Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
Ата береться полум'ям, відчуває, що вона вся чер­воніє від хвилювання, їй чомусь видається, що ці слова адресовані до неї і що цей зошит, оправлений в тверді коленкорові[44] палітурки і списаний пильним почерком, належить Йому, що це Він загубив його тут. Бо хто ще міг загубити власне серце отак десь у бур'яні? Хто ще є такий розсіяний і непритомний? Напевно Він... Це так, як з тими ескізами! Тут теж є малюнки — вони вкрива­ють поля й палітурки, хаотичні, химерні, але таланови­тою рукою шкіцовані, і це підтверджує здогад, — це Він!

Ата закриває книжечку, кладе на траву й схвильовано дивиться просто себе, ген на далекі луки й пагорбки, заткані блакитним димком, дивиться, а серце тріпо­тить, збентежене написаним... «Я люблю Тебе безум­но!.. Я люблю Тебе безумно!..»

Не важно, що за цими словами йде егоїстичне само­ствердження й до певної міри заперечення об'єкта, в який Він «безумно закоханий», не важно. Але ж Він «бе­зумно закоханий!!» Ата хвилюється, дивиться на кни­жечку скоса й знову тягнеться до неї рукою... А сосна шумить протестуюче: — «Ну, ш-ш-шо ж ти! Ш-ш-шо ж ти?! Та, ну, ш-ш-ш-шо ж ти!..» Ата відводить руку й ди­виться вгору, як злочинниця. Вгорі гойдаються віти й шумить бурун шпильок... Але то не до неї! Пустотливий вітерець налітає з лугу, гойдає віти, пестить, голубить сизо-зелені, коротко стрижені коси, обціловує радісно золотаві плями на раменах[45], і сосна, полонена до краю, відбивається від нього збезсилено, удавано-сердито: «Ох! Ш-ш-шо ж ти!.. Та ну, ш-ш-шо ж ти!..» — ніби соро-миться свідка, що внизу.

Ата бере книжечку й кладе її на коліна, пильно й жадібно оглядає кругом, — жодного напису, жодного на­тяку, чия вона, жодної помітки, що прозраджувала би її власника. І на титулі жодного такого знаку, лише дата — «1941 рік», і все. Ата швидко її листає... Засмальцьований зошит списаний то чорнилом, то олівцем хімічним. Чийсь щоденник. Ні, не щоденник, а запис почуттів і ду­мок, найголовніших і найважливіших у чиємусь житті, за­писаних, щоби не забути, не загубити. Записаних і ноше­них біля серця, але не підписаних. В стилі часу, часу рав­ликів і черепашок. Вислід обережності, а може, й просто данина епосі тотального знеосіблення.

Ата починає зосереджено перечитувати записи. Після шаленого зізнання в «безумній» закоханості ко­мусь, що так стрясло Атиним серцем, пішли записи, як шал своєрідного й крайнього егоїзму. Егоїзму радикаль­ного, неприхованого, але безспірно правого, от що дивно. Егоїзму, як протесту проти фальшу часу. Навіть в самій тираді про любов, що силою може сперечатися з ліпшими місцями в «Пісні Пісень» Соломона, голов­ним є егоїзм, самоствердження. Це світогляд. Дерзкий. «Як я стану старий, а Ти з'явишся до мене така сама прекрасна і юна, я вже не любитиму Тебе... бо погасну». Ату вразила гола й страшна правда. Так може людина говорити лише сама з собою. А головне — правда в самій суті, в глибині: там, як їй здалося, лежить велика істина про те, що «суть не в Тобі, а суть в Мені». І, як підтвердження сказаного, йде далі запис:

«Хтось сказав — найпотворніші в коханні робляться янголами. Це неправда. Або — це правда, але ця правда буде брехнею завжди, якщо не ро­бити уточнення — «вони робляться янголами не тому, що вони дійсно ними робляться, а тому, що вони таки­ми видаються комусь». Це й є доказ попереднього».

«І тому — я люблю Себе, а не Тебе! І навіть не шко­дую, що мені не судилося бути янголом!»

Жах. Але яка все-таки правда! По серцю йде холодок. Хто це? Xто це, що говорить про найпотворніших, і чому? Дивно. Гм... А в зошиті стоїть далі:

«Коли за струни скрипки зачепить навіть муха або тар­ган, то зринуть чарівні звуки, але ті чарівні звуки мелодійні видає не муха і не тарган, а скрипка!! Це головне!»

Жах! Якщо це Він написав, то це жах! Бути хоч навіть і «безумно» любленою, але тільки «мухою» — хіба це не катастрофа! Ата закриває зошит і кидає його геть. Але по хвилі тягнеться до нього знову. Щось тягне її, як маг­нітом. Розкрила. Після якихось незрозумілих обчислень, після фрагментів, здається з хемії, та відписів з таблиці Менделєєва, йде знову гірке, як полин:

«Все єрунда, якщо ти сам єрунда. І твоє кохання буде лицемірною брехнею, якщо ти здумаєш доводити їй чи собі, що це в ній суть і ти їй будеш вірний до смерті».

Який сатанинський егоїзм! Який егоїзм! Але що найдивніше — це що ось так хтось живий думає! Іменно хтось живий і ось так думає! Це ж написане не для ко­гось, не зі спеціальним розрахунком, що хтось цю писа­нину знайде та й читатиме, та й скаже: «Ах, як геніально! Ах-ах! Хто це сказав? Ах, це отой сказав! Який хоро­ший, розумний, геніальний чоловік! Ану ж закохаюсь я в нього!» Ні, це записано зовсім не для того. І ще що надзвичайно цікаве — ось так хтось сьогодні думає. Сьогодні. І навіть записує це. І навіть носить з со­бою. І навіть губить ось у траві.

Після якихось знову обчислень написано: «Якщо ти сам душею гарний, то й увесь світ гарний. Якщо ти сам ду­шею поганий, то й увесь світ поганий. Якщо ти сам ду­шею паскудний, то й увесь світ для тебе темний, і ніякий Бог тобі не допоможе, хоч ти стань і архієреєм... Це най­краще видно у мистців, які намагаються світ відтворити, — світ існує тільки переломлений через їхню «душу».

Ата зітхає, хмуриться, думає над чимсь напружено, потім розсіяно слухає, як шумить стара сосна бентежно і закохано, і дивиться в далину, в марево, що блукає ген десь за луками по далеких ланах на узгір'ях. Хистке і мінливе марево, як незбагненна людська душа, як невло­вима столика істина... Ата зітхає й береться читати далі.

Після знову якихось шкіців та ієрогліфів записано вірш Велимира Хлєбникова:

 

Звєзди нєвод, риби ми,

Вєчно прізракіу тьми,

 

А за цим, ніби в розвиток божевільного виразу бо­жевільного поета:

«Світ зовсім не такий, як він нібито, існує, а лише та­кий, яким він людині видається, і горе тим, що його пога­но бачать!.. Між матеріальним і нематеріальним не мож­на просунути і леза бритви. Напр.: стіна, побілена білою крейдою, без сумніву біла, але це якраз і найбільша брех­ня. Ніколи біла стіна не буває білою для людини, вона може бути тільки сивою, сіро-синьою, рожевою, фіалковою, нарешті, кольорово-мозаїчною, невідтворимою в словах взагалі. Колір сприйнятої людиною стіни зале­жить від цілої суми чинників — відстань, колір землі, колір неба, час дня, стан повітря тощо, тощо і, нарешті (і це найголовніше!), — властивості апарату сприймання того, хто дивиться. Але це все речі й чинники в тій чи тій мірі матеріальні, чи напівматеріальні, а от:

В кому кипить життя в грудях, в крові, тому й осінь ви­дається весною, прекрасною, поетичною, запашною, спов­неною глибокого змісту й чару... Тому й колір тієї «стіни» мертвої залежить ще від властивостей душі твоєї».

Хто це? Що це за такий провінційний «саморобний» філософ, що це за такий Сковорода? Ата вже хотіла кеп­кувати, — таж всі ці думки зовсім не нові й не оригінальні, досить-таки банальні, вона їх вже десь (і не раз) читала й чула, а може, навіть сама так думала й тому все це баналь­не, крім хіба першої тиради про любов. Але в той же час вона щось бачить у цьому значуще. А значуще те, що той, хто загубив цей зошит, записаних у нім думок ні в кого не позичав і не сплагіював, ці думки народилися в нім самім. Без сумніву. І вони, без сумніву,— це реакція на дійсність, на таку плескату й неоригінальну сучасну дійсність з її до розпачу й до нудьги смертельної плескатою філософією. Це реакція на равликову епоху.

Раптом її опромінює думка, що всі ці розумування і зовсім не банальні, а надзвичайно глибокі, трагедійні, з якимось недосяжно глибоким змістом. Ну, ось це:

«Світ об'єктивний недоступний людині, бо в її сприй­манні він геть втрачає об'єктивність, а стає суб'єктив­ним, узалежненим від обставин, що псують і спотворю­ють якість очей, стан мізку, шлунок і кров».

Ну, хіба ж тут не захований відчай, трагічна віра в те, що справжній світ інший, аніж той, що нас оточує, який «псує нам якість очей, стан мізку, шлунок і кров»! Інший, аніж той, який нас навчили ось так, а не інакше сприймати! Ні, це здорово! Ну, хіба тут не захована віра в прекрасне, якого людина даремно шукає в своїм оточенні, але яке існує тут-таки десь!? Хіба це не протест проти видимої мерзості, в ім'я невидимої краси? Хіба це не чиясь трагедія?!

Вражена цією думкою, Ата під цим кутом переглядає знову все написане в убогім зошиті. І приходить до ви­сновку, що це все зовсім не банальне, та що багато з цього роїлося вже й у її голові, може, не так сформульо­ване, але щось аналогічне з наставлення, і саме як ре­акція на жорстоку й тупу дійсність, як спроба її запере­чення... Отакі от хитрі викрути! Отаке от ластів'яче «сліпе метання» в шуканні виходу з мертвящого тупика.

А в кінці пішли деякі твердження й зовсім карколомні. Несподівані. Оглушливі. І оглушливі для Ати саме тим, що вони були ніби відголоском її власних болючих думок, глибоко-глибоко затаєних, нікому не показуваних, але та­ких, що їх, мабуть, не обминула жодна жива душа й муси­ла на них відповідати, бодай сама перед собою.

«Я безбожник? Брехня! Я не безбожник!

Безбожників нема. І нема безбожжя! Брехня, ми не без­божники! Ми не підпора офіційного безбожжя спекулятив­ного. Але ми й не слуги слуг байки про діда бородатого!..

«Н а ш е «безбожжя» в його усій справжній глибині — це бунт справжніх віруючих проти рабської ідеї про Бога, що не витримала іспиту. Та рабська ідея впала то­му, що була фальшем, перетворенням релігії в підмурівок для кривди й насильства. І тому вона впала. І впав той «бог» з малої літери. Але нова система на­сильства скоро підніме його з пилу — того традиційно­го офіційного «бога» з малої літери, покровителя влади й насильства. Але ми ні! Наша душа заперечує «бога» з малої літери, але не заперечує, ні, не заперечує Бога з великої літери. О, ні!»

Ого! Ата страшенно захвилювалася, а особливо від того, що стояло далі.

«Важна не тільки віра в Бога, це найлегше, але важна насамперед віра в людину, в можливості розкриття божеського в людині. І це головне, може. І це найтяжче. Тяжба починаєтся там, де фарисеї й слуги зла роб­лять з Бога пострах, щоб принизити людину й обернути її в червака, в раба, не в Божого навіть раба, а в свого влас­ного...»

Це щось несамовите...

«Безбожжя — це повстання Бога в людині, сотво­реній по образу й подобію Божому, проти поругання, проти намагання рідних слуг Тьми зробити з Нього жандарма, підпору влади земних душогубців».

Ата читає й не вірить своїм очам. Хвилюється від таких рішучих радикальних висловів, а не вірить очам, що ще когось ятрять ці думи, що ще хтось тліє над ни­ми душею. Здавалося ж, що люди геть здерев'яніли й з усім примирилися й що ніщо вже їх не пече й не му­чить. А тут ось маєш!

З того, що в такім малім зошиті так багато приділено місця думкам про Бога, видно, що її власника ця пробле­ма Дуже турбує, що хтось одчайдушно й помацки знахо­дить шлях з трагічного душевного провалля.

В кінці всієї цієї своєрідної дискусії невідомого з невідомим (але напевно з кимсь живим і конкретним, з ким можна дискутувати, довіряючись і не ризикуючи го­ловою), стояло, як заключне слово того, хто одержав перемогу й записав її:

«Атеїзму в вашому розумінні немає, бо в атеїстич­ному протесті нашому виявляється якраз ідея Бога, справжнього Бога, великого Бога-духа, боротьба за тріумф найголовнішого й найбільшого в ідеї про Бога, а саме — за розкріпачення «духу Бога живого», вдмухне-ного в людину».

Що це? Пусті слова? Словесна еквілібристика? Чи це крик душі? Це крик душі! Це без сумніву, крик душі! М'ятежні її шукання виходу з чорного провалля, спрага краси, світла і радости в цій епосі страху й порожнечі. І наче на підтвердження цього, в кінці стояло як девіз:

«Найвищою релігією єсть Любов!

Це релігія всіх релігій».

На цьому знайдена книжечка кінчалася. Схвильована Ата закрила її, схопилася й подалася. Вона тримала зо­шит під пахвою й бігла з парку до міста. Вона вже була певна, що це зошит Його. І тепер вона поспішала його Йому повернути. І при тому подивитися Йому в облич­чя, — як Він зреагує, і що він скаже. Це може бути шлях до Його душі. Вона твердо вирішила підійти до нього, подати знахідку й сказати:

—  Ви це загубили. Я знайшла й повертаю вам. Будь ласка...

Він буде безмежно зворушений, розгубиться, подякує й поспитає... Неодмінно поспитає:

—  І... ви ... все прочитали?

Спитавши ж так, він буйно почервоніє. А почервоніє тому, що:

—  «Я люблю Тебе безумно!..»

Згадавши це, Ата сама буйно червоніє, губиться й уже не може уявити, як та вся сцена може відбутися, що скаже Він і що скаже вона.

Найкраще, мабуть, буде, як вона з Нього покепкує. Такий от непритомний філософ!

Пошук на сайті: