч-на-віч. Коли вона порівнялася з великою темною шопою в центрі площі, звідти вийшло кілька тіней і заступили їй дорогу. Ата перелякалася на смерть. Так перелякалася, що й голос втратила, хотіла крикнути й не могла. А тіні обступили її щільним кіль­цем, і один і каже:

—  Скидай свитку!... — басом так.

—  І сорочку... — додає другий, теж басом.

—  І черевички... — додає третій так само, ще й єхид­но, злюче.

Голоси удають баса, але молоді такі, хлоп'ячі.

Зразу по Аті пішли люті зашпори від жаху, але той факт, що це були не чортячі, а, звичайно, людські, ще й юнацькі голоси, хоч і перейнакшені на «страшну» ноту, зменшив жах наполовину. Десь узявся знову голос, і Ата промовила, намагаючись бути спокійною:

—  Не дурійте, хлопці!..

Вона хотіла це сказати жартівливо, а вийшло досить жалібно й благально.

—  А стій, стій!.. — похопився один чорт здивовано й швидко і чиркнув сірником. Це була тільки одна мить, ко­ротка мить, — Ата вгляділа зовсім близько перед очима молоде хлоп'яче лице і витріщені очі на нім, в яких було спершу здивування, а потім враз бризнули веселі іскорки... Світло погасло, й стало ще темніше, аж чорно.

—  Стоп! — сказав чорт у тій чорноті голосом того, що світив. Сказав-приказав, твердо, як команду до своєї чортячої артілі. Потім протяг здивовано:

—  Та це ж Ма-а-в-ка!..

Шепнув щось на вухо одному й другому, і чути, як ко­ло розімкнулося.

—  Жаль, — муркнув котрийсь понуро, а перший до Ати в темряві:

—  Вибачте, е-е... це був жарт. Ви йдіть, вас ніхто не зачепить... А втім, ми вас проведемо, щоб ніякий чорт вас не зачепив. Пішли, хлопці!

Серце Атине калатало зі страху, й вона кинулась би геть звідси бігцем, від цих хлопців, але незручно ж відмовитися від такої лицарської пропозиції; та й хтозна, що там ще може трапитися впереді, скільки там ще є чортів у страшній тепер темряві.

Ата пішла помалу попереду, хлопці по боках. Йшла й боялася, ану ж вони передумають і скажуть знову: «Ски­дай свитку!.. і сорочку!..» І... Боже, чого можна ще сподіватися!.. Згадала той «Собачий перевалок», що десь там, у Москві чи десь, і йшла все швидше, швидше. Хлопці ледве поспівали.

—  Не летіть так, — порадив насмішкувато той самий голос, що сказав був зворушено. «Мавка!» (а він же ж то мав на увазі Мавку з «Лісової Лісні», ясно!).  —  Не летіть. А то ще хтось подумає, що ви од нас рятуєтесь, — і додав уже не насмішкувато, а щиро:

—  Не бійтесь... Ата стишила ходу.

Так вони перейшли площу, — перейшли чорне море темряви, — й наблизилися до світляної зони на розі ву­лиці. Тут, на щастя, був ліхтар. Тут хлопці зосталися в тем­ряві, а лише один, той, що говорив, вийшов з Атою на край світляного кола й зупинився. Це був бравий, гарно одягне­ний хлопчина, щелепатий, з крутим підборіддям, серед­нього росту, з гарною шевелюрою і навіть при краватці. Зупинився й промовив дерзко й насмішкувато:

—   От і все... Скажем, що це було в театрі... Така п'єса...

— «Обрізан!...» — зашипів нагло з темряви котрийсь з «чортів», попередливо, тривожно. А другий на першого:

—  Цс-с-с!..

На Аті все потерпло. «Обрізан»?! Господи, та це ж сам знаменитий і таємничий отаман чортячої шайки!

А той відмахнувся рукою в темряву і вклонився Аті театрально.

—  Це правда... — і приклав руку до серця, явно па­родіюючи якогось театрального лицаря. — Я той чорт, що шукає «червону свитку»... До побачення.

Зовні це виглядало, ніби прощаються добрі друзі. В го­лосі «чорта» дійсно чортяча зухвалість і бравада. Та й як утриматися, щоб не порисуватися перед такою дівчиною?!

Ата — ні пари з уст. А як уже «чорт» сказав до поба­чення, Ата здобулась на слово:

—  А як я закричу «Міліція!»? — промовила щоб бо­дай же щось сказати.

—  Зіпсуєте знайомство. А втім, кричіть. — Бандит підняв весело руку, відсалютував по-піонерському і ка­нув у темряві.

—  До побачення! — гукнув з темряви.

Ата шарпнулася в середину світляного кола й кину­лась навтьоки. Котрийсь засміявся з темряви на таку хапливість, і той сміх гнався за Атою, бринів їй у вухах, поки вона бігла вулицею до центру міста! «Чорти» ли­шилися в чорній безодні ярмаркової площі, а сміх гнав­ся назирці, такий грудний, таємничий, «чортячий».

Така фантастична пригода! Ну, не фантастична пригода?!

Від душі відлягло тільки тоді, як попереду замаячіла центральна площа, а над нею сіро-зелено-сталевий бу­динок театру. Ата зупинилася й засміялась голосно. Аж хтось з перехожих озирнувся злякано. А Ата засміялася від радості, що щасливо позбулася біди, а ще більше від думки, що, виходить, її ім'я шанується й серед бандитів! Теж мені популярність! Але це таки популярність, і та­ки це її вирятувало з біди!.. Йшла й сміялася.

Потім згадала фантастичну версію про те, як якісь бандити відкопали Оксану Петрусенко на цвинтарі, — і страх вернувся до серця знову й аж млосно стало. Ка­жуть, що бандити шукали в могилі не «червону свитку», а коштовностей, що їх нібито було покладено славній співачці в домовину. Не знайшовши коштовностей (а чи, може, й знайшовши), бандити, не стали закривати домовини знову, а лишили так, підвели Петрусенко в ній, і посадили, і начепили на груди плакат зі словами найулюбленішої пісні славної співачки:

Спать мені не хочеться,

І сон мене не бере!

 

Це, звичайно, велика популярність, але... Але Бог з ними, з такими поклонниками.

 

XXIII

«Фіззарядка»

 

Як страшно переходити Ярмаркову площу вночі!

Але як гарно вештатись по ній у великий базарний день!.. Звичайно, тут кожен день базарний, але є прості, а є великі базарні дні, що згідно прадавньої традиції бувають тільки двічі на тиждень — у середу й у п'ятийцю. В ці дні відбувається щось особливе, хоч і триває ду­же коротко, ніби химерний сон. Починаються улітку ба­зари ледь засіріє, а в пів до восьмої все вже розлітаєть­ся, як дим. Це тому, що всім треба на працю, ще й без запізнення, а тієї категорії суспільної, для якої базар був професією й усім сенсом життя, давно немає. То «дрібнобуржуазна стихія», «ходом історії» приречена на усунення. І не тільки приречена, а самою тією «історією» (у вигляді фінінспекторів та міліції) геть усу­нена. Доказом є цей базар. Тому традиція цих базарів дотримана тільки в календарі (середа й п'ятниця), а в усьому іншому це щось виключно нове й виключно оригінальне.

Це не базари, а якийсь масовий танок трудящих, фіззарядка чи фіззаправка їхня перед працею на фабри­ках, в заводах, в артілях, в установах, в порожніх крам­ницях, в переповнених лікарнях... В ці дні люди збіга­ються з усіх усюд і гасають на величезній цій ярмарковій площі великими юрбами, ніби на перегонах, — одні юр­би біжать сюди, інші — назустріч, а ще інші впоперек, тоді всі крутяться в водокрутні посередині, знову бурха­ють в різні боки й знову крутяться в гігантській людській веремії... А потім, коли вже «фіззарядка» зроблена й наближається восьма година, все розбігаєть­ся геть. Так, ніби й не було їх. І якби не боліли ноги, то здавалось би, що це був ранковий сон, візія недоспаної ночі, якийсь шабаш почманілих істот, фікція з похмілля.

Ата любила ці базари. Вона спеціально вставала в такі дні удосвіта, щоб пометушитися серед людей, щоб брати участь в тих масових людських перегонах, після чого потім ішла на працю й до півдня на праці куняла. Але варто було. Іноді вона пірнала в ту ранкову фантас­тику сама. Іноді з матінкою Оксани Чоботар. А іноді з Харитоном.

Якби хтось подумав, що ці базари подібні до старо­винних ярмарок, той би дуже помилився. Ата колись чи­тала (та й на сцені бачила і в фільмі теж) про гоголівський «Сорочинський ярмарок». Ну, це зовсім не подібне. Тут годі б шукати екзотичних циган і екзотичних Со­лопіїв Черевиків, і заквітчаних та закосичених дівчат, і зальотних парубків у старовинних смушевих шапках та театральних козацьких шароварах; і годі би шукати тієї фантастичної веремії краму, худоби, коней, птиці, збіжжя, свистілок і череп'яних опішнянських півників, іржання, ігігікання, музик і танців... Нічого цього не бу­ло. Кажуть, що раніше на оцій самій площі відбувалися такі самісінькі ярмарки, як і в Сорочинцях, та ще й кращі, але зараз і натяку на те немає. І Ата би ніколи не повірила, що тут могло щось подібне бути, коли би не Оксанина мати, з якою вони часто вештались по базару. Відсутність того, колишнього, не печалила Ату. Нема, то й нема, їй і так цікаво. Вона живе в такій епосі, в якій судилося. Не те матінка Оксани Чоботар. Коли вони плавали (де плавали, пробивалися!) по цьому людсько­му морю вдвох, Ата кожного разу наслухається бурчан­ня й зітхання «старої» Чоботарихи. В той час, коли Аті весело отак собі просто «товктися» серед людей, Окса­нина матінка, засапавшись від поспіху, бурчить:

— А Боже ж ти мій! Все геть як крізь землю прова­лилося! Та було ж!.. У цих от рядах — молоко, масло, сир і мед, і... А у оцих поруч — яйця, кури, курчата, кач­ки, гуси, індики... йшов такий довгий перелік, що в Ати паморочилась голова і переставала сприймати ту безкінечну номенклатуру речей, що продавалися «ось у цих рядах». Те саме, коли вони підходили до «зелених рядів», потім до тих, де — колись — продавали худобу (знову перелік — свині, вівці, телята, поросята, корови, коні...) А тут — зерна було!.. А тут — кавунів!.. А муки! А круп! А ягід! А... А... А... А народу! З усіх кінців, з усіх сел, хуторів, містечок і інших міст!.. Самих старців та лірників було більше, як тепер продавців та покупців, і всім подавали люди... Ата сміється. Вона сміється тому, що їй приходить в голову жарт відносно старців, їй хо­четься заперечити це твердження, бо, на її думку, щодо старців, то цей час просто непереможний, його не мож­на затьмарити ні тепер, ані у всіх майбутніх віках. Ось їх ціле море, а ще ж неприсутніх скільки! Але вона тільки сміється, а каже не те:

—  І то так жалко того старого!? Все одно ж не вер­неться...

Пошук на сайті: