Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6359
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5889
Але покепкувати Аті з Петра не вдалося. З тієї прос­тої причини, що ательє його було замкнене. Постукала — ніхто не обізвався. Ще — знову мовчанка. Засмучена Ата (засмучена тому, що втратила таку прекрасну наго­ду подивитися йому в очі та й прочитати в них, чи він справді «безумно закоханий», і трохи на нього навіть сердита, як він смів у цей час бути відсутній!) зайшла в бічне фойє й сіла на кріслі під рясною пальмою. І так сиділа, все не випускаючи зошита з-під пахви («Ану ж Він ось з'явиться й проходитиме мимо, вона зразу й за­ступить Йому дорогу й доручить!»).

В фойє працював Данко Шигимага. Художник. Моло­дий злючий горбань і дивак, і, кажуть, надзвичайно обда­рований хлопчина — маляр-портретист, скульптор і гра­вер і взагалі на всі руки майстер. Кажуть, що в нього вдо­ма є шедеври мистецтва — його твори. Але що в нього вдома — невідомо, а от він який неоковирний, непоказ­ний і нелюб'язний, немов їжачок колючий. Горбань... Проте Ата чим більше дивилася, тим більше дивувалася з того, що бачила. Горбань, стоячи на стільці перед вели­чезним полотнищем, нап'ятим на раму, щось там черкав олівцем, ставив якісь хрестики й коми, злазив зі стільця, одходив, прицілявся понурим оком, тоді знову злазив на стільця й щось черкав — ставив якісь риски. Все полот­нище було розграфлене, як зошит до арифметики, на рівні чотирикутнички, й він щось в тих чотирикутничках ловив... Потім горбань узяв великий пензель (щітяк), яким малярі фарбують вікна й паркани, потер-потер тим пензлем (щітяком) об замазане брунатною фарбою покладене на іншому стільці люстро та й почав ним ти­кати в полотнище. Він бив тим пензлем направо й наліво, штрикав просто, тер несамовито на однім місці й знову бив у всі боки, орудував, немов рапірою. Скида­лося на те, що він з кимсь уроєним на тім полотнищі воює. Ударить пензлем (щітяком) по люстру, а тоді — по полотнищу... Буквально за кілька хвилин (Ата навіть не зчулася, як то вийшло) з полотнища став визирати Сталін. Так і вродився. І з кожним ударом пензля він ставав все живіший, все чіткіший... Ата дивилася на гор­баневі руки, мов зачарована, — яка в них надзвичайна сила! Сам Бог сидить в тих руках або водить ними, бог мистецтва... А коли Данко Шигимага якось так химерно й зневажливо-легко повів пензлем і з того вмить в Сталінових зубах уродилася люлька, Ата не втрималась і засміялась.

Горбань обернувся. Подивився непритомними очи­ма, потім опритомнів, але погляд від того став ще не­привітніший, і запитав:

—  Чого?

—  Як ви так швидко й гарно малюєте! — висловила Ата своє щире захоплення й здивування. Горбань по­добрішав:

—  Це називається «сухим пензлем»... Така техніка...

А взагалі — це «лівою ногою», хіба це малювання! — і, вдаривши зневажливо пензлем по полотнищу, став тер­ти Сталіна по голові — як терне раз, так і пасмо волос­ся, та так гарно зачісане... Він дивиться на маленький Сталінів портретик, приколотий внизу полотнища й що його Ата тільки тепер помітила, й швидко та недбало тикає пензлем у всі боки. Це ж він малює портрети вождів на замовлення дирекції для оздоблення цілого театру! Ата згадала, що про це вже давно поговорювано, — готуються до «Марусі Боїуславки»! І це має бути екстра-шик, понад двометрові портрети, немов десь у Москві, в палацах культури.

А горбань Данко Шигимага священнодіє. Під сміли­вими і швидкими ударами його пензля Сталінове об­личчя все рельєфнішає, все більше оживає і виграє бліками, немов вилите з якоїсь темної бронзи. Раптом горбань зупиняється, немов щось згадує, опускає руку і так завмерши стоїть, повернутий спиною до Ати... Потім обертається й дивиться в якусь точку... Кладе пензель на люстро й помалу підходить до Ати, дивля­чись поширеними очима все в ту точку. Він дивиться на Атине плече, на рам'я...

Враз обертається й кидається шпарко до великого етюдника, до такої скриньки, що стоїть під стіною біля мальованого портрета, розкриває його й тремтячою ру­кою щось шукає... перегортає масу тюбів фарб, якихось барвистих ганчірок, пензлів, пляшечок, бльокнотів... Здивована Ата бачить на вікові етюдника зсередини приколотий етюд — той самий краєвид, де вона сьо­годні була, там, біля одинокої покрученої сосни над урвищем, краєвид на далекі луки й діброви...

Не знайшовши чого шукав, схвильований і розгубле­ний, аж поблідлий, горбань підходить до Ати й, показу­ючи кривим і пофарбованим пальцем та спіткаючись на кожному слові, белькоче:

— Де... Де ви... оте... взяли?

Він показує на зошит у Ати під пахвою.

—  А-а... Це ваше?!. Хіба це Ваше?! — безмежно зди­вувалася Ата, не ймучи віри, щоб цей зошит, а надто оті слова про «безумне» кохання належали цьому горба­неві. Але факт! Це таки належить йому! Як і той етюд у тій коробці. Але до кого ж тоді адресовані ті шалені слова про «безумну любов»?!. Останнім Ата була так заскочена і так огірчена, а саме тим, що ті слова були написані не «Ним» і адресовані не до неї, напевне не до неї, що не хотіла тому вірити. Вже горбань простягнув руку й взявся за зошит, а Ата все не хотіла його випус­кати з-під пахви. А потім отямилась, почервоніла й швидко випустила зошит.

—  Ах, пробачте... Пробачте...

— Де... де ви його взяли?.. — бубонів, а скоріше хрипів горбань, теж почервонівши.

«Невже... Невже ті слова адресовані таки до мене?!» — майнуло в голові, але тут же впало шалене запере­чення: «Ні! Не може бути!» — а вголос промовила май­же пошепки, так була вражена всім:

—  Я знайшла... Знайшла... там ... — і махнула рукою кудись.

«Ах, бач, чого шуміла так тая сосна!» — зринуло чо­мусь в мізку: — «Ш-ш-ш-шо ж ти! Ну, ш-ш-шо ж ти?!»

Горбань взяв зошит, швидко перелистав тремтячи­ми руками, ніби для того, щоб переконатися, чи всі дум­ки в нім цілі, поплямкав тремтливими й побілілими гу­бами й запитав:

—  Ви... Ви це прочитали?.. Ви... Все?

— Так... Я прочитала... Все, — прошепотіла Ата роз­гублено й щиро, а вийшло нещадно жорстоко, убивши тим горбаневі останню надію на те, що, може ж, таємни­ця лишилася недоторканою. — Я прочитала... Все...

Горбань Данко Шигимага шпарко обернувся й, пішов, ні, побіг геть, забув і пензель, і портрет, і етюд­ник — все. Химерно шкутильгаючи й шарпаючи раме­нами та всім горбом, ніби панічно поспішаючи видерти­ся з тим горбом геть з-під чийогось нахабного й убивчого, глумливого споглядання, вилетів з фойє, але спіт­кнувся об поріжок, і щез.

Аті було прикро. Страшенно прикро. Вона картала себе. Отак залізти в чужу душу з черевиками! Га! І попе­реджала ж тая сосна, щоб не брала, щоб не зазирала! «Ш-ш-ш-шо ж ти! Та ну, ш-ш-що ж ти?!.» А, Боже мій! А їй видалося, що то сосна закохано з вітром гомоніла, відбивалася від пестощів: «Ну, ш-ш-шо ж ти!.. Та ну, ш-ш-що ж ти?!.» Якусь мить Ата постояла розгублена. А потім зітхну­ла і засміялась, і проговорила навздогін, услід горба­неві, що втік так панічно:

— Равлик! Бач, який ти равлик! А я тебе бачила! Ага!..

 

* * *

Увечері Ата довго просиділа над історією мистецтв... Вона взяла її в театральній бібліотеці — таку грубезну-величезну книгу, багато ілюстровану, ще доісторичного, то пак дореволюційного видання — і тут же, в печальній і таємничій тиші гарно обставленої бібліотеки-читальні поринула в неї, немовби втекла від цього світу, біля лампи з зеленим абажуром... Вона була сама, якщо не рахува­ти старенької-старенької Анастасії Петрівни, бібліотекарші, печальної й тихенької, як мишка, й мовчазної, ніби зовсім і неіснуючої, похованої тут від світу... Ата новими очима, дивилась на невідомий той інший світ, «перелом­лений через очі й душі митців»... Ах, той зошит!.. Вона те­пер зовсім не була певна, що те все, відображене так прекрасно і велично в геніяльних творах, що те все імен­но таке й було, а що то не візія талановитих і геніальних, що то не фікція, що то не утеча від дійсності далеко бу­деннішої. Вона бачила прекрасних красунь, але тепер то все було ілюзорне, і дивні пейзажі, як марево, і відобра­жена любов, теж як марево, нічого сталого, і не вловити тепер межі між можливо реальним і можливо вигаданим з безмежного відчаю, або з шаленого гону до самостве­рдження одиниць-вибранців...

Довго Ата сиділа над Джокондою. Сперш дивилась на геніального старигана Леонардо да Вінчі. А потім зу­пинилась над Джокондою і дивилася на неї, сиділа, спершись головою на руки, і не рухалась, замислилась, думала свою думу про оте, що й досі бриніло в душі «Я люблю Тебе безумно!», і думала й про це химерне обличчя. Чого вона така дивна? Така гарна чого? Адже ж вона в дійсності негарна як жінка, але щось таке в ній є, щось таке загадкове й непереможне, щось величне... Раптом Аті йде холодок по серцю, — з туману втомле­ного зору їй увижається дивний сміх в очах Мони Лізи... І тепер вона бачить, що це ж не Мона Ліза дивиться на неї — це дивиться сам мудрий Леонардо, це його усміх в примружених очах і в мудро складених устах... Ата тре очі, але вже не може відпекатися від химерного вражіння. А Мона Ліза посміхається до неї загадково... Плід великої, полум'яної любовиі геніяального майстра — цей вічний шедевр... І це його душа в нім! Потім ува­га Ати й зовсім роздвоюється від щемлячого болю — зринає той божевільний крик про любов, а за ним біль: «Значить, це не його слова!» Серце щемить, щемить... А Джоконда посміхається лукаво й неначе каже: «А чи не є й твоя любов, чи не є й той її об'єкт, той магніт, що твоє серце так тягне, всього лиш твоїм власним маре­вом? Якийсь «тарган» торкнув за струни твого серця, й воно тепер так прекрасно звучить, так вібрує!..»

Проклятий зошит!

 

* * *

Наступного дня Ата з Ольгою Шведовою була в гос­тях у Данка Шигимаги. Це сталося зовсім непередбаче­но й зовсім не пляново. Сталося це несподівано.

Десь в обідню пору, під час перерви, Ата здибала Дан­ка Шигимагу знову в бічному фойє. Горбань уже встиг до компанії Сталінові намалювати Леніна й Берію, а тепер малював Карла Маркса. Вожді стояли рядочком попід стіною й чекали побожно, поки вилупиться з білого «ніщо» їхній найголовніший. Такими ж самими, як і вчора, недба­лими помахами щітяка Данко обробляв біле полотнище, витягаючи звідти бороду, очі, ніс, гриву новітнього грізно­го божища. Вглядівши Ату, горбань, на диво, зовсім не розгнівався, як треба було б сподіватися; не одвернувся, а навпаки, привітно посміхнувся, чим Ата була дуже враже­на. Вона сподівалася після вчорашнього, що в особі цього горбаня нажила собі смертельного ворога, бо принаймні з книжок знала, що всі каліки страшенно амбітні, перечулені нетерпимці, злючки. А тут — привітна посмішка й ясний погляд великих, і сьогодні таких чистих, лагідних очей. З високого чола на очі спадає уперте пасемко русявого чу­ба, й Данко його увесь час стріпує кивком голови, хоче по­ставити на місце, дме на нього знизу вгору й посміхається.

—  Добридень, — привітався горбань перший.

—  Добридень...

—  Ви на мене не гніваєтесь?

—  Я? На вас?!. — здивувалась Ата. — А чого б же я на вас гнівалась?

—  А так... На мене чомусь всі гніваються.

—  Що ви ?! І то ж чого?

— А я знаю... — Помовчав, а далі з гіркотою: — бо... бо я такий... — і махнув пензлем, і почав ним люто тикати в Марксову бороду, не доказавши, який же він. Далебі, сер­дився сам на себе, а виміщав те серце на Марксовій бо­роді. Потім засміявся криво:

—  Хіба ви не бачите!..

Він, безперечно, натякав на свій горб. Цей фізичний ґанж його мучить, як кричущий доказ неповноцінності. Він натякав на горб, а тим самим і на те, що він через те негар­ний і злючка. Ата зрозуміла, але не знала, що сказати. Роз­губилась. А горбань, бачачи це, посміхнувся з викликом:

—  Проте, я думаю, краще мати горб на спині, аніж горб на душі! Ажи? — і аж замерехтів якось дивно очима спідлоба, що стали раптом колючими й злими. І од­вернувся... — Ажи?..

Ух, скільки їді, скільки жовчі!

—  Так, це правда, — ствердила Ата зовсім спокійно й зовсім серйозно, хоч і зрозуміла, що цей дерзкий постріл про «горб на душі» стосується насамперед її. — Це правда.

—  Ну, от... — і горбань уже не обертався, він був пе­вен, що смертельно зачепив таку гарну, таку прекрасну дівчину. А от він її так садонув смертельно! Нехай знає. Цей його випад був несподіваний і таки брутальний.

Ата постояла нерішуче. Після такого брутального випаду їй би треба повернутися й піти геть, Бог з ним, але чомусь не йшла.

«Ах, яке люте, яке потворне й яке горде створіння! Це вже не равлик. Це щось кусюче, дошкульне!»

А Данко робився все зліший, це видно з того, як він поводився з Марксом, б'ючи його пензлем в бороду, в очі, в ніс, по голові; він не малював, а він його мучив, так, мучив, з насолодою садиста.

Посмутніла й озадачена Ата хотіла якось стушувати прикру ситуацію, хотіла якось розрядити зло цієї люди­ни, повернути до первісного веселого стану й тому, щоб потішити, сказала:

—  Боже! Як гарно ви малюєте! Який у вас прекрас­ний фах!

—  Це не мій фах!! — буркнув горбань різко.

—  Як же? Хіба оце не ви малюєте? Хіба це не ваш фах?

—  Це не мій фах! Мій фах — мистецтво.

Пошук на сайті: