Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
Поруч з першим ієрогліфом сидів другий, подібний: людина з орлиним тонким носом і такими стрішкуватими бровами, що під ними зовсім не можна вглядіти очей. Блідий, зосереджений і відчужений. І в цій відчу­женості найбільше нещасний.

— У Думі засідав колись чоловік, — пояснив Харитон з ноткою співчуття. — Але ж і обратно, звисока дуже впав, бідолаха...

—  А оце ось... — тут Харитон притишив голос і май­же шепнув Аті на вухо, довірочно так, як великий сек­рет: — Башмаков...

Ата витріщила очі, не розуміючи чого ж такий сек­рет?.. Коло перших двох шкутильгала навколо розстеле­ної ряднинки зовсім не страшна, а навпаки, сіренька, миршава, зібрана, як кишеньковий ножик, людинка. Од­на нога в неї коротша. На лиці та сама відчуженість і презирство. Лише видно було, що затамована внутрі цієї людини зненависть була така велика, що не вміща­лася в її малій фігурі і якимось чином випирала назовні.

—  Кажуть, був бєлим охвицером... З великих панів Башмакових...

Проте фігурка була така миршава й така жалюгідна, що тяжко було повірити, щоб вона колись була бравим офіцером.

Ці троє як зумисне зібрались поруч, ніби для вистав­ки — виставки експонатів давно поваленого ладу, зали­шених на пам'ять, і продавали череп'я тієї епохи, уривки минулої слави своєї у вигляді розсмиканих аксельбантів, для кресала. Люди з паноптикуму...

Ата дивилася на них з цікавістю й з простим людсь­ким жалем, і їй навіть і в голову не спадало, що ці му­зейні експонати ще воскреснуть. Раптом воскреснуть, вийдуть з паноптикуму. І то скоро. І навіть вершитимуть її власну долю. Та ще й вершитимуть немилосердно.

Тим часом бурхливі хвилі несуть їх далі. Харитон гой­дається на тих хвилях, плаває по людському морю й дає пояснення. Скільки справді оригінальних, цікавих, над­звичайних типів в цьому, на перший погляд зовсім знеосібленому, людському морі! До них би треба гоголівського генія, щоб на них подивився та й написав про них ве­лику книгу. Книгу про ці душі. Але не мертві, хоч і не зовсім живі; скажем, про «душі напівживі», що наперекір всьому так уперто чіпляються за життя.

Море людське гуде глухим прибоєм, і тільки зрідка з нього проривається тужлива мельодія чиєїсь далекої одинокої пісні. Ата й Харитон перетинають море уповздовж і опиняються якраз біля тієї точки, звідки зринає пісня. Тут, на обрубку дерева, під стовпом си­дить сивий, безокий дід і співає пісню, й акомпаніює собі на старій, розладженій гармонії. Ата й раніше ба­чила цього діда і завжди він співав «Катюшу». І завжди Аті було прикро й якось аж наче соромно слухати, як цей старезний дід, сивий безокий патріарх, виводив чу­жою йому мовою недоречні такі слова хрипким фаль­цетом: «Виходіла на беріг Катюша!..»

«Катюша» й цей сивий безокий старець!!! І завжди біля нього лежав худющий кудлатий пес і ніби соромився дідо­вої пісні, дивився винувато сльозливими очима. І слухало діда пара дітлахів. Ату дражнила недоречність, і вона зав­жди проходила мимо, не зупиняючись.

Але зараз зупинилась, вражена: сліпий дід не співав «Катюші»! Він співає «М о р о з е н к а»! Він сидить, ото­чений юрбою слухачів, сперся спиною об стовп, підвів обличчя вгору, сіре, страдницьке, спітніле, ворушить по­рожніми очицями до сонця й співає у синє небо:

 

За тобо-о-ю...

Морозе-е-нку...

Вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна, як рідная мати...

 

І співає він зовсім не фальцетом, а глибоким груд­ним голосом. І співає він усією душею. А навколо стоїть не пара дітлахів, а ціла юрба людей, посхилявши голо­ви, стоїть тісним колом. Ата теж стала в коло і завмер­ла, спостерігаючи картину. В середині кола жовтіє на землі дерев'яна мисочка; мисочка та порожня, — ніхто навіть не здумав туди щось кинути — люди стоять на­суплені, похмурі й слухають важку, тягучу пісню:

Не так тая Україна, як рідная мати...

Заплакала Морозиха, стоя біля хати...

Закінчивши строфу, дід замовкав, ворушив бровами й зморшками чола, по якому стікали великі краплі поту, забігаючи в порожні очиці, а пальцем перебирав клявіші гармонії — гармонія сопла й хлипала... І все те було ду­же трагічне.

Дід співав, а юрба все більше никла головами.

Доспівавши пісню, дід замовк, і гармошка замовкла. Дід чогось дослухався пильно, сторожко, здавалося, не тільки вухами, а й порожніми очицями. Може, він дослу­хався до мисочки, але там ані звякнуло, ані брязнуло. Ніхто нічого туди не вкинув. Дід зітхнув глибоко й звісив голову на груди. Поворушив бровами. Потім розвів гармошку й затягнув «Катюшу». Хтось в юрбі ви­тер очі, юрба прокинулася й розійшлася. Лишився дід, пес, Ата з Харитоном і порожня мисочка в пилюці.

—  Чого ж вони нічого не вкинули? — прошепотіла огірчено Ата до Харитона.

—  А що ж вони туди вкинуть, дочко?

Ата озирнулася, ніби хотіла когось хапати за поли й звеліти: «Кидай!», — показавши на мисочку. Але нікого не було. Людей ніби вітром здмухнуло. Й не тільки слу­хачів «Морозенка», а й взагалі все рухливе людське мо­ре. Поки вони слухали «Морозенка», в цей час, ніби на знак чарівної палички, хтось моментально перемінив декорацію, й перемінив усе дійство. Там, де було людське море, — порожнеча, лишилось оголене «морське» дно, а на тім дні, ніби коралові горбочки, рябіли лише ряди «продавців» з їхнім «крамом», розікладеним на розстелених ганчірочках, шматках ряднини, рогожках, а то й просто в пилюці. Та ще стов­бичили міліціонери, раптом здемасковані відпливом, показавшись усі разом — скілько ж їх є! Ця картина на­гадує морське дно, а ще краще нагадує викошений рап­том і вигребений дочиста луг, де лишилися тільки сліди від покосів та кущики некошених червоноголових будяків — міліціонерів в червоних кашкетах.

Людське море зникло, щезло, розвіялось. Порожне­ча. А в тій порожнечі деренчить фальцет:

 

Виходіла на беріг Катюша...

 

І вторить йому захрипла гармонія. Ата ступнула до діда й поклала руку на гармонію, ніби затуляючи тій «Катюші» рота:

—  Годі, дідусю... Відпочиньте.

Дід схаменувся. Послухав — тихо, значить базар скінчився, — покірно звів міх гармонії докупи й опустив руки. Дослухався до голосу, що повторив «відпочиньте», й підвів на той голос порожні очиці, ніби хотів побачити ту, що їй цей дивний, такий юний голос належить. І по­сміхнувся, ніби справді вглядів. Аті стало страшно погля­ду тих порожніх очиць, аж одвела очі набік, але вони (очі її) повернулися назад, перемагаючи страх.

Обличчя у діда, як у справжнього, традиційного коб­заря, народнього менестреля, отого Перебенді, як його ускрізь малюють: волохаті сиві брови, сліпі очі, велике чоло, пооране зморшками мудрости й життьової утоми, сиві вуса й голий череп, лише з пуком сивого ріденького волосся на самій маківці, розвіваного вітерцем.

—  Навіщо ви співаєте цю «Катюшу», — промовила Ата тихо, досить-таки огірчено. — Хіба ви інших не вмієте?

Дід посміхнувся, але нічого не сказав. Ворушив брова­ми, піднімав їх високо, здивовано й ніби іронічно, ніби ни­ми казав: «А хіба ти не чула?» та «І чого ти доскіпуєшся, дитино?» — Але з уст не пускав і пари. Дослухався до спо­рожнілої площі, де стовбичили міліціонери, і це дослухання було досить красномовне, хоч, може, дід і не мав на думці нічого подібного. Справді, що він міг мати на думці? Мовчанка. Ата сіла на колодці поруч з дідом і про­вела пальцем по старих перламутрових клавішах гар­монії: «Кобза!» — буркнула насмішкувато і досадно. Дід знову нічого не відповів, знову поворушив зморшками чо­ла й високо підняв брови — чи здивовано, чи огірчено, а чи знов іронічно. Мовчанка.

—  А як ваше прізвище, дідусю? — питає Ата вкрад­ливо, лагідно так. Мовчанка. Дід повертає до неї очиці, ворушить бровами, ніби той великий нічний метелик поводить крильцями, хоче спурхнути і не летить, — нічого не каже. Ата зітхає, тоді дід ворушить губами й повертає очиці до сонця, й каже тихо, зломано ніби:

—  Гусаков...

Ата аж скинулася здивована, знизує плечима, потім криво посміхається. Сліпий дід якимось дивом угадує її здивування й посмішку, зітхає й каже, так само дивля­чись порожніми очицями на сонце:

—  Був, дочко, колись Гусаком, та став Гусаковим...

—  А то ж чого?!

Дід мовчить якусь мить, дослухається до зовнішньо­го світу всім своїм єством, застібає гармошку, либонь, збираючись уже йти, а застібаючи, каже:

—  Та так... Як була колись у нас перепись... давно-давно... так тоді й зробили ще мого діда «Гусаковим»... А був він Гусак, так його, й його батька, й батька його батька дражнено споконвіку... Так, бач, прийшли пани й все перейначили — з Свердла зробили СвердлОВА, з Орла — ОрлОВА, з Гусака — ГусакОВА... Та й стали ми так панами...— дід посміхається скорбно, скептично й починає чіпляти гармонію на плече. Ата розуміє, що дід тим дає знати, що розмову закінчено, вона встає й, ніяковіючи, кладе в його мисочку 20 копійок. Дід пиль­но дослухається, як брязнула тихо монета в мисочці, потім шарить тремтячою рукою, знаходить мисочку й притискає її до грудей, щоб тая монетка не випала, підводить кудись очиці зовсім не в той бік і каже тихо:

—  Спасибі, дитино...

Ата задкує помалу, а дід, заховавши монету, сидить якусь мить, ворушачи устами. Потім помалу зводиться. За ним зводиться й його кудлатий пес, з ковтуном на хвості. Звівшись і тримаючись за стовп, дід повертаєть­ся лицем на схід на дитячий голос — звідти біжить ма­лесенька дівчинка, замурзана й простоволоса, — пово­датарка, значить. Вона підбігла радісна, але перед чужи­ми людьми враз згорнулась, як колючий їжачок, зніти­лась і зиркала спідлоба: дід помацав її за голівку, погла­див ніжно, потім сперся рукою на плече й вони пішли, — дід, пес і дівчинка.

Ата теж обертається і йде. Їй ніяково. Ніяково, бо що таке двадцять копійок! Харитон бурчить ревниво:

—  І що ви з таким дурним дідом встряєте в розмову!

—  Чому ж дурним, Харитоне Григоровичу?

—  Бо дурним... Прізвище йому перемінили!.. Всім дурням прізвища перемінили, звісно! Розумний не дав­ся... От мій дід! Як був мій дід Кулик, так і я Кулик!

Ата сміється. Вона сміється з Харитонової просто-лінійності й віри в добру волю, що, на думку Харитона, фактор рішаючий і головний завжди й повсякчас. А тим часом... А тим часом буває так, що й не питають ані дум­ки, ані волі, якщо вірити тому ж таки «дурному дідові»...

 

* * *

З базару вони йдуть через міський парк.

При вході до нього ви-и-исоко мерехтить дзеркальна земна куля, на щоглі. Куля велика, мабуть з метр в діаметрі. Моря на ній викладено з шматків люстра, материки з кольорових черепків різних, СССР — з черво­ної емалі. А на тій червоній емалі той, хто робив її, ма­буть, зумисне утяв штуку: взяв і на півдні тієї емалі, десь між Дніпром і Доном зробив біле колечко, а в нього встромив червоний прапорець з серпом і молотом, а під колечком написав — «Н а ш е». Всім цей суперпатріотизм митця сподобався. Начальству ж він сподо­бався особливо. Звісно — їхнє місто, це пуп землі. Центр. Головна точка. Виправдання ж а чи логічна мо­тивація? Будь ласка: оскільки ця земна куля стоїть в їхньому власному місті, то чи не мають вони права по­значити на ній точку, де саме вона стоїть?! Навіть тре­ба би було й парк там намалювати. І навіть намалюва­ти, як у тім їхнім парку стоїть сніжно-білий (гіпсовий) бюст Сталіна на мармуровому п'єдесталі по один бік входу до головної алеї, а по другий бік — Шевченка (мармур, звичайно, мальований на фанері). І тільки те, що ті бюсти не можна намалювати на тій земній кулі в великому масштабі, стало на перешкоді здійсненню та­кої гарної ідеї самого голови міськради.

Ата й Харитон сідають на старезній дубовій лавці під старезною липою перед круглим, осяяним сонцем, май­данчиком супроти головної алеї й трохи відпочивають. Після такої вранішньої «фіззарядки». Ата дивиться на високі ялини, на розложисті клени, на зяблика, що стри­бає по доріжці в сонячних плямах, й сидить задумана, — згадує ту людську шалену біганину, згадує крутію чутих слів і вигуків, шибеничного гумору, калейдоскоп неголе­них облич, химерних прізвищ, пісню про «Морозенка», історію з «Гусаковим»... А Харитон чертить щось па­личкою на пісочку.

—  Називайте мені... — каже Ата раптом. —  Що?

—  Прізвища.

—  Та які? — дивується Харитон, спантеличений та­ким «наказом».

—  А взагалі. Всі, які знаєте. Тутешні... Називайте!

Пошук на сайті: