Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
—  Ага. Ну, добре... — і Харитон починає бубоніти, як псаломщик у церкві, ніби читає «Апостола»: ...Мегера, Пидоря, Легеза, Колот, Бойко, Черевик, Чоботар, Гилимей, Дідич, Гопка, Кобка, Перебийніс, Лойко, Ловикота, Гречка, Путря, Одуд... Ну? — зупиняється він.

—  Далі, — каже Ата, закинувши голову на бильце лавки й заплющивши очі й так слухаючи Харитонове бубоніння.

—  Та навіщо вам?! — упирається Харитон.

—  Треба, — каже Ата, не розплющуючи очей. — Для п'єси треба...

—  А-а... — здогадується Харитон і бубонить далі вже веселіше, «раз для пієси»:... Каплун, Шапарь, Бубир, Лю­тий, Рябий, Попільнюх, Шандиба, Горленко, Сопітько, Скубак, Драшман, Качайло, Міняйло, Посипайло, Грабовський, Курило, Кочак, Косяк, Масєка, Хорошун, Го­ворун, Бігун, Пінчук, Богун, Лендер, Гарбуз, Батюк, Матяж, Рубан, Урбан, Дубовий, Лиховий, Кутовий, Мазур, Сахно, Махно, Смалій, Палій... Ну?

—  Далі, — каже Ата. — Це все тутешні?

—  Тутешні. Це всі, которих я сам знав.

—  Добре. Далі...

—  ...Барабаш, Гармаш, Карабан, Чабан, Соловей, Ко­рабельний, Колісник, Скляр, Сич, Индик, Бабич, Лойко...

—  Лойко вже був!

—  І-і, ти, голова мала, а пам'ятуща ж!

—  Спасибі.

—  Та на здоров'я... Значить Лойко вже був, ну на йо­го місце Боголюб, Хацько, Зелений, Чорний, Ханько, Пхайко,     Базалій,     Лябах,     Суходоля,     Недоля... Безрідний... Безхатній... Безкоровайний... Без... Ну?

Це «ну» вийшло благально, бо вже Харитон заморив­ся. Але Ата немилосердна, вона вслухається в звучання прізвищ, щось думає собі й каже: «далі»!

—  Ф-у... Ну, ще — Тишко, Гришко, Харько, Кривонос, Кривов'яз, Дубов'яз, Бальбо, Мазепа, Мазій, Пуп, Медя­ник, Губарь, Дудар, Сідельник, Мельник, Загребельний,

Йонда, Цигип, Ботик, Чумак, Прунь, Волох, Довгопол, Канівець, Горобець, Луговий! Садовий!!. Карпо!!. Вовк!!. Ведмідь!!. Вареник!!! Сметана!!! — вже Хари­тон починає все дужче й дужче наголошувати прізвища, ніби забиває палі, — він сердиться. — Ну? — уриває він: — вже б і годі! Тут вже й на дві п'єси вистачить!

Ата мовчить. Лише ледь проходить посмішка з-під заплющених вій, як жмурка по воді, від останніх слів. Харитонові здається, що вона спить, заколисана бу­ботінням, і він замовкає. Мовчанка. Харитон дивиться скоса на Ату й посміхається — «спить».

Але Ата не спить, вона снує якісь химерні думки, навіяні тією чередою чудернацьких прізвищ, блукає уявою в тих часах, в героїчних, древніх, давно забутих часах, коли всі ці прізвища народжувалися, росли, гриміли — всі ці Мазепи, Богуни, Кривоноси, Перебийноси... Повертається до сьогоднішньої паради носіїв тих усіх героїчних прізвищ, і чомусь їй робиться тоскно, і чо­мусь їй робиться жаль. Але не так і не того жаль, як тій старій Чоботарисі, а якось інакше і чогось іншого жаль. Жаль за великим, за героїчним. Жаль за людьми не-равликами, де ж вони?!. Мовчанка.

—  Добре, — каже Ата нарешті, не розплющуючи очей, а Богомазови?

— Ге-ге, дочко! — сміється Харитон. — А я думав, що вже заколихав вас, затуркав-забуркав тими Бугарами та Бальбами! А це ж ще тільки трішки було й то тільки козацькі прізвища. Це ж вам треба знати, що отакі прізвища, як Кулик («Харитон Кулик!» — поправляє Ата важно), еге ж, Харитон Кулик, авжеж! Так це все ко­зацькі прізвища. А ще є різні там на «ко» — ІваненКО, ПавленКО тощо, — так то все такі, некозацькі, а вже їхніх дітей і онуків. Таке, катзна-що... А їх же до біса! Найбільше. Називати?..

—  А Богомазови? — допитується Ата про своє.

—  Та й Богомазови ж — це теж з козацького коріня. Тільки корінь всох. Це були Богомази! Прадід був Богомаз і дід Богомаз. А потім чорт узяв і причепив хвости­ка, та й стали вони, як і той дід-сліпець, «Гусаковими». Ге-ге, може б якби не постарався той чорт, якби не при­чепив того хвостика, так вони не стали б і багачами. Так воно ж і обратно ж біда! Препогано вийшло з тим ба­гатством, все кінчилось нічим... Не дай Бог!..

Харитон замовкає. Чекає дальших запитань. Ата мовчить.

«От, — думає вона, — і хто після цього скаже, що від часів Гоголя тут лишився тільки модернізований колек­тивний чорт?!»

—  Ну, досить Вам для пієси? — питає Харитон.

— Досить, — каже Ата тихо, — тут на сто... на тися­чу п'єс, Харитоне Григоровичу!.. Спасибі.

Їм уже пора бігти, але вони ще сидять. Тут так гарно сидіти. І гарно думати. А ще краще б — нічого не дума­ти... Сидіти й дихати, заплющити очі й нехай вітерець голубить лице, скроні, брови, шепоче на вуха щось... Так тут гарно, затишно, пустельно. Так вони сидять ще кіль­ка хвилин.

—  Го-го! — вибухає раптом Харитон захоплено, — танцюють!! От танцюють!!.

—  Хто? — розплющує Ата очі.

—  Та он. Бач, як гатять! От гатять! —Тахто?!

—  Та он! он! вгорі.

—  А-а. — Ата сміється.

Насупроти них ротонда для оркестру, а на ротонді — група: двоє садять гопака навприсядки, а третій грає на бандурі. Це скульптурна група... Колись, як Ата вперше побачила цю скульптуру, здивувалася — як тая ротонда не впаде під таким тягарем!.. Та то бу­ла не справжня скульптура, а мальована на дереві, а потім вирізана. Одначе зроблена так мистецьки, що зразу трудно відпекатися від враження, що то тяжка скульптурна група.

Танок іде з великою експресією.

—  От дають, так дають!.. Ото тільки й танцю нашо­го, — каже Харитон, — танцю, можна сказати, всенародного. Ач як гатять вражі сини! Чобіт не настачиш!.. — очі Харитонові беруться смішливими зморшками.

Група являє собою, без сумніву, синів Тараса Бульби й самого Бульбу. Списано їх з якихось популярних ілюстрацій до «Тараса Бульби», тільки змушено грати й танцювати.

Остап і Андрій «гатять», аж іскри з-під чобіт летять, чуби мають, як прапорці, а старий Тарас приграє на бан­дурі й підморгує.

— А хто це? — питає Ата, зводячись, бо пора вже йти.

—  Та той же Гарбуз, глухонімий наш великий худож­ник.

—  Гм... І що це в вас тут — як порядний чоловік, так неодмінно каліка?

—  Та де! Гляньте, як гатять!

 

XXIV

Ще про шукання

 

Коли би хтось подумав, що у місті Нашому тільки й шукань було, що колишні пошуки Давида за п'ятим коле­сом чи Харитоненка за своїм бюстом, а тепер пошуки чортячої артілі за «червоною свиткою», — коли би хтось подумав, що це тільки й шукань у місті Нашому, той би дуже помилився. Ні, у місті Нашому ще начальник давньої ЧеКа, товариш Рубінський шукає бібліотеку...

Давно, на світанку нової ери, коли гриміла революція, тут було дещо інакше, й інакші люди формували душу міста Нашого, воскресну після вікової летаргії... От був такий юнак, такий романтик, що з громом революції, ко­ли розпалася царська імперія, увірвався до міста Нашо­го по уламках тієї імперії, аби формувати душу міста На­шого... Це тоді, коли пробуджена душа тая не знала, хто вона, й чого вона хоче, й чия вона, «яких батьків», і, діставши волю, не знала, що їй робити, як ту волю підперти, і замість стати за неї муром, запрягала собі во­ли «круторогі», обмотувала їм роги стрічками, одягала сама широченні шаровари та й їздила по вулицях, бла­женно розвалившись на возі, маніфестувала собі, рекла­муючи при тій нагоді «пиріжки» й «борщ» патріотичної ресторації й кав'ярні братів Мазуренків, «патріотів» ве­ликих... Це тоді, коли на прапорах тих «патріотів» ще стояли імена старих апостолів і пророків з-під стягу «бєлого царя», проти яких власники «пиріжків» і «бор­щу» все-таки ще не могли збунтуватися, разом зі своїми волами «круторогими»... Та прийшов юнак, а з ним йо­му подібні, й приніс інші прапори, а на них імена інших пророків і апостолів, — інші від тих, що їх мали власни­ки «пиріжків», й інші від тих, що їх мають теперішні Страменки й Сазонови... Які то були імена й апостоли? Відповісти на це могла би хоч би й оця школа, що стоїть при центральній площі насупроти Успенської дзвіниці та обіч будинку теперішнього облпарткому. Тепер це вели­ка школа імені Леніна, і «богом» у ній, на образі нама­льованим і на головйій стіні вивішеним, є «Владімір Ілліч». Патрон, цієї школи й усіх діток, що в ній вчаться. До революції ж це було т. зв. «Высшее Начальное Учили­ще», і патроном у нім був імператор Ніколай Александрович Романов, теж на образі намальований і на го­ловній стіні у актовій залі вивішений. Але в міжчассі, тобто тоді, коли прийшов сюди той юнак формувати ду­шу міста Нашого, тут постала велика щкола імені ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА з паралельни­ми групами. А патроном її став, після викиненого Романова і задовго до появи «Ілліча», дехто інший. Спочатку всі стіни були геть очищені від всього дому Романових та всілякого його мотлоху, а тоді, на тім місці, де пишав­ся «імператор», з'явився імператор інший, справжній господар, великий пророк і революціонер, син цієї землі — Т. ШЕВЧЕНКО. А обіч нього, через усі стіни актової

Ось і такі шуканя є в місті Нашому.

Від часів національного відродження мало що лиши­лося в матеріальних пам'ятках. Але багато чого лиши­лося в людських душах. І так само багато чого лишило­ся й в душах Страменків та Сазонових. Там лишився страх. І це головне. А ще лишилася формула заклинан­ня, якою нові апостоли й пророки хотять підмінити історію, власне, уніфікувати минуле, звівши його до однієї, на їхню думку сакраментальної, формули, що ма­ла би те минуле осмішити:

«Ті прокляті боротьбисти!.. »

Чомусь вони все звалили в цю категорію:

«Ті прокляті боротьбисти!..» Тільки це оформлено мовою сучасних командувачів нарадою. Тобто — не «ті», а «еті».

І тепер, на поругання тим всіляким «істам» єретич­ним, новий дух віє над містом Нашим і лопотить прапо­ром тим червоним, що в'ється над Успенською дзвіни­цею, над тим місцем, де колись лежало Євангеліє Мазе­пи й де так високо підіймався дим стовпом та літав попіл і сажа від спаленої величі й гіпнотизуючої сили «північного сусіда»... Товариш Рубінський, невидимий, але, на жаль, безсмертний гібрид і ідейний пристосува­нець, вічний, перманентний «вихрест» шукає в потьмах «общепонятну» бібліотеку, скарб духовного плебейства.

Ось і такі шукання є в місті Нашому.

Хто має більше рації й хто заслуговує на більше співчуття — чи той дурник Давид, що шукав колись п'яте колесо, а чи товариш Рубінський, що шукає бібліотеку, спалену веселим і одчайдушним «істом», — це питання складне. Воно стоїть на історичному, можна сказати, порядку деннім міста Нашого.

Так-бо все в історії складено, що в ній, як і в житті матеріальнім, ніщо не пропадає. Бо навіть Давид одного дня ще раз воскресне. То що вже говорити про товари­ша Рубінського, ентузіаста розшуків «общепонятної» бібліотеки!

 

XXV

Данко Шигимага

 

«Ш-ш-ш-шо ж ти?.. ІП-ш-шо ж ти?!.» — шумить сосна угорі. — «Ш-ш-ш-шо ж ти?!.»

Шумить, ніби докоряє, ніби хоче відібрати знахідку, щоб не дивилася, щоб не підглядала чуже. Збентежена Ата озирається навкруги, — може, справді негарно, що вона зазирає в цю книжечку. Навкруги нікого — тільки вона та бентежна сосна, трохи обчухрана й покручена вітрами на голім пагорбі, над урвищем, аж наче нагну­лася й розставила віти, підглядає, захищає, хоче відійня­ти... Ата не втримується й знову розкриває книжечку, не книжечку — чийсь зошит, знайдений в прим'ятій траві, списаний дрібним акуратним почерком, — розкриває й приникає очима й всім серцем до дивних рядків:

«Я люблю Тебе безумно!..

Якщо ж я люблю Тебе безумно, то суть не в Тобі, а суть в Мені. Не тому я закоханий в Тебе, що Ти гарна, гарніша від усіх, а тому я закоханий в Тебе, і Ти гарніша від усіх, що в мене кипить кров і серце б'ється пружно... Як я стану старий, а Ти з'явишся до мене така сама пре­красна і юна, я вже не любитиму Тебе, бо не буду на те здібен, бо погасну... Отже, суть не в Тобі, а суть в Мені...»

Пошук на сайті: